1863), Яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного

питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Робота авторського колективу допомагала Л. Глібову у його нелегкій

справі видання "Черниговского листка", хоча, як уже мовилося, ця

підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким

обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона

продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт

народовольця І. Андрущенка, у якого були виявлені цілком безневинні

листи Л. Глібова, відчутно зашкодіш репутації редактора й призвів до

непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у

розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від

губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на віщання газети. 23

серпня 1863 року редактор змушений дати підписку про припинення ним

тижневика. ЗО серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що

тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі матеріали не були знайдені,

міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з посади вчителя. Такі

покарання були накладені на людину цілком невинну, якій навіть

звинувачення в чому-небудь пред'яалене не було. Залишившись без засобів

до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні

свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь

іншому здійснити видання українського періодичного органу не вдавалося.

"Черниговский листок" завершив перший період історії української

журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної

преси свого часу, гідним супутником столичного журналу "Основа".

Тижневик будив застояне болото провінції, виносив на суд громадськості

важливі проблеми суспільного життя, був тим дзеркалом, у якому

чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ. А відтак,

творчіш досвід Л. Глібова-журналіста потребує свого вивчення як цікава

сторінка української духовної культури.

212Історія української журналістики XIX століття

Розділ вісімнадцятий

Репресивні заходи російського уряду проти

українського слова й перенесення розвитку

української журналістики до Австрії

Історичні умови, що передували Валуевському циркурярові 1863 року. Зміст

цього документа та його наслідки для розвитку української журналістики.

Історичні передумови Енського указу 1876року. Зміст указу. Переміщення

розвитку української журналістики в Галичину. Стислі висновки

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив

заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих

суспільно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося

наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії,

пов'язаного з "епохою великих реформ". Виникнення громад, як

протопартійних об'єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл

для народу з українською мовою навчання; активізація творчої діяльності

українських письменників і українського книговидавництва; перехід у

журналістиці від ненадійних і несталих альманахових спроб до справжніх

періодичних видань. - усе це стало ознаками того великого процесу, який

призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав

початок перетворенню українського етносу з етнографічного матеріалу на

свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.

Стаття М. Костомарова "Про викладання малоросійською мовою",

опублікована в п'ятому числі журналу "Основа" в 1862 році в рубриці "Думки

південноруса", виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже

існуючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його

перший етап, намічала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист

пропонував створити для національної освіти міцну методологічну й

навчальну базу, покінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки

українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою

реальністю. Це викликало жахливий переполох у Росії. Ті російські діячі, які

раніше співчували ідеї украшської освіпі (наприклад, у редакції' "Московских

ведомостей" М. Катков оголосив збирання пожертв для видання українських

кшіжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу й

зайняли протилежні, ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й неподільності

Росії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений.

А відтак, російське громадянство почішає схиляпі до цього уряд.

У цей час був поданіш історичніш прецедент могутньої дії відцентрових

сил - 11 (23) січня 1863 року в Польщі розпочалося величезне національно-

визвольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі

Посполіпої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави,

до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських

земель. Повстанням були охоплені Царство Польське, Литва, Білорусія,Михайли .Л.

Правобережна Україна. 'Величезний за територією масив західного й

південно-західного краю власне був відірваний від Росії, Польська держава

була створена, у Варшаві діяв народний уряд, шляхетську республіку

обороняли регу лярні й партизанські війська.

Перед Російською імперією постала реальна загроза руйнації чи при­

наймні прецеденту відторгнення національних окраїн. Вперше за свою ім­

перську історію Росія замість збирання земель постала перед загрозою їх втра­

ти і не прирощення, а скорочення території. Уся військова й дипломатична

могутність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864

року Польське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ

Прусії та Австрії. Одна з найголовніших причин поразки повстання полягала

в тому, що воно не було підтримане українським (і білоруським) народом і так

і залишилось бунтом шляхетської верхівки. Українське селянство ще дуже

добре пам'ятало часи польського панування і не спокусилося перспективою

відновлення Польської держави, яка ні в національному, ні в соціальному, ні

в релігійному плані нічого доброго йому не могла пообіцяти.

Польське повстання було другою причиною репресій російського уряду

проти українського руху. Воно засвідчило перед рогійською громадською

думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний

рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної

свідомості в мільйонних масах українського народу.

Особливо лютували слов'янофіли, активно використовуючи для

боротьби свою друковану трибуну - газету "Московские ведомостн". На

чолі слов'янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський

діяч Михайло Никифорович Катков (1818-1887). Його ім'я стало одіозним

у Росії 1860-1880-х років, символом реакції, мракобісся, великодержавного

шовінізму. У 1850-1855 і в 1863-1887 роках він редагував газету

"Московские ведомости", яка набула під його керівництвом урядового,

державозахисного характеру, а також у 1856-1887 роках - журнал "Русский

вестник". Зі сторінок цих віщань він і розпочав невтомну боротьбу проти

українського національного відродження.

М. Костомаров так згадував в "Автобіографії" літо 1863 року: "Тоді ж

піднялась у "Московских ведомостях" буря проти українського

літературного руху, яка торкнулася мене тим більше, що в цій газеті ім'я

моє було виставлене на глум, як одного із злочинних укладачів задумів,

котрі, на думку противників, загрожували небезпекою державному ладові.

Пішли в хід слова: сепаратизм і українофільство. Інсинуації давалися

переважно з Києва. Я бачив ясно, що панове, які толкували про сепаратизм

і намагалися сполучити українофільство з польським заколотом, самі того

не знали, що повторювали вихватки поляків, яким літературний

український рух стояв кісткою в горлі, оскільки він більш за все служив

спростуванню польських теорій про те, що Південна Русь - законна

аласність Польщі, а українська мова є не більш як наріччя польської мови.

Думка ця була виражена особливо рельєфно у французькому творі

Владислава Міцкевнча, сина знаменитого польського поета Адама, іІсторія української журналістики XIX століття

розгу лювала в російській газетах майже в тік самих виразах, у яких виклав

її первісно польський патріот, з тісю лише різницею, що в наших газетах

застосовувалось до Росії те, що поляки застосовували до Польщі"146

.

Крім неофіційного шляху - полеміки з опонентами в пресі, яка доходила

часто й до використання жанру публічного доносу7

. - був використаний і

офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції

Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи

економічними конкурентами. Так, у 1827 році при спробі М. Полевого

реорганізувати на нових засадах віщання свого журнату "Московский

телеграф" і започаткувати при ньому політичну газету самому шефові

жандармів графу О. X. Бенкендорфу за п'ять днів було подано три великі

анонімні листи з доказами політичної неблагонадійності редактора

популярного часопису і шкідливості вміщуваних на його сторінках

матеріалів. Позіггивне рішення про дозвіл М. Полевому видавати газету, до

якого схилявся міністр освіти, було відхилене на вимогу політичної поліції.

Аналіз анонімних доносів привів досліднників історії російської журналістики

до висновків, що їхнім автором був не хто інший, як відомий письменник і

журналіст Ф. В. Булгарін, якігіі віщавав тоді єдину в Росії політичну газету

"Северная пчела". У задумі М. Полевого він побачив загрозу скорочення

тиражу свого віщання і за допомогою прямого анонімного доносу руками

уряду усунув конкурента з газетного ринку14

. Тож чи варто дивуватися, що й

у 1863 році російськими журналістами був використаний випробуваний

спосіб боротьби: міністру внутрішніх справ Росії П.О. Валуєву була подана

спеціальна записка, покликана безпосередньо звернути його увагу на

небезпеку для імперії українського літерату рного руху.

У статті "Українофільство" (першодрук у журналі "Русская старіша",