196Історія української журналістики XIX століття

найбільшої уваги заслуговує стаття Володимира Антоновича "Моя

нсповедь", опу блікована в першій книжці журналу 1862 року (с. 83-96).

В. Антонович (1834-1908) - видатніш український історик, один з органі­

заторів та ідеологів Київської громади, засновник української історичної

школи, з якої вийшли як його найвидатнійіі учні, наприклад. Михайло

Грушевськнй та Дміпро Багатій - був з роду поляк. Дісгавши традиційне

виховання в польській великопанській родині, у зрілому віці він зрозумів, що

польське громадянство, яке заселяє Україну, має дві можливості поведінки в

історичній перспективі: або. відкинувши свою пиху, полюбити український

народ і почати працювати для нього, або повернутися в Польщу.

В. Антонович обрав перший шлях, "тому, - пояснював він у своїй

сповіді, - що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками

и мріями, мені легше було розстатися з ними, ніж з народом, сред якого я

виріс, який я знав, якого гірку долю я бачив у кожному селі, де тільки

володів ним шляхтич" (с, 95).

Діяльність В. Антоновича над пробудженням національної свідомості

українського народу викликала лють польського шляхетства. На діяча

посипалися звинувачення в зраді. Відповісти своїм опонентам і прагнув В.

Антонович у статті "Моя сповідь", пояснюючи, що зрадою для нього було

б і далі залишатися на позиціях польського панства, бо така позиція цілком

суперечила його власному світоглядові й моральним засадам.

"Після цього, звичайно, - писав він, - залишалося або відректися від сво­

го сумління, або залишити ваше товариство: - я обрав друге, і сподіваюся, що

працею й любов'ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином

свого народу, так як я все готовий розділити з ними" (с. 96). Передбачення мо­

лодого автора виявилися правильними. Він і справді прожив плідне життя й

залишився навічно в історії України як видатний науковець і політичний діяч.

Журнал "Основа" припинив своє існування, як уже мовилося, на

десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній

суспільно-політичній та літературній боротьбі того часу в Росії, були

неоднозначними й розмаїтими. їх практично вичерпно проаналізував у

монографії про журнал М. Д. Бернштейн135

, відповідним розділом праці

якого й варто скористатися далі при викладі цього питання.

Отже, причини припинення віщання "Основи" були такі:

1)вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу

меценатом. Це був час бурхливого розвитку журналістики в Росії, коли

саме приватні, а не урядові часописи становили головну частку її корпусу.

Отримавши перший поштовх за допомогою меценатського стартового

капіталу, віщання міцніли, завойовували місце на ринку преси і далі

продовжували існувати за рахунок читацької передплати. Розраховували

на це й організатори "Основи", але їхні очікування не виправдалися. У долі

журналу фатальну роль відіграв другий чинник:

135

Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця

50-х - 60-х років XIX ст. - С. 191 - 216.

ЮТМихайлин І.Л.

2)брак передплатників. Сприйнявши "Основу" спершу- з ентузіазмом,

українське громадянство з часом почато міняти ставлення до неї.

нозбавляючи її своєї моральної й фінансової підтримки. Для цього були теж

свої причини, серед яких можна виділити внутрішні, що спричинюватися

становищем всередині редакційного й авторського колективу, і зовнішні, що

випливали з реакції різних кіт Росії на пожвавлення українського

національного руху. Серед внутрішніх слід відзначити

3)погану організацію роботи редакції, яка взяла за правило не

відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю

надісланих матеріатів. Це викликаю численні нарікання з боку багатьох

відомих діячів того часу, починаючи від визнаних авторитетів, яким була,

наприклад, Марко Вовчок, і кінчаючи початківцями, яким тоді почувався

А. Свидницький. Розпочавши гакати для "Основи" свою знамениту повість

"Люборацькі" й надіславши до журналу її перші розділи, він так і не

дочекався ні їх публікації, ні будь-яких роз'яснень редакції про її наміри

щодо рукопису, сповнився гіркої образи і припинив стосунки з часописом:

4)внутрішні суперечності в редакційному колективі. Суперечності між В.

Білозерським, реальним редактором, який ніс відповідальність за всі мате­

ріали, надруковані в ньому, і П. Кулішем, який прагнув стати неофіційним

лідером журналу, дедалі поглиблювалися. М Костомаров, що перебував у

зеніті своєї слави, хоча таких претензій і не заявляв, але "як людіша вкрай

уразлива, спалахував іноді як порох, і з ним доводилося ладнати, як з малою

дитиною"136

. Усе це ускладнювало й без того складне становище "Основи" і,

можливо, негативно позначалося й на роботі редакції з іншими авторами;

5)у ситуації революційного піднесення, коли в центрі суспільного

життя опинилася демократична, переважно студентська, молодь, явно

помилковою була орієнтація "Основи" на українське заможне панство, яке

виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу, не сприйняло

ідей українського відродження, покинуло часопис, що міг би стати його

органом; з другого боку, революційно-демократична молодь була

негативно налаштована на постановку національних проблем, вбачала

своє завдання (під впливом дедалі ширше проникаючого в Росію

марксизму) в соціальному визволенні народу. "Основа", зайнявши свою

позіщію, що визначалася її українським національним спрямуванням,

виявилася ніби поза головними суспільними протиборствуючими

таборами, від яких могла б дістати надійну підтримку;

6)негативне враження на читачів та передплатників справляла

несвоєчасність виходу номерів "Основи", їх систематична затримка іноді на

кілька місяців. Слід при цьому мати на увазі, що в Росії того часу склалася

стійка практика виходу в світ чергової книжки журналу першого числа

поточного місяця. Навіть невелика затримка з виходом ставала помітною і

призводила до втрати журналом популярності, затримка ж на місяць або

кілька перетворювала журнал на факт уже не журналістики, а книжкової

136

Пантелеев Л. Ф. Воспоминания. - М.: ГИХЛ, 1958. - С. 241.

198Історія української журналістики XIX століття

торгівлі. Це й сталося з "Основою". Щоправда, затримувалася вона з

виходом до читача не з власної вини, а через безкінечні цензурні утиски.

Жоден журнал в Росії того часу не вів такої виснажливої війни з цензурою,

як "Основа". Пропускаючи в "Современнике" і "Русском слове" досить

різкі, хоч і алегоричні, вислови й цілі матеріали, цензура буквально

прополювала "Основу", практично з кожного номера знімаючи кілька

статей. Щоб їх замінити й у повному обсязі видати журнал, необхідно було

затримати його вихід. Часто цензура знімала й вставлені на заміну статті, і

тоді вихід номера запізнювався ще більше. Особливо утруднилося

існування "Основи" в другій половині 1862 року, коли стало ясно, що проти

журналу ведеться широкомасштабна війна різного політичного

стрямування російських шовіністичних сил, у якій цензура

використовується лише як найбільш ефективне державне знаряддя

боротьби. Ця війна велася в прихований і відкритий способи;

7)прихована війна здійснювалася за допомогою прямих політичних

доносів до центрального жандармського управління. "Із праху Шевченка,

- писалося в одному з анонімних листів, що надійшов на ім'я шефа

жандармів кн. Долгорукова - народилася ціла зграя самих палких

сепаратистів і ненависників Росії. Тепер головне їхнє гніздо в Києві, але

деякі з них склали групу біля "Основи", у якій майже всяка стаття пахне

революцією і відокремленням Малоросії"13

. Такі доноси примушували

урядові органи, покликані захищати державний лад і цілісність Росії, з

особливою суворістю й упередженістю ставитися до українського часопису;

8)відкрита війна велася зі сторінок друкованих органів, які можливо не

в такій категоричній формі, як у прихованих (та ще й анонімних) доносах,

але все ж послідовно нетерпимо ставилися до очолюваного "Основою"

українського відродження. У радянській історіографії на дослідження в цій

галузі був накладеній мораторій, тому воно лишилося цілковито білою

плямою. Але сутність проблеми полягає в тому, що "Основа" опинилася під

прицільним перехресним вогнем як західників, так і слов'янофілів, як

демократів, так і реакціонерів. Ідея українського національного

відродження виявилася чужою росіянам усіх політичних відтінків.

Практично вся російська журналістика, починаючи від одіозних

проурядових реакційних катковських віщань "Русский вестник" і

"Московские ведомости" і закінчуючи органами революційної демократії -

журналами "Современник", "Отечественные записки", "Русское слово", -

ополчилася проти "Основи". Одшім не подобалося в ній те, другим - інше,

але в цілому їхня позиція зводилася до заперечення права українського

народу на повноцінний розвиток. Коли читаєш слов'янофільську газету

"День", що почала виходити з жовтня І86І року, то складається враження,

що вона й створена для боротьби з "Основою", так багато тут друкувалося

матеріалів, спрямованих на спростування її ідей. "Основа" спочатку

137

Цит. за кн.: Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний

процес кінця 50-х - 60-х років XiX ст. - С. 196.

199Михайлин !.Л.

полемізувала з опонентами, сприймаючи їхню позицію як конструктивну,

але, коли переконалася в руйнівних намірах і шлях цих органів, просто

припинила відповідати на безкінечні нападки російських газет і журналів.

Негативну позицію щодо ' Основи" займати також польська і єврейська

преса. В умовах прихованої і відкритої війни російського суспільства проти

"Основи" поліція вже сміливо вдалася до безпрецедентних заходів;

9)на початку І863 року (а тоді ще "Основа" існувала, бо десятий номер

І862 року був настільки затриманий, що ще до того часу не вийшов у світ)

поліція раптово зробила трус у радакції журналу, опечатала всі наявні там

матеріали. І хоч під час обшуку не були знайдені ніякі компрометуючі доку­

менти, В. Білозерському було відмовлено від місця на урядовій службі. Ця

подія справила на редактора "Основи" жахливе враження. Він був так звашім

різночинцем, залишитись без місця праці означало для нього залишитись без

засобів існування. Згодом від імені уряду на знак компенсації В.

Білозерському було запропоновано місце професора у варшавській Головній

школі'

8

. У такий спосіб редактора "Основи" було усунуто з С.-Петербурга.

Сама ідея вичерпаності "Основи" носилася в повітрі і поступово ставала

очевидною і для її організаторів. Ще 15 листопада І862 року В. Білозерський

подав до С.-Петербурзького цензурного комітету клопотання про реоргані­

зацію журналу на двотижневу газету на три аркуші з додатком двох

літературно-художніх збірників на рік (по 20 аркушів кожний) та

періодичного віщання при газеті додатка для народного читання (від 5 до 10

аркушів). На це звернення В. Білозерського 20 листопада І862 року йому

було повідомлено; "Міністр внутрішніх справ визнає більш зручним до

очікуваного ближчим часом віщання нових правил у справах

книгодрукування призупинити дозвіл зробити в журналі "Основа" просимі

редакцією зміни"1

А ці "нові правила в справах книгодрукування"

виявилися сумновідомим Валуєвським циркуляром, і існування періодичного

українського друкованого органу (а така ідея раз у раз виникала в колах

української інтелігенції) в Росії стало юридично неможливим.

Як бачимо, не одна якась певна причина, а цілий комплекс

несприятливих обставин і подій призвів до припинення віщання журналу

"Основа". Проте, незважаючи на його короткочасне існування часопис мав

величезне значення в історії української журналістики, та й ширше -

українського суспільства в цілому. Найголовніші аспекти значення

журналу зводяться до такого:

1) "Основа" гідно підсумувала перший період розвитку української

журналістики, стала знаком переходу від інстинктивного українства до

свідомого українофільства, тобто ознаменувала й засвідчила появу нової

якості в українському суспільному і літературному русі;

2)"Основа" відіграла важливу організаторську функцію, об'єднавши

138Пантелеев Л. Ф. Воспоминания. - С. 243.

139

Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця

50-х - 60-х років XIX ст. - С. 208.

200Історія української журналістики XIX століття

навколо себе, особливо в перший рік свого існування, практично всі сили

української орієнтації; енергійно піднімала питання про розвиток

української освіти, створення підручників для української школи,

розширення українського книгодрукування та ін.;

3) "Основа" продемонструвала рівень сучасної української літератури,

представивши на своїх сторінках практично всі скільки небудь значні імена.

Від прагнення бути просто всеукраїнським журналом - відсутність певного

політичного напрямку і неприєднання до певних протопартійннх об'єднань

того часу. Це був загальний журнал з представленням на його сторінках

усього, що так чи інакше стосувалося України. У ньому сусідили критичний

реалізм Марка Вовчка і фольклорний романтизм О. Стороженка, віщатні

класичні твори Т. Шевченка і прохідні, загублені в часі через свою художню

невиразність вірші В. Кулика та П. Кузьменка. В "Основі" усім знаходилося

місце;

4)"Основа" пробудила громадянство до української творчості,

стимулювала й активізувала діяльність О. Стороженка, Ст. Руданського, О.

Кониського А. Свидницького, Т. Рильського. В. Антоновича. Дехто з

майбутніх громадівців (В. Антонович, Т. Рильський, О. Кониський) встиг

виступити на сторінках "Основи", хоча це вже було інше, нове покоління

українських діячів;

5)жу рнал мав величезний вплив на розвиток української літературної

мови, яка до "Основи" розвивалася майже виключно в межах стилю

художньої літератури. Тут же з'явилися і успішно розвивалися

публіцистичній, науковий і навіть епістолярній стилі. Причому щодалі, то

питома вага українських текстів зростала. Не лише відомі діячі, але й рядові

читачі дописували до журналу українською мовою, і їхні листи час від часу

друкувалися в журналі;

6) "Основа" відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть

недосяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстерності,

наукової глибини, полемічної пристрасності. Друкуючи твори класиків (Т.

Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, О. Стороженка, М. Костомарова),

"Основа" високо підняла творчу планку, запропонувала взірець для

навчання. З цього часу працювати гірше, ніж це було в даному журналі,

було соромно і певною мірою неможливо без того, щоб тут же не бути

викритим у халтурності чи й графоманстві. Показово, що народовська

українська журналістика в Галичині, сприймаючи "Основу" за взірець,

почала з численних передруків з неї, і не змогла рушити вперед, аж поки

весь обсяг журналу не був засвоєний у духовний досвід місцевого

громадянства. На підросійській же Україні через заборони й

переслідування українська журналістика ще довго не могла піднятися до

рівня "Основи" і рушити далі;

7) "Основа" (попри всі внутрішні суперечності в редакції, які не були

широко відомі громадянству) створила взірцевий ідеал єдності українських

діячів, консолідації їхніх сил задля українського національного

відродження. Ця єдність, що була незрозумілою й почасти незбагненною

201Михайлин .Л.

для сучасників-росіян. як мрія про золотий вік. жила в свідомості

української інтелігенції.-Як неприпустиме лихо сприймала вона внутрішній

розбрат і викохувала мрію про повернення до "основ'янської" єдності,

розуміючи, що в ній її найбільша сіша перед лицем асимілятивних претензій

сусідніх агресивних державних націй. Тому за зразком "Основи" як

загальні консолідуючі віщання замислюються і створюються і "Правда", і

"Зоря", і нарешті справжній спадкоємець "Основи" - "Літературно-

науковий вісник";

8) "Основа" спричинилася до різкого зростання (вибуху) української

національної свідомості в усій Росії, бурхливого поштовху в розвитку

української літератури, публіцистики, літературної критики, історичної

науки, які спільно здійснювали грандіозну націобудівну функцію. Налякане

цими процесами російське суспільство примусило царськігіі уряд піти на

безперецедентні, небачені в жодній країні світу репресії проти української

національної духовності - заборону українського слова лише за те, що воно

українське. Унаслідок здійснення цих репресивних заходів існування

української журналістики в Росії стало неможливим. Центр її розвитку

перемістився за кордон, розпочалася нова, австро-українська сторінка в її

історії.

Журнал "Основа", безперечно, входить до числа класичних надбань не

лише історії української журналістики, але й у цілому української духовної

культури, а значення різноманітних творів і журналістських матеріалів,

опублікованих у ньому, виходить далеко за межі його епохи, актуалізується

зараз, в умовах незалежної України, коли тільки воші й можуть бути

неупереджено прочитані й осмислені в усій своїй глибині.