1881 Роках як додаток до "Науки" 1. Нау мовича виходив у Львові журнал

"Слово Боже". Редагували його І. Наумович довірив О. Щербаню. Журнал

містив проповіді, статті з історії церкви, розповіді про видатних

представників су часного духовенства, моралізаторські художні твори.

У межах москвофільського напрямку розвивалася й фахова наукова

журналістика. З 1864 року виходив щорічник "Временникь Института

ставропигійского с месяцословом". Це видання календарного типу

протрималося до 1939 року з перервою в 1916-1922 роках. Містило наукові

статті А. ГІетрушевича. Я. Головацького. Ф. Свистуна та інших

працівників інституту.

Народний дім у Львові віщавав у 1883-1914 роках щомісяця науковий

журнал "Вестникь Народного Дома". Гут друкуватися наукові розвідки дія­

чів москвофільського табору, повідомлення про діяльність Народного дому.

Друкованим органом Галицько-Ру ської Матиці був "Науковий

еборникь" (1865-1868). перейменований далі на "Литерату рный С'борникь"

(1869-1873. 1885-1890) і вже на початку XX століття в "Научно­

Литературный Сборникь" (1901-1906, 1908). "Злим духом "Матиці", -

писав І. Франко, що. може, по неволі причинився до її омертвіння, став

Антін Петру шевич. який від 1853 р.. протягом трьох літ, загатив її своїм

"Галицьким историческим сборником", а пізніше довгі літа гатив своєю

"Сводною летописью і іншими своїми "рассу ждениями"

Михайи І.Л.

гі0Франко І.Я. Нарис історії україно-руської літератури до 1890р. //Т.41. -С. 314.

264Історія української журналістики XIX століття

Названі наукові видання сьогодні практично втратили своє значення,

на них не посилаються учені, не включають навіть у списки бібліографії.

Москвоцентрпчна ідеологічна настанова, жахлива мова утруднюють

сьогодні використання цих джерел. Тим не менше історія журналістики

мусить писатися без купюр і включати в себе весь корпус періодичних

видань, створених у межах нашої етнічної території, і цього погляду навіть

псевдонаукові москвофільські видання потребують терплячого

дослідження, хоча б з погляду того уроку, який вони несуть світові,

демонструючи, до якої деградації може довести певну спільноту

денаціоналізація, навіть тоді, коли вона с добровільною.

Спеціалізація в журналістиці москвофільськог о табору виявилася в появі

у її системі гумористично-сатиричного журналу "Страхопуд", який виявився

тривалим проектом і популярним витанням у колах читачів. Ного історія теж

потребує сумлінного дослідника. Ідея видання і його заснування належить

Йосипові Ливчакові. який у Відні в 1863-1868 роках двічі на місяць видавав

цей журнал. "Майже кожне число того часопису, писав І. Франко вже на

початку XX століття. - робило велику сенсацію в Галичині, і помішувані в нім

дотепи та сатиричні концепти передавалися з уст до уст і служили темою

товариських розговорів. Головний матеріал до своєї сатири "Страхопуд"

черпав з українофільського руху, але не щадив також заскорузлості та

обскурантизму своїх аласних сопартійшіків. Можна сказати, що віденський

"Страхопуд" під редакцією Ливчака був найліпшим гумористочно-

сатиричним часописом, на який досі здобу лася галицька Русь...........

У 1872-1873 роках жу рнал пережив другий період. Його відроджує у

Львові В. Стебельськнй. Критика "спольщених руських послів",

задерикувата полеміка з польською періодикою, висміювання української

мови, яка й справді в Галичині переживала період шукань літературної

форми, були предметом сатири журналу. Зокрема в № 7 1873 року було

оголошено конкурс на розтлумачення перекладу Ю. Федьковича з

Шекспіра. що тоді з'явився в журналі "Правда". Заснований у Відні як

незалежне видання. "Страхопуд" усе більше зазнавав на собі тиску

політичного москвофільства і схилявся до відкритої пропаганди єдності

гапщьких русинів з великоросами. Протиу рядові виступи призводили до

конфіскацій і до закрігггя журналу.

.Але він втрете відродився в 1880-1882 роках. На цей раз його редагу вав

Степан Лабаш, у минулому помітний член колективу авторів журнату

"Друг", якіїїі так і лишився на позиціях москвофільства. Критичні статті

тепер присвячувалися виборчій кампанії, велася полеміка з віщаннями

інших напрямів, найбільше з газетою народовців "Діло". Виразніше

виявлялася адресність і людинознавча сутність сатири: журнал

запропонував читачам галерею портретів галицьких політиків, зокрема

тих, що були обрані депутатами парламенту

7

. У жу рналі співробітничали Т.

Бронськнй, Є. Згарський, В. Луцик. Останній відзначився віршами, що

311

Там само. - С. 323.

265Михайин .Л.

вдало поєднувані поезію й публіцистику. У зв'язку з судовим процесом

проти москвофільських діячів на вимогу дирекції Руського банку, яка

фінансувала журнал, у березні 1882 року С. Лабаш припинив його видання.

Але він відроджується і вчетверте. У 1886-1905 роках його видає

представник молодшого покоління москвофілів О. Мончаловський. Позиції

москвофільства були відчутно послаблені зростанням впливу народовців;

незважаючи на це, ще 20 років журнал зміг проіснувати. Під ного

прицільний вогонь потрапляють провідні діячі народовського табору О.

Барвінський, Ю. Романчук. Є. Левнцькіш. К. Трильовський. Відстоюючи

позиції "единого русского народа", редакція розуміє українство як наслідок

польської інтриги. Спроба спілки українців і поляків у "новій ері" стала

предметом тривалої сатиричної кампанії журналу. На кожному кроці він

демонстрував зверхнє ставлення до українських політичних діячів,

науковців, письменників: а також зневагу до української мови.

На його сторінках з'явилися персонажі, які розмовляли з читачем,

нав'язували йому тенденційні коментарі до відомих суспільно-політичних

подій. Це був Мітломах, що вимахував мітлою, вимітаючи сміття з

галицької хали: постійний дописував Григорій Заячинський, що чомусь

дуже добре знав позицію офіційного Відня і Львівської адміністрації;

молодик Іван Бурлака, що вчив, як стати "порядним русином"; Микита

Хрунь, торговець "голосами", що оживав перед виборами.

Неприйнятний в своїй антиукраїнській позиції, зрештою, як і все

москвофільство, журнал містив і позитивний досвід щодо розвитку

сатиричних жанрів, винахідливих прігііомів висміювання тих чи інших

явищ, методів ведення сатиричної полеміки з опонентами1-

.

Особливий варіант четвертого типу москвофільської журналістики

становлять жіночі часописи. Засновує цей різновіщ віщань С. Шехович, у

червні 1853 року розпочинаючи журнал "Лада" - "письмо поучительное

русским девицам й молодицам в забаву к поученіе".

А. Животко так характеризує нову ініціативу С. ІІІеховича: "Зміст

журналу - повна хаотичність. Тут статті з фізики та наук природи, що

визначаються, часом, наївністю. Перевиті вони гумористичними

оповіданнями, анекдотами, товариськими забавами. Тут же щось ніби з

педагогіки з досить примітивними вказівками на теми виховання дітей, як

наприклад. "О избрании кормилиць", "Воспитаніє детей физическое" і

подібне. Тут же лікарські рецепти на біль зубів, голови тощо. Зрештою,

вказівки, як поводитися в товаристві ("Правила благопристойности й

тонкого благонравія"). як берегти красу ("О наружном віще девіщі",

"Красота женская" тощо), як одягатися та ін."

213

.

21

- Сніцарчук Л. В. Українські сатирично-гумористичні часописи Галичини

(друга половина XIX - початок XX ст.) // Збірник праці Науково-дослідного

центру періодики / За ред. М. М. Романюка. - Львів. 1998. - Вип. 5. -С. 161 - 174.

213

Животко Аркадій. Історія українскої преси. - К.: Наша культура і наука. 1999.

-С. 61 -62.Історія української журналістики XIX століття

Журнал зголосилося передплачувати 83 читачі. На 15 номері він

припинив виходити. С. Шехович повторив спробу жіночого журналу, у

1868-1870 роках видаючи двотижневик "Русалка". Він був мало чим

кращий за "Ладу" і протримався 24 числа.

У підсумку слід сказати, що москвофільство як явище українського

духовного життя, культури й політики, викликане певними об'єктивними

у мовами історичного буггя української нації, з панівного становища, яке

воно займало в 1850-х роках, у міру зростання національної самосвідомості

українців звелося до назадницького рутенського явища. Певною мірою

можна говорити про те, що політична програма москвофільства була

виконана в 1939 році внаслідок реалізації таємного пакту Молотова -

Ріббентропа, згідно з яким Західна Україна була окупована Червоною

Армією і приєднана до Радянського Союзу. У сенсі ж духовному й

культурному програма москвофільства не була здійснена ніколи, і її

виконання засаднило неможливе, оскільки неможливо зденаціоналізувати

багатомільйонний народ, що живе на своїй землі й живиться з її джерел та

ландшафтів.

Можна було б говорити, що москвофільство на початку XX століття

вже збанкрутувало. Багато фактів свідчить про це: у 1914 році "Просвіта"

мала 2944 читальні, а "Общество им. Качковского" - близько 300;

Український крайовий ревізійний союз об'єднував 909. а "Русский

ревизионный союз" - 106 кооперативів; у 1913 році до Галицького

крайового сейму обрано ЗО депутатів від народовців і 1 від москвофілів.

Отже, можна було б говорити про цілковиту історичну поразку

москвофільства, якби, піджиалюване міцними зовнішніми впливами, воно

не давало вже в XX столітті таких потворних явищ, як публіцистика _Я.

Галана, який походив з москвофільської родини і всю свою творчість

поклав на олтар служіння Москві. Україна знає доволі москвофілів і в

новітню політичну добу, а відтак вивчення цього явища, його журналістики

й боротьби з ним українського народу - обов'язок нашої науки.