8. № 10). Попри драматургічну жанрову природу цей твір також був

уведений автором у збірку "Українські оповідання".

Гаркуша відомий ватажок повстанських загонів, розбійник, що

намагався злодійством і хлочннами домогтися соціальної рівності, віднімав у

багатих і наділяв бідних. .Ллє від історичного Гаркуші ХУШ століття в творі

О. Стороженка лишилося лише ім'я. На місце ж головної сюжетної події

висувалося кохання до Гаркуші Марусі, жінки сотника Бутуза. У п'єсі

розігрувалися карколомні пригоди: викрадення пані з дому сотника, ніби для

порятунку від розбійника Гаркуші: впізнавання в рятівникові того, від кого

її рятовано, тобто самого Гаркуші; навернення його на благочестивий шлях.

П'єса була витримана цілком у дусі романтичної драматургії. Тільки

відсутність українського театру й переслідування у країнського слова в ті

роки завадили їй стати знаменитою. Не знаходимо її ні в репертуарі театру

корифеїв, ні в репертуарі театру пізніших часів.

А втім. О. Стороженко став знаменитим не як драмату рг, а як прозаїк.

"Українські оповідання" вивели його врівень з Г. Квіткою й Марком

Вовчком. Для "Основи'' він був надзвичайно цінним автором, талант якого

на терені української літератури сяяв два роки існування журналу. Після

Валуєвського циркуляру 1863 року законослухняний громадянин

Російської імперії О. Стороженко українську творчість припиняє.

Загальний висновок щодо прози журналу '"Основа" досить

переконливо сформулював ще М. Д. Бернштейн. "'У принципі, - писав він,

- проза "Основи" не вийшла за межі стильових ознак літературної,

фольклорної розповіді, не звільнилася від пут стилізації. (...) Можна

сказати, що цей напрям української прози в головних своїх стильових

тенденціях і рисах вичерпав себе в "Основі"121

.

Четвертим автором, хто визначав характер белетристичного відділу

журналу був Пантелеймон Куліш. Він взагалі був дуже плідним

письменником "Основи", дуже часто виступав у ній з російськими."так і з

українськими творами: як з прозою, так і з віршами, як з белетристикою,

так і з публіцистикою й літерату рної критикою. У цьому місці - . озмова

про П. Куліша як про майстра художнього слова.

Спочатку він інтенсивно дру ку вався в "Основі" як російський прозаїк,

опублікувавши повісті "Другой чеювек" (1861. № 2). "Старосветское

121

Бернштейн М. Д. Ж\рна.л "Основа" і український літературний процес кінця

50-х - 60-х років XIX ст. - К.: Вид-во АНУРСР, 1959. - С. 189.

-і гтодворище" (1861. № 3). Лише в № 4 за 1861 рок з'явився перший його

український твір в "Основі" - казка для дітей "Півпівника". переказ з

іспанського фольклору за підписом "Панько Казюка" В історії російської

літерату ри все ж відсутній такий письменник, як Пантелеймон Куліш. На

тлі панівного в російській літературі критичного реалізму він виглядав

інорідним явищем зі своїм романтичним українським світобаченням.

У номері дев'ятому (1861) він розпочав друкувати свою поетичну

книжку "Досвітки", що згодом з підзаголовком "Думи і поеми" вийшла

1862 року в С-Петербурзі. У зазначеному числі були опубліковані вірші аж

у дві подачі, у змісті добірки значилися під №№ III і VII. У № 10 та № 11-12

публікувалася велика історична поема "Настуся". В №№ 1 і 2 1862 року -

поема "Великі проводи" і т. д.

У радянському літературознавстві було прийнято протиставляти Т.

Шевченкові П. Куліша, як Маркові Вовчкові - О. Стороженка. нібито за

класовою ознакою. Насправді ж ніякого протистояння саме на цьому

грунті не було. Більше того, П. Куліш з побожністю ставився до Т.

ІІІе. ченка й відводив собі при ньому другорядну роль, віршів за його життя

не писав. Але ось Кобзаря не стало... І зробилося зрозуміло, що в

українській поезії з його відсутністю утворилася ніша, яку П. Куліш і

спробу вав заповнити своїми творами.

З легкої руки І. Франка

12

він потрапив у число ІІІевченкових епігонів,

поруч з Ст. Руданським та Ол. Кониським. Але такий погляд

несправедливий і образливий для П. Куліша, який володів значно

могутнішим літературним і науковим талантом, ніж ці двоє явно другорядні

автори. Сьогодні утверджу ється підхід, згідно з яким його творчість яаляє

собою важливу епоху в розвитку української літератури. Надзвичайно

важливе значення з цього погляду мали твори збірки "Досвітки", яка

вперше майже в повному обсягові була опублікована в "Основі".

Кннжка мала потужний історіософський струмінь. В історичних

поемах "Солониця", "Кумейкп ". "Настуся", "Великі проводи" створювався

величний образ минулого, боротьби українського народу з польською

шляхтою за свою національну незалежність. Зображуючи трагічні сторінки

національної історії. II. Куліш підкреслював волелюбність українського

народу, готовність вмерти, але жиги вільним жпггям.

У цих творах знайшла відбиття його улюблена історіософська ідея

духовного аристократизму у країнської шляхти. П. Куліш виразно бачив

складну структуру українського козацтва, наявність у ньому низів з

грабіжницькими, злодійськими насторями й нахилами і верхів з

лицарським ставленням до справи, витончених і чутливих. Трагедія

України за П. Кулішем. полягала в тому, що низька народна стихія

поглинула аристократичну верхівку , не зуміла й не змогла її поцінувати,

внаслідок цього у країнське лицарство було знищене не так у боротьбі з

Михайлин І.Л.

'"Див. його статтю "Михайло П. Старицький" (1902): Франко І. Зібр. творів \

50 т. - К.. 1982. - Т. 33. - С. 230 - 277.Історія української журналістики XIX століття

колонізаторами, як зі своїм власним народом. А обезглавлена маса

виявилася не здібною до вироблення власної ідеології й побудови держави,

була позбавленою державницького інстинкту.

Оцей внутрішінонаціональний конфлікт болісно відчувався П.

Кулішем. Себе в ньому він бачив, зрозуміло ж. на боці лицарства. Заявлена в

"Чорній раді", ця історіософська концепція з новою силою пролунала в

"Досвітках". Біда у країнців - у засаді індивідуалізму як основі національного

характеру, у неможливості через це консолідувати етнос ідеологічно.

От хоча б у цій історіософській концепції II. Куліш йшов своєю

нешевченківською дорогою. Серед багатьох історичних творів Кобзаря

такого строкатого бачення українства не зустрічається, воно з'являється

вперше в П. Куліша. У же з цієї причини його не варто зараховувати до

епігонів Т. Шевченка.

Другу групу творів становлять у "Досвітках" ліричні вірші. І знов-таки

вони вириваються за межі окресленого Т. Шевченком тематичного кола.

Наприклад, у Шевченковаому поетичному світі просто неможливим був би

вірш "Люлі-люлі" (1861. № 10). Образ романтичної самотності, світової

скорботи відтворений тут у влучних вербальних формулах:

Ходжу-блуджу по городу

Великому, великому.

Відкрив би я своє серпе.

Та нікому, та нікому.

Строфіка й ритміка, система повторів, використання дольника і,

здається, вперше в писемній (на відміну від усної) українській поезії

дактилічної рими, усе це визначило новаторський хаоактер цього вірша.

Щоправда, не завжди міг П. Куліш утриматися на такій висоті. У вірші

"Сам собі" (1861, № 3) зустрічаємо невибагливу коломийку у строфіці,

поверхові загальники в думках, примітивні рими: "молодії" - "святії",

"одиноке" - "високо-широко", - і навіть експлуатацію відкритої Т.

Шевченком метафори України як "Убогої Вдовиці".

Зрозуміло, що саме такі, нижчого рівня вірші беруться до уваги при ого­

лошенні П. Ку ліша епігоном Т. Шевченка. Але до них не зводиться його твор­

чість. Зі сторінок "Основи" П. Куліш заявив про себе як талановитий поет,

відразу зайняв перше місце в поетичній лаві. Важливо пам'ятати, що інші його

поети-сучасники - Л. Глібов, С. Руданський - з поемами на сторінках

"Основи" не висту пають. На це виважився тільки П. Куліш, а зрозуміло, що

поема й ліричний вірш різні за жанром, типом і обсягом охоплення життя

художні твори. Поетична творчість П. Куліша була зовсім не топтанням на

місці, а рухом уперед у країнської ліричної та .ліро-епічної поезії.

З інших авторів "Основи" варто відзначити вже згаданого Л. Глібова. У

журналі були опу бліковані його класичні твори: байки "Вовк та Лгня". "Лев

та Миша" (1861, № 8). "Вовк і Вівчарі", "Жаба й Віл" (1861. № 4), "Вовк та

Кіт". "Вовк та Мишеня" (1861. № 2). ліричні вірші "Вечір", знаменита

Журба" ("Стоїть гора високая"), що стала народною піснею (1861, № 1). Це

були, як правило, передруки; ці твори раніше вже друкувалися вМихайлин .Л.

регіональній періодиці, здебільшого в "Черниговских губернских

ведомостях". .Vie в "Основі" вони вперше пролунали з всеукраїнської

трибуни, стати досту пними дтя читання в усіх кінцях України й Росії.

Кілька творів опублікував в "Основі" Данило Мордовець Ного

оповідання "Солдатка" (1861. № 5) в стилі античної стислості Марка

Вовчка подавало долю жінки Каїрі, що з великого кохання віддалася за

рекрута Семена, а коли його забрали в солдати, помандрувала скрізь за

військом. Піеля його смерті повернулася з дитиною в село. Загалом це

оповідання не виходило за межі соціально орієнтованої прози Марка

Вовчка. У творах, опублікованих в "Основі", талант Д. Мордовия не

відзначався особливою самостійністю, не дав оригінальних відкриттів.

Степан Руданський опублікував в "Основі" не свої знамениті

співомовки, а ліричні вірші, серед них знамениту "Пісню" ( "Повій, вітре, на

Вкраїну..."), що стала народною, та вірш "Гей. бики!" (1861. № 1) -

символічний маніфест українського поступовства.

Публікував журнал і "шухлядні" твори. Так. у № 11-12 за 1861 рок

вперше вийшла друком у світ драма Якова Кухаренка "Чорноморський

побит на Кубані", написана ще в 1836 році. Сьогодні ця п'єса скіщається на

виплід бездіяльного розуму, прагнення в дусі етнографічного реалізму дати

максимально насичену побутовими подробицями картину дійсності.

Кволий сюжет, надумані ситуації, наслідування жанру "малоросійської

опери" з довгими ретардаційними пісенними номерами відвели цій драмі

другорядну роль в українській літерату рі.Історія української журналістики XIX століття

Розділ шістнадцятий

Наукові, публіцистичні та літературно-критичні

матеріали "Основи"

Історичні праці М. Коспюмарова "Думки про федеративне начаю в давній

Русі", "Риси до характеристики народноїпівденнорусько'і історії", 'Дві

руські народності", "Гетьманство Виговського", "Іудеям". Т. Шевченко в

оцінках М. Костомарова у "Спогаді про двох малярів". Полемічні твори XI.

Костомарова Стаття М. Коспюмарова "Про викладання південноруською

мовою", її суспільний резонанс та практичні наслідки. Публіцистична праия

П. Куліиш "Лиспил з хупюра ": її головні ідеї та поетика. Історико-

літературне дослідження П. Куліиш "Огляд української словесності".

Програш розвитку української літературної критики в статті П. Куліиш

"Характер і завдання української крипшки". Головні ідеїспшпипі П. Куліша

"Простонародність в українській словесності". П. Куліш-рецензет

"Основи". Стаття В. Антоновича "Моя сповідь". Причини припинення

видання журналу та значення "Основи" в іспюріїукраїнськоїжурналіспшки

Лк уже мовилося, другу рівнозначну частину журналу (поруч з

художньою літературою) складали наукові розвідки, публіцистика т і

літературна критика. Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерств.

захопити історичні праці.Головними їх авторами були М. Кос-томаров і II

Куліш. Лідером, зрозуміло, виглядав М. Костомаров, який саме в цей час

займав кафедру російської історіїС.-Петербурзького університету.

Головна властивість історичних праць М. Костомарова, опублікованих

в Основі", - їхня історюсофічність. ІДе не просто виклад давноминулих

подій, а спроба за допомогою цього викладу пояснити складний, почасти

незбагненний механізм формування національного характеру у країнського

народу , руху його історії, відкрити приховані важелі цього руху.

'З першого ж номера 1861 року М. Костомаров захопив читачів

великою працею "Думки про федеративне начало в давній Русі", у якій

доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу. а

вже тоді складала федерацію відомих з літописів племен, які й були

підставою і головною причиною утворення у країнців, білорусів і росіян. Не

вдаючись до аналізу деталей концепції \1. Костомарова, відзначимо, що в

цілому вона бу ла новаторською і навіть революційною в історичній науці,

вона об'єктивно протистояла офіційній догмі імперської Росії (як

царського, так і радянського зразка), згідно з якою давня Русь нібито була

заселена якоюсь міфічною "давньоруською народністю", з якої лише після

татаро-монгольської навали постали український, білоруський та

р сійський народи. За М. Костомаровим, виходило все навпаки: ці народи

утворилися лише тому, що вже в Київській Україні існували поляни,

деревляни, сіверяни, кривичі, в'ятичі тощо.

'З другого боку. М. Костомаров не абсолютизував відмінності між

племенами давньої Русі, підкреслюючи, що вони не бу ли такими значними,

аби ці илемена не відчували своєї спільноти перед ліщем більш віддалених.