3300 Руб. Відступила право віщання журналу членові Старої громади

Ксенофонтові Михайловичу Гамалії. 2 березня 1890 року він був

затверджений видавцем журналу.

Фактично це означало придбання Старою громадою у свою власність

"Киевской старнны". К. М. Гамалія значився номінальним видавцем, але

ніякої ролі в жу рналі не відігравав Редактором часопису був затверджений

Євген Олександрович Кнвлицький, який був на той час студентом

історико-філологічного факультету університету св. Володимира, добре

знав діловодство редакції, працюючи секретарем при О. Лашкевичі, але ще

не здібний на самостійну роль у науковому житті. Фактичними

редакторами журналу в цей час були В. Антонович і О. Лазаревський. Усім

був зрозумілий тимчасовий характер місії Є. Кивлицького.

Одночасно Стара громада розпочала клопотання про призначення на

посаду редактора Володимира Петровича Науменка (1852-1919).

Розпочався тривалий процес узгодження його кандидатури з місцевими й

столичними інстанціями. Нарешті, 26 липня 1893 року київський окремий

цензор повідомив В. Науменка. що Головне управління в справах друку з

дозволу міністра внутрішніх справ затвердило його редактором "Киевской

старины" з 21 липня. Він і редагував журнал до його закриття, ставши з 2

березня 1902 року і його видавцем і приватним власником.

В. Науменко 1873 року закінчіш історико-філологічний факультет

Київського університету і відтоді викладав у гімназіях Києва, а з 1893 року

- у кадетському корпусі, у 1905 році він засну вав свою приватну "Гімназію

В. П. Науменка", яка діяла до початку Першої світової війни. Завдяки

журналістській і педагогічній праці він висунувся в число лідерів

українського руху. 17 березня 1917 року він був обраний заступником

голови Центральної ради. Наприкінці листопада 1918 року В. Науменко

став міністром освіти в останньому уряді гетьмана П. Скоропадського.

Усього місяць займав він цю посаду. Проте за цей час він устиг

завершити роботу, пов'язані із заснуванням Всеукраїнської Академії наук,

призначити на посади її керівників і створити її структуру. Його й гетьмана

П. Скоропадського підписи стоять під указом про створення ВУАН іІсторія української журналістики XIX століття

призначення її президентом В. І. Вернадського. неодмінним секретарем - А.

Ю. Кримського, головами відділів М. І. Туган-Барановського. М. Ф.

Кащенка і Д. І. Багалія. З цього часу академія запрацювала. Після повалення

гетьманату В. Науменко пішов працювати до її археографічного відділу.

7 Липня 1919 року його заарештувало ч . Наступного ддя без суду і

слідства був розстріляний колишній редактор "Киевской старины",

видатний син українського народу В. Науменко. Російські більшовики

нещадно винищували тих діячів, які працювали для національного

пробудження українців.

Організаторська діяльність В. Науменка на посаді редактора журналу

"Киевская старина" була енергійною й цтідною. У грудні 1896 року він

подав "Пам'ятну записку" до київського, волинського і подільського

генерал-губернатора О. П. Іінагьева. міністра внутрішніх справ І. Л.

Горемикіна та начальника Головного управління в справах друку М. П.

Соловйова з вимогою дозволити в "Киевской старіше" друку вати художні

твори українською мовою. Свое клопотання він аргументував рівнем

розвитку у країнської літерату ри, неможливістю спинити її розвиток шляхом

поліцейських заборон, наявністю вільних умов розвитку у країнського слова

в су сідній державі - Австрії. Царський уряд здався: з 1897 року "Киевская

старина" отримала дозвіл друкувати белетристику українською мовою.

Проте дозвіл бу ло су проводжено вимогою проходження цензури для таких

творів лише в Головнохіу управління в справах друку.

В. ІІаухіенко розпочав новий наступ на цензуру. 27 червня 1898 року він

звернувся до уряду з проханняхі надапі право розгляду українських текстів

хіісцевохіу цензорові. Він дохгігся підтрихікн генерал-губернатора М. І. Драго-

хшрова. 31 липня того ж року його клопотання було задоволене. Відтоді "Ки­

евская старіша" перетворилася на справжню бібліотеку української класики.

Проте ще довго не вдавалося подолати збитковість видання.

Щорічний дефіцит становив приблизно 2 тис. руб. Він покривався з каси

Старої грохіади. Єдине українське періодичне видання підтрихіувалн

пожергвахш видатний у країнський хіеценат Василь Федорович Семиренко,

який щорічно виділяв із своїх прибутків кошти на діяльність Старої

громади, а 1-2 тне. руб. спряхювував на підтримку конкретно "Киевской

старины". Кріхі нього, видання підтримували своїми пожертвахш В. П.

Наухіенко. В. А. Рубинштейн. ГІ. А. Косач. К. М. Гахгалія, В. Л. Беренштахі.

Деякі співробітники працювали для журналу безкоштовно. Лише на

початку XX століття вдалося досягти перших прибутків від ведення

журналу. У 1903 році вонн склали 1645 руб. за наявності 625

передплатників, а в 1904 році - 2052 руб. за наявності 668 передплатників.

Тривала, довгорічна робота багатьох організаторів видання нарешті

увінчалася й фінансових! у спіхом. Проте його причини слід вбачати не в

запровадженні якихось нових засад упорядкування й редагування

часопису, а в дорослішанні самої української ідеї й українського

суспільства, форхіуванні в ньохіу ширшої, ніж раніше, верстви у країнської

інтелігенції, яка й висту пила головних! читачехі "Киевской старины".

Й7.ЧМихайлин .Л.

Авторитетності жу рналові надавала у часть у ньому провідних у країнсь-

ких письменників су часності. Широко співробітничав з "Киевской стариной"

М. Старицький. який у пізньому періоді творчості відійшов від літературних

переробок і. замість вторинних творів, запропонував прекрасні неоро­

мантичні історичні пригодницькі романи в дусі Вальтера Скотта "Перед

бурей". "Буря" і "У пристани". Перший з них він опублікував у "Киевской

старіше" (1897. №№ 1-4, 7-12). Це була широка панорама української

дійсності напередодні визвольної війни Б. Хмельницького, заселена

історичними й вигаданими героями. М. Старицький вперше створив козацьку

епопею, відкривши шлях для майбутніх працівників на цій благодатній ниві.

Крім цього російськомовного роману , він опублікував у часопису ряд

історичних драм: "Богдан Хмельницький" (1897. №№ 4-5), "Оборона буші"

(1899. №№ 3-4), "Остання ніч" (1899. № 10). "Маруся Богуславка" (1899.

№№ 11-12). Засновані на неоромантичному дискурсі, вони розвивали не

лише його історнчний ("Богдан Хмельницький", "Оборона Буші") і

фольклорний ("Маруся Богуславка", але й особистісно-психологічний

("Остання ніч") типи.

М. Старицький "привів" на сторінки "Киевской старины" провідних

українських драмату ргів, що були авторами провідних творів з реперту ару

театру корифеїв. тут були опубліковані п'єси і. Карпенка- арого "Понад

Дніпром" (1899, № 2), "Підпанки" (1899, № 6). "Сава Чалий" (1899. № 8). Це

були різні твори, обрані ніби навмисне так. аби представити напрямки

роботи драматурга. Перша драма була побудована на моралізаторському

дискурсі, змальовувала привабливі сторони заснування сільськогоспо­

дарських артілей, селянської взаємодопомоги, єднання українців у

боротьбі з недолею. Друга п'єса являла собою веселу комедію, розгорнуту

інсценізацію історичного анекдоту. Третя - історична трагедія, яку І.

Франко назвав "архітвором" нашої літерату ри.

М. Крогаївницький надрукував у "Киевской старіше" драми "Перед

волею" (1900. № 4) і "Розгардіяш" (1900. № 7-8). Перший твір написано в

жанрі історичної трагедії, в основу якої лягли події напередодні скасу вання

кріпацтва в Росії. Разом з тим драматургові вдаюся осягнути волелюбність

української людини як провідну рису націонатьної вдачі. Гіпотетично можна

припустити, що саме ця п'єса підштовхнула М. Коцюбинського до створення

його повісті "Дорогою ціною", яка була опублікована в цьому ж часопису

через два роки. "Розгардіяш" замислювався як комедія з міщанського життя,

у якій висміювалися людська дріб'язковість, націонаїьна деградація,

пропагувався ідея повернення до питомих українських джерел, як єдішого

способу реалізації духовного потенціалу людини.

Крім драматургів старої генерації, "Киевская старина" опублікувала

комедію молодої авторки ЛюбовіЛновської "На зелений клин" (1900. № 5).

щоправда виконану в дусі реалізму театру корифеїв, з докладною

розбудовою життєвих ситуацій, конфлікту, характерів. Згодом Л.-Яновська

заявила про себе як про чільного представника "нової драми". Вона стала

постійним автором журналу, дру ку ючи в ньому свої численні прозові твори.

674Історія української журналістики XIX століття

У тому, що драматургія була представлена в "Киевской старіше"

нарівні з прозою, виявилося велике чуття і знання української літерату ри

редактором. У цей час драма з маргінесів перемістилася в центр творення

української літератури, зайняла в ній вагоме місце, український теат р став

важливим чинником національного духовного розвою. Публікація текстів

драматургічних творів була доцільною, підносила престиж видання.

Вагомо була представлена в "Киевской старіше" і проза. Панас

Мнрний надрукував тут своє класичне оповідання "Морозенко" (1898. №

3). Дослідники загострювали в ньому соціальну проблематику:

відображення долі хлопчика-сиротн. який темним новорічним ранком

побіг посипати до багатих родичів, заблукав у лісі й замерз під деревом.

Твір і справді є моторошно трагічним. З цього погляду він аж ніяк не може

бути зарахованим до дитячої літератури. Це твір дія дорослих, але про

дітей. Соціальна проблематика затуляла від дослідників художню

своєрідність оповідання. А тимчасом воно має бути зараховане до перших

спроб українського імпресіонізму. У ньому відсутній зовнішній авторський

погляд на світ героїв, нарація переміщена в центр цього художнього світу.

Панас Мирний впевненим пером майстра створив "я-дійсність" свого

героя, показав мрії хлопчика, його иатке бажання допомогти матері,

принісши подарунки, якими обдаровують посипальників. Сцена

замерзання хлопчика, коли йому ввижаються у маренні Морозенко. Віхола

та інші персонажі ще ніким, на жаль, не прочитана з погляду міфопоетпкп.

Другою ведичною справою була публікація в "Киевской старіше"

знаменитого роману Панаса Мирного та Івана Білнка "Пропаща сила"

("Хіба ревуть воли, як ясла повні?") (1903. №№ 3-9). Після його появи в 1880

році в женевській друкарні М. Драгоманова роман ні разу не передру­

ковувався і став відтоді бібліографічною рідкістю. Доступ його в Україну був

обмежений. "Кпевская старина" вперше подарувала українському читачеві

цей епохальний твір, який від часу свого написання не тільки не застарів, а

навпаки, його звучання загострилося з розвитком соціатістичного руху, з

наближенням Першої російської революції. У новому заголовку автори

прагнули підкресигги головну ідею роману - засу дження Чіпки як "пропащої

сили", ущербність ного немудрої філософії відбирання свого, яку він вживає

для виправдання своїх злочинів, неможливість силоміць вдосконалити світ і

на крові й сльозах привести його до кращого майбутнього. Гіпотетично

можна припустити, що саме публікація цього роману призвела в 1903 році до

появи першого річного прибутку в історії журналу.

Із письменників старої народницької реалістичної школи в "Киевской

старіше" виступив ще Б. Грінченко з романами "Серед темної ночі" (1900.

№№ 5-8) і "Під тихими вербами" (1902. №№ 2-4). Він продовжив у них

творення жанру тенденційного роману, започаткованого творами

"Сонячний промінь" і "На розпутті". Власне, усі ці твори можна

розглядати як великий цикл, присвячений одній важливій темі -

станоаленню у країнської людини в пошу ку своєї національної тотожності.

Тихі вербн і темна ніч ставали позначками українського національногоМихайн 1.Л.

життя, у яке потрапляла талановита, ате незахщцена від життєвих бур

особистість.

З письменників нової генерації на сторінках "Киевской старины"

друкували свої твори М. Коцюбинський і В. Вннниченко.

М. Коцюбинський подав тут дві повісті "Дорогою ціною" (1902. № 1)

і першу частину "Fata morgana"' (190-4. № 3). оповідання "Під мінаретами".

Повість "Дорогою ціною" виконана ще в реалістичному стилі, зображує

боротьбу за особисту свободу втікачів від кріпаччини. "Fata morgana",

хоча й наділена гострою соціальністю, позначена виразними

імпресіоністичними рисами. Давши творові підзаголовок "Із сільських

настроїв" письменник запропонував своєрідний соціальний зріз села,

показавши наростання в ньому протилежних за спряму ванням потягів:

прагнення бути наділеним землею (Меланка Волик), сподівання на

заробіток на фабриці (Андрій Волик), наймитську ненависть до чужої

атасності (Хома Гудзь) і сподівання скористатися назріваючою хвилею

народного обурення з боку Марка Гущі. М. Коцюбинський володів

пильним баченням соціального аналітика, недарма через шість років після

створення першої частини, по завершенні прогнозованої ним же революції,

він повернувся до уже створених героїв і показав їх у нових ситуаціях

народного бунту. Оповідання "Під мінаретами" торкалося традиційної для

М. Коцюбинського теми: кримсько-татарського життя, але саме

перенесення дії в інший національний простір дозволяло зобразити потяг

до свободи як у ніверсальну властивість людини.