II. Крутіня, "Антін Головатий, запорожський депутат і кобзар" та

"Колонізація України від половини XIII до половини XVI ст." М. Уманця

та інші.

Жу рнал виконував корисну місію носія культури, а відтак сьогодні

наша історія журналістики мусить переглянути оцінку цього журналу,

усталену в радянський період як "реакційного буржуазно-

націоналістичного часопису",

У третій період жу рнал втратив те центральне місце, яке він посідав у

народовеькій журналістиці в два попередні періоди своєї історії. Але він жесам і був причиною даного наслідку. Його існування призвело до

бурхливого розвитку української національної свідомості в Галичині,

вняскравило необхідність перейти в журналістиці від чисто

культурницьких проектів до політичних. Народження нових періодичних

видань зумовило можливість для політичної спеціалізації журналу.

Залишаючись за характером загальним літературно-науковим виданням,

журнал "Правда" відновлювався вже як орган (прихований) правого крила

народовців, що й локалізувало ного сферу впливу, поставило в опозицію до

переважної частини сил української орієнтації.

А відтак першою причиною припинення ивдання журналу став

саморозвиток української народовської жу рналістики, породжений самою

"Правдою". За другу причину слід сприйняти той факт, що редакція жу рналу

в третій період його історії не виявила достатньої гнучкості, аби

перебудувати свою роботу у відповідності до потреб часу, зійшла з позицій

плюралізму, який був найбільш цінною ознакою редакційної політики

попередніх періодів. Редакція залишалася на позиціях консервативного,

реакційного народовства. тоді як більшість українців, зокрема молоді,

шукали свіжих ідей, прямували до з'єднання з передовими суспільними

напрямками Європи. Журнал "Правда" "помер своєю смертю", покинутий

читачами, чия увага була відтягнута від нього спочатку до газети "Діло",

журналів "Зоря", "Жіггє і слово", а потім і "Літературно-наукового вісника".

Тим не менше значення часопису "Правда" не може бути применшене

ніякими невдачами останнього періоду його історії. Воно полягало в тому,

що

1) це був перший довготривалий проект в українській народовській

журналістиці; журнал довів продуктивність народовської моделі

періодичного видання, зорієнтаваного на живу народну мову і

відстоювання інтересів у країнського народу;

2) про життєспроможність такого типу часопису свідчиль його

здатність до відродження, яке наставало після двох припинень його

віщання:

3) журнал став місцем першодруку численних творів красного

письменства, які складають скарбівню української літератури XIX століття

(І. Нечуя-Левицького. О. Федьковича. П. Куліша, О. Єтороженка. І.

Франка та іи):

4) жу рнал став місцем першодруку численних творів, що увійшли в

історію української літературної критики (М. Драгоманова. І. Нечуя-

Левицького. І. Бітика. Б. Грінченка. О. Кониського та іи):

5) журнал став активним чинником розвитку української науки

(публікації М. Драгоманова. І. Нечуя-Левнцького, О. Терлецького. В.

Навроцького. Т. Реваковича та ін.):

6) журнал став реальним плацдармом єднання письменників і

журналістів підавстрійської Галичини і підросійської України, завдяки

цьому єднанню привертав увагу читачів, здійснював згуртування навколо

української ідеї різноснрямованих політичних сил:

Mиxайин .Л.

Я7ДІсторія української журналістики XIX століття

7) завдяки своїй плюралістичній позиції надавав можливість своїм

авторам не лише формулювати програмові положення народовців, але й

критикувати їх діяльність, унаслідок чого відбувався безупинний рух

уперед, здійснювалося вироблення нових уявлень і оформлення засад, а

відтак журнал став важливим чинником внутрішнього розвитку самого

народовства:

8) журнал став важливим чинником вироблення єдиної української

літературної мови і застосування наукового правопису, що було зумовлене

участю в журналі представників усіх регіонів України:

9) важливим історичним уроком, що потребує свого осмислення, с

третій період історії журналу, коли втрата загальнонаціональних

пріоритетів і угодовська щодо польської адміністрації краю політика

призвела до знецінення часопису в очах громадськості й його поступового

занепаду:

10) видання журналу спричинило різке зростання національної

свідомості українців Галичини, прискорило їх внутрішній саморозвиток,

перехід українства з позицій культурницьких до позицій політичних;

завдяки Правді" українці перестали бути етнографічним матеріалом і

зробили рішучий крок до формування політичної нації.

Журнал "Правда", упереджено оцінюваний у попередні епохи,

заслуговує сьогодні стати предметом спеціальних монографічних

досліджень, здобутися, нарешті, від істориків української журналістики на

об'єктивне висвітлення його тривалого й цікавого шляху.

отеМихайлин І.Л.

' Розділ сьомий

Газети "Батьківщина" і "Діло"

Суспільно-політичні обставини виникнення газет "Батьківщина" і "Дію".

Засновник "Батьківщини" Ю. Романчук. Програш часопису. І. Франко в

оцінках газети. П найважливіші матеріали. Історія заснування газети

"Дію", загальна характериспшка часопису. Періодизація історії газети.

Найважливіші матеріали першого періоду. Співробіпшицтво І. Франка в

"Ділі": художня проза, економічна та історіософська публіцистика. Другий

період. Інформаційна діяльність газети: рубрики, звіпш про по літичні події,

судові репортажі, виборчі кампанії Історична публіцистика. Полеміка

"Діла" з О. Пипіниму працях Ом. Огоновського та І. Нечуя-Левицького (І.

Баштового). Відображення в "Ділі" політики, економіки, еміграційного

руху, теми шкільництва. Художня література в "Ділі". Національна

толерантність "Діла". Значення часопису.

Поштовх до дальшого розвитку народовської журналістики дали

иолітичні'иодії. У 1860 році в Австрії було проголошено нову конституцію.

Цілком відійшла в минуле епоха абсолютизму. Політична система країни

була трансформована в напрямку до парламентаризму. Галичина, разом з

іншими коронними краями, дістала автономію з Власним сеймом - органом

місцевого самоврядування, що мав широкі повноваження розв'язувати

економічні, освітні, культурні справи краю.

Спочатку українці дістали змогу поважної опозиції в Галицькому

крайовому сеймі. У 1861 році до нього було обрано 49 українських

депутатів (послів) з 150. Але надалі ситуація різко погіршала. 1867 року

після поразки Австрії в Австро-Прусській війні полякам не вдалося

домогтися від центрального уряду проголошення Галичини Польським

канцлерством, але все ж вони витиснули з Відня визнання своєї переваги в

цій провінції. Вони прагнули перетворити Галичину на плацдарм для

відродження майбутньої польської держави. Невдовзі вся адміністрація,

судочинство, органи самоуправління були опановані поляками. 1867 року

урядовою мовою, замість німецької, проголошена польська. Львівський

університет став польським центром освіти. Швидко полонізувалися міста.

Виборча ординація 1873 року остаточно розбита Ілюзії українців на

можливість відстояти свою рівноправність на своїй же землі. Згідно з цим

законом вибори відбувалися в чотирьох станових куріях: великих

землевласників: торгових і промислових палат; міських громад; сільських

громад. У перших трьох куріях українців було так мало, що їхні голоси

істотно не впливали на вибори; від цих курій до сейму обиралися лігше

поляки. Українці могли вибирати депутатів тільки від сільських громад.

Через це кількість українськоих послів відразу поменшала. На виборах 1877

року їх пройшло лише 14. Це була відчутна поразка.

Перша половина 1879 року проходила під знаком кампанії по виборах

до рейстагу, всеавстрійського парламенту. Вибори відбулися в червні 1879

року. Народовці програли їх. спромігшися здобути лише три депутатські

опаІсторія української журналістики XIX століття

мандати. Це призвело до переоцінки методів їх власної роботи,

вняскравило її слабкі місця. Найважливіше полягало в тому, що об'єднання

не мало своєї преси, а очікуване припинення віщання журналу "Правда"

загрожувало українцям тим. що єдиним їх друкованим органом

залишиться москвофільська газета "Слово".

У колах народовців, на зборах "Просвіти" від 1978 року велись розмови

про потребу заснування громадсько-політичної газети, яка б оперативно

відгукувалася на су часні події, давала відсіч польській пресі в політичних і

культурних питаннях, служила чинником формування громадської думки,

об'єднувала українських діячів навколо спільних завдань.

Крига скресла 1 жовтня 1879 року, коли у Львові вийшло перше число

газети "Батьківщина". Заснував газету як своє приватне підприємство

Юліан Романчук. Тому при цій нагоді слід сказати докладніше про цього

діяча, якого можна вважати легендою українського національного руху. _

Юліан Романчук (1842-1932) був одним з найбільш шанованих діячів

українського табору. Народився він в родині народного вчителя (а не

священика, як це траплялося раніше), закінчив класичну філологію у

Львівському університеті. У 1863-1900 роках працював гімназійним

учителем у Львові. Про величезний авторитет свідчить його політична

діяльність. У 1883-1895 роках він посол до галицького сейму 1(з 1889 року

голова Українського сеймового клубу). У 1891-1897 і 1901-1918 роках він

посол до австрійського парламенту (рейхстагу). У 1907-1910 і 1916-1917

роках - голова Української парламентської Репрезентації, аз 1910 року -

віцепрезіщент парламенту.

Ю. Романчук уславився багатьма корисними справами. Він виступив

членом-засновником Товариства "Просвіта", згодом був обраний його

почесним членом, а в 1896-1906 роках виконував обов'язки голови. Він був

членом-засновником і дійсним членом НТШ. 24 жовтня 1885 року у Львові

під проводом Ю. Романчука була заснована Народна Рада, політична

організація народовців, створена з метою продовжувати традиції ГРР.

Органами Народної Ради були частково газети "Батьківщина" і "Діло". До

Народної Ради входила лише інтелігенція, філій вона не мала, це був

інтелектуальний штаб народовців. У 1899 році з Народної Ради постала

Українська національно-демократична партія, співзасновником якої так

само виступив Ю. Романчук. У 1890 році як голова української фракції в

галицькому сеймі він виступив ініціатором "нової ери", від якої сам же й

відмовився 1894 року, визнавши цілковіггу неможливість добросусідських

стосу нків з поляками.

Ного авторитет патріарха українського національного руху був таким

великим, що йому було запропоновано прийняти присягу від членів

Державного Секретаріату (уряду) Західно-Української народної Республіки

(ЗУНР). і він таку пригягу прийняв 10 листопада 1918 року. По відданні

Галичини Польській державі в 1923 році 81-річний Ю. Романчук

заприсягнув на вірність у країнській державності багатотисячний мітинг на

площі Святого Юра у Львові.Михайли .Л.