1875 Рік ознаменувався опублікуванням ще одного твору Нечуя-

Левицького "Бідний думкою багатіє" (№ 24). Це була казка з сильними

.ліричними елементами в побудові художнього світу. Автор розповідав про

свій чарівний сон. у якому він крізь три вікна в палаці бачив минуле,

сучасне й майбутнє України. Виразна символічність побачених картин

легко розшифровувалась читачами, вселяла в них оптимізм у баченні

у країнської долі.

Талант Нечуя-Левицького розквітнув у двох повістях, центральних у

його творчості: "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Перша з них була

опублікована в літературній частині журналу "Правда" (1878. т. 1). Друга

упродовж 1879 року (№№ 3-12). Обидві є хрестоматійними, відомі усім

поколінням українців через вивчення цих творів у школі.

"Микола Джеря" твір, особливо улюблений радянськими

науковцями, оскільки відображав бунтарський характер українського

селянина. У ньому вбачали стихійного революціонера, предтечу

більшовицьких "борців за народ". Тимчасом це був питомий український

герой І. Нечуя, у якому письменник шукав иигомі риси національного

характеру. Микола був утіленням української волелюбності, усе того ж

національного індивідуалізму, але зреалізованого зовсім на іншому грунті

захисту особистої свободи. Вона була для нього самодостатнім ідеалом,

панувала над усім: над родинними почуттями, над коханням, над відчуттям

домівки й батьківщини. Микола втрачав усе. аби опанувати свободу. Він

підносився до символу нескореного у країнця, що крізь у се жилля проніс не

виховане під виливом ідеологічних нашару вань, а саме питоме, природне,

землею дане почуття самодостатньої цінності особистої волі.

У "Кайдашевій сім'ї"' був представлений потворний вияв індивідуаліз­

му. спрямований не у зовнішній щодо українства світ, як то бу ло в Миколи

Джері. а у внутрішній світ хатніх справ і стосунків. Повість постала під

могутнім виливом М. Костомарова, який у праці "Дві ру ські народності"

("Основа". 1861. №3) докладно описав український тип родинних стосу нків.

-Якщо для росіян властиве "прагнення до лісного гліптя частин,

знищення особистих устремлінь під владою загальних", що обертається

"поглинанням особистої свободи ідеєю миру. (...) неподільністю сімей,

общинною власністю", то для українців "нема нічого важчого й

огиднішого за такий порядок". "Сім'ї у країнські діляться і подрібнюються.

як тільки в їх членів з'являється у свідомлення про потреби самобутнього

життя. Опіка батьків над дорослими дітьми здається для українця

незносним деспотизмом. Претензії старших братів над меншими, як і

351Михайлин ьл

дядьків над и.демінннками, збуджує запеклу ворожнечу між ними. Кровний

зв'язок і спорідненість мато налаштову ють у нас людей до згоди і взаємної

любові; навпаки, дуже часто люди привітні, лагідні, мирні й покірливі

перебувають у непримиримій ворожнечі зі своїми кревними. (...)

Великоруси, що придбати собі в Україні маєтки, затіювали іноді

запроваджу вати в українські сім'ї великору ську щільність і неподільність, і

наслідком нього були потворні сцени: не тільки рідні брати готові були

щохвилини завести бійку, але сини витягати своїх батьків за волосся через

пороги дому. (...) Українець тільки тоді шанобливий син. коли батьки

залишають йому повну свободу і самі на старості літ підтягають під його

волю; годі добрий брат, коли з братом живе як сусіда, як товариш, не

маючи нічого спільного й неподільного"

254

.

Як бачимо, у "Каґщашевій сім'ї" були ніби художньо проілюстровані

теоретичні викладки М. Костомарова. Засада індивідуалізму, спрямована

не на здобуття національної волі, а обернена всередину українського світу,

проти своєї родини висміювалася письменником безжально. К. Марксові

належить вислів: завдання комедії полягає в тому , аби людство весело

прощалося зі своїми вадами. Таку фу нкцію виконувала й повість І. Нечуя.

Автор сміливо назвав явища своїми іменами, показав комічність, але й

огидність у країнського індивідуалізму , нетерпимості, нешанобливості один

до одного На рівні всенаціональному це не давало українській спільноті

зі у ртуватися в єдиний орг анізм у боротьбі за національну незалежність. Це

вже був сміх крізь сльози.

Уже в XX столітті ця проблема му чила Олександра Довженка (1894-1956)

нашого геніального кінорежисера і письменника. Щоб до кінця буллі зро­

зумілим наведу його щоденниковшї запис вії 2 .липня 1942 року, ллім паче, що

сьогодні його •Щоденник" л еж хрестоматійний твір і вивчається в школі.

В чомусь найдорожчому і найважливішому. - роздумував

письменник. ми. у країнці, безумовно, є народ другорядний, поганий і

нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітннй. наша немов

один до одного непошана, наша відсутність солідарності і

взаємопідтримкн. наше наплювательство на свою долю і долю своєї

культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе

ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. (...)

У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи

існує у нас. як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси

індивідуалізм і атаманство), а не як народно-державне розуміння

(марксівське) свободи, як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А

Україна наша вічна вдова.

Ми у довині діти"

25

'.

-

4

Костомаров Н. II. Две русские народности. - К. - Харків: Майдан. 1991. - С. 61

- 63..Слова "южноруескиц"', "малорусский" я переклав як "український". - I. М.

Довженко О. II. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. - К.: Веселка.

1995.-С. 287.

352Історія української журналістики XIX століття

Цю болючу проблему, що не втратила актуальності й сьогодні,

першими помітили й узялися до її висвітлення й аналізу М. Костомаров у

науці й публіцистиці та І. Нечуй у художній літературі. Зробив він це

віртуозно, виставивши на сміх найбільш вразливі негативні риси

українського національного характеру. І ного баби, і Кайдаші відразу

увійшли в національну свідомість українського народу, стали образами

знаковими, символічними, а назви творів набули значення крилатих

висловів. Вони й сьогодні працюють, формуючи духовну культуру новітніх

українців. У тому, що ці твори прийшли до нас зі сторінок "Правди",

величезна заслуга журналу і тих людей, що стояли біля керівництва ним у

ті вже далекі від нас часи.

У "Правді" відбулося народження ще одного письменника, чиє ім'я

реперезентує українську літературу другої половини XIX століття. У

п'ятому числі 1872 року під віршем "Україні" з'явився підпис нікому не

відомого тоді письменника - Панаса Мирного. Вірш виявився

декларативним і слабким, але ще того ж року (№№ 8-9) у журналі було

опубліковане його оповідання "Лихий попутав"; у 1874 році - нарис

"ГІодоріжжя од Полтави до Гадячого" (№№ 10-13) та оповідання

"П'яниця" (№№ 16-19).

Панас Мирний приніс в українську літературу новий тип епічного

письма. Він розширив філософські й тематичні обрії українського

художнього світу, йшов углиб характерів, досягаючи нового як на ті часи

рівня психологізму. Оповідання "Лихий попутав" подаючи нібито

традиційний для української літератури сюжет - зведення селянської

дівчини. представляло його несподівані аспекти: кривдником Варки

Луценко виявився не панич, а свій таки наймит, представник тієї ж верстви,

до якої належала й покинута дівчина. Пнсьменик не задовольнявся

соціальними відповідями на зашггання про причини суспільного зла і

шукав їх у самій людській природі.

Герой наступного оповідання "П'яниця" Іван Левадний змальовувався

як людина тонкої душі, глибоких переживань. Прагнучи спокутувати

лихий вчинок свого брата Петра, він потрапляв у нестерпні для себе умови

життя, ламався під тиском обставин. Тільки на відміну від інших сучасних

письменників, які в панській розпусті вбачали причини душевного

спустошення й нищення талановигих і тонких натур, у Панаса Мирного

головна небезпека для його героя йшла не із зовнішнього світу, не від

соціальної верхівки, а належала тому середовищу, що й Іван Левадний.

Новий тематичний рівень виявлявся в тому, що Панас Мирний

змалював у своїх творах життя українського міста, середовище найманих

міських робітників, учорашніх селян, а також дрібшіх урядовців, що також

лише вчора залишили сільські домівки своїх батьків. Художні конфлікти

письменник розміщу вав у середіші цього середовища, роблячи своїх героїв

жертвами не абстрактних обставин, а конкретних людей їхнього ж кола.

Пластичність у зображенні картин дійсності, характерів, психічних станів

відзначали новий тип реалізму, запропонований Панасом Мирним.