1GaІсторія української журналістики XIX століття

розходився тиражем біля 2000 примірників"6

. У порівнянні з накладом

найбільш популярного тоді "Современника" (4-5 тисяч прим.) це небагато.

Але таке порівняння некоректне, оскільки "Основа" і за напрямком, і за

мовою, і за суспільною госторотою вмішуваних матеріалів мата зовсім

інший характер, а відтак її аудиторія не могла бути навіть проблизно

тотожною до аудиторії "Современника" чи "Русского вестника". З погляду

ж українства слід сказати, що тираж і чи 2 тисячі примірників великий,

такігіі, що його не мало жодне періодичне українське віщання в XIX

столітті; він свідчить про популярність віщання, формування навколо нього

не лише стійкого кола авторів, але й читачів, яких ставало дедалі більше.

В. Білозерський як автор мало виступав на сторінках свого журналу,

виконуючи в ньому здебільшого чорнову редакторську роботу: вів відділ

хроніки "Южнорусская современная летопись", писав редакційні статті й

замітки, узяв на себе дипломатичні функції: зовнішні (стосунки з цензурою,

адміністративними органами) і внутрішні (примирення діячів різного

спрямування всередині редакції). Він не демонстрував свого лідерства, хоча

й відігравав таку роль. Він свідомо поступився славою ідейних

натхненників "Основи" М. Костомарову й П. Кулішеві, чиї твори

найчастіше з'являлися на сторінках журналу. Ці ж два діячі охоче брали на

себе безпосередні редакторські обов'язки, тобто працю по відбору й

поліпшенню ру-кописів, формували ідеологічне обличчя журналу, писали

полемічні статті. З середини І86І року помічником головного редактора і

відповідальним секретарем редакції журналу почав працювати Олександр

Федорович Кістяківський (І833-І885) - видатний український науко-вець і

громадський діяч, який тоді займав посаду урядовця в сенаті, а пізніше був

запрошений на посаду професора права в Київський університет. Як автор

він опублікував в "Основі" кілька наукових статей з правознавства, але

головна його діяльність в редакції полягала в підготовці матеріалів до

друку, у листуванні з численними читачами, коло яких зростало.

На відміну від попередніх прото- чи преукраїнських часописів, у яких

домінувала наукова частіша над художньою, в "Основі" ці два відділи були

зрівноважені. Один не домінує над іншим, вони рівноцінні. Тому й

розпочнімо розгляд журналу з літературно-художнього відділу його. Тим

паче, що журнал не мав рубрик та й суцільної пагінації, кожний новий твір

друкувався в ньому під порядковим номером, але художні твори завжди

виносилися в препозицію, відкривали нові його книжки, а відтак з них

розпочиналося читацьке сприйняття журналу.

Найголовнішим автором "Основи" слід вважати Т. Шевченка, твори

якого друкувалися щономера. Важко зараз сказати, чи було б так, якби поет

не помер 26 лютого І86І року. Повідомлення про його смерть опубліковане

вже в другому номері журналу. Але в його особі укра-їнство дістало предмет

поклоніння, великого класика, батька не лише української літератури, але й

усього свідомого українофільства. А відтак витрушуються шухляди,

116

Паптелеев Л. Ф. Воспоминания. - М.: ГИХЛ, 1958. - С. 241.Михайлин І.Л.

мобілізуються руко-шісні фонди й зі сторінок "Основи" до читача йдуть

нові й нові Шевченкові твори, певна час-тнна яких (наприклад.

"Щоденник"), безумовно, за жіптя поета не могла бути опублікована.

При цій нагоді варто нагадати, що остаточний варіант "Кобзаря",

яким ми звикли його бачити сьогодні, з'явився лише в 1907 році в С.-

Петербурзі зусиллями видатного шевченкознавця Василя Доманицького.

Попередні ж десятиліття тривали збирання та публікація рукописної

спадщини Т. Шевченка. У цьому процесі роль "Основи" видатна і ніяк не

може бути применшена.

Окрім численних ліричних віршів періоду заслання й після нього, були

опубліковані великі поеми: другий варіант "Москалевої криниці" (1861, №

2), "Невольник" (1861, № 4), "Черниця Мар'яна" (1861. № 9). "Ісайя. Глава

35" (1861, № 11-12). "Неофіти" (1862. № 4). У числі дев'ятому 1862 року в

"Основі" була опублікована в українському перекладі єдина повністю

вціліла Шевченкова драма "Назар Стодоля".

З травневого числа 1861 року розпочалося друкування уривків з

Шевченкового "Щоденника", з сьомого - його листів до різних осіб, з

третього - спогадів про нього. Завдяки цьому не тільки поповнювався

"Кобзар", корпус творів Т. Шевченка, але й розширювалися уявлення про

його особу, було розпочате збирання матеріалів про нього. "Основа"

створила культ Т. Шевченка в українській словесності та й суспільній думці

в цілому, дала перші такі високі оцінки його творчості, які залишилися

класичними в історії української літературної критики.

Тут неможливо розглянути кожну окрему Шевченкову добірку.

"Досить сказати, - відзначає дослідник часопису М. Д. Бернштейн, - що на

сторінках "Основи" опубліковано понад сімдесят поетичних творів поета,

значну частину яких Шевченко встиг ще сам передати редакції"11

. Але

сумарний погляд висловити необхідно. У журналі були опубліковані такі

твори Т. Шевченка, які закликали до терпимості й християнського

благочестя, змальовували такий образ українського національного

характеру, що відзначався потягом до краси й гармонії, виразно

демонстрував свою гуманістичну сутність. Т. Шевченко в цих творах

поставав великим національним поетом.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко

Вовчок. На час початку журналу її вже не було в Петербурзі, вона виїхала за

кордон, але її твори регулярно з'яалялися в "Основі". Марко Вовчок стала

знаменитою в 1858 році, коли з'явилася її книжка "Народні оповідання",

котра відразу вивела її на чільне місце в українській літературі. Не

загубилася вона й у російському літерату рному процесі, оскільки її кшіжка

піднімала актуальну суспільну проблему того часу: становища селянства,

необхідності його звільнення від кріпаччини, несумісності природного

розвитку народу в цілому і кожної особистості зокрема з примусом і

" Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця

50 - 60-х років XIX ст. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - С. 143.

4 ОЛІсторія української журналістики XIX століття

панськнм самодурством як неодмінними атрибутами кріпосного ладу.

Марко Вовчок і далі в своїй українській творчості (бо була ще й така

російська письменниця) зберігала вірність відкритій раніше художній

системі, хоча й істотно підкориґувала. проблематику. Тому варто розпочати

розгляд трьох повістей і трьох оповідань Марка Вавчка, опублікованих в

"Основі", з оцінки її "Народних оповідань" М. Костомаровим (вперше дана

рецензія була надрукована в журналі "Современник", 1859. № 5).

Особа автора невидима в "Народних оповіданнях", відзначав критик.

Авторка вміє в небагатьох рисах відтворити ціле, і в цій стислості є щось

античне. Усе в оповіданнях природне, мова непідслухана. Авторка

виступає з голосом правди і людинолюбства за слабких і беззахисних. Це -

в позитиві Марка Вовчка.

Поруч з цим вимогливий критик М. Костомаров відзначив, що

письменниця обмежилася "тільки описом поодиноких явищ"118

. її твори "не

являють собою зобра

Лння народного побуту в постійних умовах

позначеного питання" . Оповідання свідчать про те, що подібне

трапляється і як про це розповідають. Але всі ці випадки не є необхідними

умовами того стану селян, про який іде мова. Думка М. Костомарова

зрозуміла: письменниця працює на межі етнографії й літератури, її творам

бракує узагальнюючого пафосу . Відзначимо, що й II. Куліш трохи пізніше

висловив суголосну думку, назвавши "Народні оповідання" Марка Вовчка

"живою етнографією".

Здається, на письменницю вплинула така позиція української

літературної критики. Не відмовляючись від свого стилю (власне оповідної

стилізації під усну розповідь героя чи спостерігача), від предмета

відображення, вона все ж рушила до пошуку глибини, не історично

мину щого, а загальнолюдського змісту селянського життя. З цього погляду

найважливішими є дві її повісті: "Три долі" (1861, № 1) і "Від себе не

втечеш" (1862, № 1), пізніше перейменована авторкою за ім'ям головного

героя й названа "Павло Чорнокрил". Можливо, й недарма саме цими

творами відкривалися річні добірки книжок "Основи".

У повісті "Три долі" за предмет художнього відображення обиралося

українське селянське життя, але безвідносно кріпацтва. Три дівчини -

Катря, донька заможного козака Павла Булаха. їхня годованка, вона ж

оповідачка, Хима та Маруся, донька сусідки-удови Пилипихи - закохалися

в хлопця з сусіднього села .Якова Чайченка. Пощастило Катерині: вона

припала до вподоби Чайченкові; але до шлюбу не дійшло - батько знайшов

їй іншого жениха. Тут уже дівчина відмовилася йти заміж за нелюба, а

ображеній у своїх найкращих почуттях батько (добра ж хотів) однаково не

дозволив її шлюбу з .Яковом.

118

Костомаров М. "Народні оповідання" Марка Вовчка // Історія української

літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3 кн. - К., 1996. -

Кн. 1.-С. 233.

'" Там само.

167Мнхайлин І.Л.

-Якось Катерина зникла, її ніде не могли знайти, і лише через рік

прийшов лист від настоятельки далекого монастиря до батюшки цього села

з повідомленням, що вона постриглася в черниці. Чайченко сватас Марусю.

Та нещасливо склалося їхнє життя, не освячене взаємним коханням.

Виявилося, що .Яків має першу кохану, з якою йому також не вдалося

одружитися: удову, котра зараз замужем за шинкарем. Він вчащає в шинок.

І в родині шинкаря якось сталася трагедія: подружжя знаходять мертвими,

їх убито. Заарештовують Чайченка, за ним іде в тюрму й Маруся.

До Хими сватаються двічі, але вона, глибоко закохана в Чайченка,

відмовляє всім. Зустрілися три подруги через багато років, коли вмерли

батьки Катрі й вона приїхала віддати розпорядки з приводу спадщини. Усі

вони нещасливі, жодній кохання не принесло долі.

Це повість по те, як могутня пристрасть, тяжке й величне кохання

кермує людським життям. Марко Вовчок прагнула в ній уникнути мотивів

критичного реалізму, соціальної критики кріпаччини й зосередитися на

екзистенційних, буттєвих, вічних проблемах людини. Для української

літератури ця повість виглядала як розвиток традицій Квітчиної "Марусі",

переносила великі пристрасті в селянську хату.

Повість "Від себе не втечеш" ("Паало Чорнокрил") леж розвішалася з

могутнього загальнолюдського кореня, була повістю-трагедією,

наповнювала античними пристрастями український простір. Марко Вовчок

вперше відступила від традиції творити образ героя-оповідача - учасника

подій. Тут оповідач - дійсно "третя особа", без статі, портрета, обличчя,

універсальний всезнаючий індивід. І хэч події сюжету розгорталися в

панському, тобто покріпаченому сслі, їхній реальний зміст знову виносився

далеко за межі вузької соціально-визвольної проблематики.

Паало має жінку Ганну, з якою живе щасливо. Але якось, відбуваючи

панщину в дворі, він закохався в дворову дівчину Варку. Кохання пече

його, Ганна стає ненависною чоловікові, і він вбиває її. Йому вдається

підлаштувати вбивство так. що воно сприймається як нещасний випадок, а

на Паала навіть не впала підозра. Нарешті, мета закоханих збулася, Павло

й Варка побралися, нібито настав час щасливого життя. Але вийшло все

навпаки. Гріх тяжіє над подружжям, їх обох мучать докори сумління. Не

тільки щастя, але й просто жнття під тягарем гріха стає неможливим. Паало

зізнається мирові, що він убивця. З панського двору люди викликають

лікаря, він визнає Паала божевільним.

Опускаючи численні подробиці повісті, скажемо, що в ній відображено

торжество питомої української національної ідеї - Закону, природної течії жит­

тя. Ніщо, засноване на злочині, гріхові проти людського життя, не торує шля­

ху до щастя. Дивовижно близькою для українського світу вияалялася проб­

лематика, окреслена пізніше Ф. Достоєвським у двох словах заголовку свого

знаменитого роману "Злочин і кара" (1866). Природні закони життя немож­

ливо порушувати, якими б виправданнями не забезпечувала людина свої

вчинки. Злочин - пагуба (погуба? - І. М.) для людини, знищує її саму, руйнує

душу і замість досягнення мети приводить у прірву занепаду, духовної руїни.

1681

Історія української журналістики XIX століття

Радянська ж наука, пропустивши повз увагу ці екзнстенційні твори,

проголосила класикою те минуще, що містило в собі соціаіьні мотиви,

відображення класової боротьби: повість "Інститутка'', проминувши навіть

те виключно новаторське, що вона містила Адже це був перший твір, який

розширяв предмет української літерату ри, включивши в нього панське

життя. І нехай воно було ще побачене селянськими очима, відображене

панноччиною наймичкою, ате інстутутка яатяла собою повноцінну героїню-

характер. а картина дійсності -повноцінне життя не панського двору, де живе

челядь, а саме панських покоїв. Не випадково ця повість виникла швидше в

руслі традицій російської літератури і вперше була надрукована російською

мовою в перекладі І. Тургенева в журналі "Отечественные записки", а

українською - лише через два роки в "Основі" (1862, № 3).

Оповідання Марка Вовчка "Не до пари" (1861. № 3), "Два сини" (1861,

№ 4). "Ледащиця" (1861. № 7) були виконані в межах традиції книжки

"Народні оповідання", розвивали мотив туги людини за волею, викривали

панське самодурство. Дещо інший світ створено в оповіданні "Не до пари",

але воно було явно невдалим - занадто стислим, безбарвним; його

неіндивідуалізовані герої ледве утримували сюжет, повороти якого були

слабко обгрунтовані психологічно

1"1

.

Попри цю невдачу, співпраця Марка Вовчка з "Основою" була

плідною. Вона тут опублікувала твори, що закріпили її славу видатної

української письменниці, справляли враження не лише використання

попередніх надбань, але й руху вперед, до відкриття нових тем. освоєння

нової проблематики. Художній досвід Марка Вовчка, був. безумовно,

корисним для української літератури, сприяв розвитку прози, був

використаний наступним поколінням українських письменників: І. Нечуєм-

Левицьким, Панасом Мирним. Б. Грінченком тощо.

Третім (після Т. Шевченка й Марка Вовчка) з найбільш знаменитих

авторів художнього відділу "Основи" був Олекса Стороженко (1806-1874),

який опублікував у журналі переважну більшість творів, що згодом склали

його знамениту двотомову збірку "Українські оповідання" (1863).

О. Стороженко - блискучий приклад того благотворного впливу, що

130

Недарма українські літературознавці в різний час висловлювали досить об­

грунтовані сумніви в тому, що "Марко Вовчок" - це псевдонім Марії

Олександрівни Марковнч (Вілінської). а стверджували участь у написанні

творів, підписаних цим іменем. її чоловіка Опанаса Васильовича Марковича.

Тут погляди коливаються від визнання власником псевдоніма самого чоловіка,

який прагнув у такий спосіб, тобто даруючи авторство написаних ним творів

дружині, засвідчити своє кохання (С. Єфремов "Марко Вовчок". К.. 1907). до

поміркованої думки про співавторство чоловіка й жінки над спільними творами

(Бойко Юрій. Хто написав "Народні оповідання" Марка Вовчка? // Бойко

Юрій. Вибране. - Гайдельберг, 1990. - Т. IV. - С- 229 - 255). У всякому разі після

розриву з чоловіком струмок української творчості Марка Вовчка й справді

поступово вичахає, а після його смерті припиняється цілком.

ЯМихайлин .Л.

його справляла "Основа" на український літературний процес у Росії

Письменник походив з стародавнього козацького старшинського роду,

освіту здобув у Харкові, у пансіоні для дворянських дітей (І82І-І823). потім

слу жив у війську (І82-І-І850). далі - чиновником з особливих дору чені, при

Київському генерал-губернаторі. V І868 році вийшов у відставку й оселився

на хуторі Горішині коло Берестя. Писати почав у 1850-х роках російською

мовою, друкувався в журналах "Северная пчела" і "Библиотека дтя

чтения". "Основа" розбудила в ньому українського письменника, він саме

дтя цього журналу почав писати по-українськи. І за два роки існування

журналу написав і надрукував у ньому так багато, що по припиненні

"Основи" видав опубліковане в ньому аж у двох томах.

Частина творів О. Стороженка друкувалася в часописі в рубриці "З

народних уст". Вони й справді являли собою почуті від народу анекдоти й

казки, опрацьовані й оброблені письменником. Приблизно в цей час або

трохи пізніше такою творчою працею в Росії займалися багато хто.

скажімо, від педагога К. Ушинського починаючи й великим Львом

Толстим закінчуючи. Зразком такого твору "З народних уст" О.

Стороженка е оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вшах

чоботи оддавав" (І86І, № 9).

У селі жило чесне та тихе подру жжя, що навіть не сварилося між собою

ніколи. Ніяк не міг чорт до нього підступитися. І от він вирішив скористатися

допомогою "нреєхидноїбаби. збіса хитрої та лукавої", попросив її "розвести

сю гемонську пару". Домовились про заплату: червоні чоботи з срібними

підківками. Баба кинулася в церкву , перестріла .Якова, розповіла йому , що

Катерина раптом закохалася в Семена Прудкого й хоче звести зі світу

чоловіка. Той, зрозу міло, не йме віри, жене бабу. Ог як вернешся сьогодні з

церкви, говорить вона, то жінка стане лобі в голові шукати, то як побачиш у

її руках ніж. швидше зіскакуй, щоб вона тобі горло не перерізала.

Потім побігла до Катерини, що поралася коло печі дома. "Ой пропала

ж ти, пташка, - заголосила, - твого чоловіка удова Бистриха причарувала.

Тільки я можу відчаруваль. Лк він прийде з церкви, пошукай йому в голові,

а як приспиш, відріж у його прядку волосся і оддай мені, то я гі чари

зруйную". Вернувсь чоловік з церкви, сповнений недобрих передчуттів. І

справді жінка запрошує його на подушки, розчісує голову, а як він удав, що

спить, дістала ніж. Тут і розігралася трагедія: чоловік зарізав свою жінку.

Чорт злякався цієї баби і на махових вилах віддав їй зароблену плату.

У цьому оповідання образ дотепної, але лихої, зловмисної баби, що

руйнує життя щасливої родини, поданий цілком у дусі народної традиції,

притлумлює загальний комічніш фон розповіді. У більшості ж творів цієї

рубрики ("Вчи лінивого не молотом, а голодом", "Не випусти рака з рота",

"Два брати" тощо) сміхова народна ку льту ра виступала панівною.

Другу групу творів О. Стороженка в "Основі" склали його аласні

оповідання, написані з використанням тем і образів у країнської народної

демонології, з розробкою власних сюжетів і мотивів, опрацюванням

історичних або й створенням нових анекдотів,

•чІсторія української журналістики XIX століття

.Яскравим зразком творів дру гого тішу є оповідання " Закоханий чорт"

(1861. № 2). Тут є ніби традиційніш для української прози оповідач, але

спочатку це - сам письменник О. Стороженко. Він їде з Московщини на

Україну. Власне, сюжет ще не розпочався, ате автор щедро обставляє оповідь

розкішними пейзажами, його серце спочиває, душа радіє, опинившись у

рідному краї. 'Як із Курської губернії у'щеш у Харківську. то так тобі стане

легесенько, мов на крилах тебе підняло! - розповідає оповідач. - Так. бачите,

з сього боку, кажу, ще не так. а от як перехопишся через річку Харків, то хто

б не сказав, що се Божа сторона!.." Автор просто створює подорожній нарис,

мальовничо відтворює в романтичному дусі соковиту красу навко-лишнього

світу: " Од їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої

гори вже віщко село Мерехву. з церквами, дзвінницями, садками і левадами

геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера

Мжі. Потекла вона уліво поміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко

стелеться з могилами широкий степ".

Автор зупинився на ніч у заїзному дворі коло Таранівки. І тут

здійснюється передача оповідних прав. Подорожньому трапляється

"столітній дідуган" - "сліпенький дід", який далі стає головним оповідачем.

На цей вступ витрачено десь четверту частину твору.

Мій дід був запорожець, почав він розповщь. .Якось він випадково

підслухав освідчення чорта Трутика з відьмою Одаркою. Відьма

погоджувалася належати чортові десять років, але ставила умову: спасіння.

Далі йшла розповідь про те, як кмітливий і дотепний запорожець Кирило

за допомогою святогорського пустельника домігся спасіння для Одарки,

перехитривши самого чорта. Він теж закохався в цю дівчину й одружився

потім з нею.

Відтворення народного світобачення, поетизація народних звичаїв,

запорізької кмітливості, торжество величного кохання, яке перемагає

навіть нечисту силу, - усе це складало привабливі чари оповідання

"Закоханий чорт".

Прикладом історичного белетризованого анекдоту є оповідання

"Голка" (1862. № 2). Дія в ньому перенесена на українське Правобережжя

часів польського панування і виконує функцію висміювання самодурства

шляхти. Спочатку подано кілька стислих прикладів жорстокості графа

Потоцького. а потім вже запропоновано й анекдот.

.Якось граф позбиткувався над шляхтичем Кондратовичем, що приїхав

до нього шукаги захисту від графського економа Тріщурського. Підставою

для розправи стала відсутність голки в шляхтича. Кондратович спинився в

Тульчині в родича й довідався, що Потоцький. переодягтись старцем,

ходігть замолювати іцосуботи вчинені за тиждень гріхи. Підстеріг його й

гарно відчухрав, посилаючись на його ж Потоцького правила -

обов'язково мати при собі голку. Граф через два дні викликав

Кондратовича и нагородив, повернув усі маєтки й ще додав утроє.

Звернімо увагу на те. що тут зник образ оповідача, його просто не

стало, розповідь ведеться від третьої особи. Так довго відриваласяМихайлин .Л.

українська література від оповідної стилізації під усне моалення як

макроприйому, що на ньому засновані численні твори Г. Квітки (Г. Осно­

в'яненка), Марка Вовчка. П. Куліша. твори з українського життя М. Гоголя

та й самого О. Стороженка.

Оповідання "Вуси" (1861, № 10) яатяло собою творення веселого й без­

журного і разом з тим глибокого і змістовного анекдота на сучасні теми. При

чому головним предметом осміяння тут виявлялася бюрократична державна

машина Росії, а протистаалялося їй природне життя шляхетного у країнства.

Оповідача твору обрали в засідателі. Приходить виклик до

губернатора для складання присяги. Разом з іншими українськими

дворянами він приїздить у Полтаву. Тут починаються дивовижні пригоди,

пов'язані з їх перебуванням на царській службі. Губернатор їх "не изволит

принимать", а лакей наказує розписатися в книзі. Відвідувачі не знають -

навіщо. "От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха як письменніший між нами

й каже: "Може, він дума, що ми й писать не вміємо?" - взяв перо, трошкп

подумав, та й начеркав: "При сей верной оказии, спешу выразить душевное

мое прискорбие и сердечное сокрушение, что по непредвиденным

обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать мое

глубочайшее уважение и преданность, с которыми честь имею пребыть.

Вашего Превосходительства всепокорнейший..." Та й закрутив..."

Щось у такому дусі написав кожен з присутніх. Після цього роз'їхались

по квартирах. На другий день вранці їх збирають знову. З'являється

предсідатель, починає соромити прибулих за записи в книзі, де слід було

залишити лише свої прізвища. Далі починається головне: його

превосходительство причепився до нашого героя: чому, мовляв, він

дозволив собі з'явитися до предводителя "в усах". Йде комічний

драматичний діалог, зміст якого зводиться до того, щоб розтлумачити

героєві: перебуваючи на цивільній службі, він утратив право носіння вусів.

Герой скорився законові й поголив вуса. Повернення додому принесло

нові випробування: його не впізнають собаки в дворі, наймити, аласна

жінка наробила репету. Слід сказати, що в український національний

чоловічий стереотип (зовнішній портрет) вуса входять обов'язково, як

ознака зрілості, статечності, поважності, як спосіб відрізнятися від

хлопчаків. А козацький стереотип і поготів включає в зовнішній порлрел

вуса. Українська ж шляхта формуватася на основі козацької старшини,

успадкувавши від неї основні цінності.

Зарадив біді товариш оповідача Захарченко. Він віднайшов указ, згідно

з яким людині, що вийшла у відставку "з мундиром". тобто з військової

служби, дозволяється носиш вуса й на цивільній службі. З щім указом і

з'явився оповідач До председателя. Тепер перемога була на його боці.

Оповідання в блискучий спосіб висміювало спроби держави

регламентувати приватне життя своїх громадян, бюрократичний стиль

життя Росії. Воно було побудовано динамічно, гостросюжетно. його

ситуації були дотепні, характери виразні й колоритні. Не дивно, що цей

твір невдовзі став сприйматися як класичне надбання нашої літературиІсторія української журналістики XIX століття

(звичайно, не для радянських охоронців класової ідеології, які знайшли в О.

Стороженкові ангитезу до "революційної демократки" Марка Вовчка). Та

найкращим свідченням популярності оповідання О. Стороженка стало

створення в 1885 році Марком Кролівницьким прекрасної однойменної

комедії, яка десятиліттями трималася в репертуарі українських театрів,

користуючись незмінним успіхом у глядачів.

Дещо осібно стоїть ще один твір О. Стороженка, опублікований на

сторінках "Основи": "Гаркуша. Драматичні картини утрьох діях" (1862. №