X. Цю безцінну працю передплатили 20 чоловік, з них 4 українці.

С в нас й інші скарби: твори Гребінки. Гулака-Артемовського. Марка

Вовчка. Метлинського. Стороженка. Руданського. ".Ллє ми не маємо досі.

нарікав Б. Грінченко. жодного хоч можливого повного віщання їх

творів. Деяких з них не можна не тільки купити, але навіть роздобути для

читання. Виростають покоління українців, не бачучи української книжки"

(№ 10. с. 178).

Хто ж винен у цьому? - запиту вав Б. Грінченко. У відповіді й ховалася

головна ідея його статті. "Ся причина наша недбалість, вказу вав він.

наша неприхильність, наша нелюбов, наша лінь. лінь, лінь до грохіадського

діла, до рідної літератури, до діла просвіти і відродження рідного краю" (с.

178). Ми плачехю над долею нашої літерату ри й просвіти. - зазначав автор.

і забуваємо заповідь: "Толцитє і отверзеться вам". Пригноблююча сила

ніколи добровільно не поступиться своєю аладою. С історичний закон,

згідно з яким кожний народ здобуває собі стільки прав, скільки він хіає сили.

Тут Б. Грінченко знову повертався до прикладу. У третьому числі жур­

налу "Ру сская хгьісіь" рецензовано перший том "Історії літератури руської"

проф. Охі. Огоновського. Журнал цей цілкохі чесний у слов'янській справі,

прихильний до самостійного розвитку кожного народу, особливо по.ляків. "А

ото. рецензу ючи ту ю книгу О. Огоновського. - не прихову вав подиву Б. Грін­

ченко. журнал, тюкаючи на автора за його історичні погляди, так таки й зве

його "агентом польсько-ніхіецької партії" (с, 179). Чому ж полякам можна

лишатися собою, а нахі ні? Тохіу що, - відповідав на своє запитання сам автор,

в поляків росіяни бачать силу, а в нас не бачать. А де ж в по.ляків сила? Ніде,

як у літерату рі й просвіті, "в тому народному словесному й духовному добрі,

котре має польський народ" (с. 179). Отже, і нам треба створювати ту силу,

побільшувати її. треба працювати, працювати, працювати!

.Як же працює українство в Росії? На це питання Б. Грінченко відповів

у наступній статті, що так і називалася "Де ж наша робота?" (1888, № 13­

14) Вона розкривала думки попереднього виступу і продовжу вала їх. Б.

Гри енко констату вав повніш занепад української роботи в Росії. П'ять

чисел "Киевской старины", подаючи список книжок з української історії

російською, польською і навіть німецькою мовами, не фіксують жодної

українською. С лише одна "З згадок про дігтячі літа" Василя Чайченка.

Одна книжка на п'ять місяців - небагато: тим паче, що Васіаь Чайченко- то

ще один псевдонім Б. Грінченка.

Мотивуючії бездіяльність, автори посилаються на цензуру. Але вона

завжди була суворою. Попри це в 1884 році вийшов другий тохг "Ради",

перший випуск словозбору Шейковського. нове віщання "Кобзаря". Далі

авгор за роками перелічив, що виходило до цього часу в Росії. Тож не

тільки цензу ра винна, але й ми самі. - резюму вав автор.

415Mиxайли і.Л.

Він знову іюклнкувався на історичний закон сили. Наша сила в

просвіті, в культурі. Для того, щоб здобути освіту, культуру, нам

зоставлено один спосіб літературу. Та й цей спосіб стиснено до краю. .Vie

він зостався, це і є тон рятівний мотузок, "котрий нам. потопаючим у

жерущому багновпську. кидає історічна наша доля" (е. 239). Це той терен,

на якому слід працювати усім свідомим українцям. Це той клаптик, на

якому ми можемо зростити нашу силу. Отут з'являються малодухн. що

починають нарікати на лиху долю, ворогів, цензу ру , яка пропускає одну з

трьох українських книжок, і мотивують свою пасивність гаслом: "Не

можна робити".

Ні. виповідав Б. Грінченко. - робити можна, не можна буде робити

годі, коли жодна наша книжка не проходитиме, а поки проходить одна з

трьох, одна з десят и, з двадцяти. - працювати можна й потрібно. Хочете

віщати сто книжок на рік. посилайте до цензури триста. І хш

наближатимемось до того часу, "коли наша сила буде настільки дужа, що

хш зможемо сказати: верніть нам наше право по-своєму думати, балакати,

писати, розвиватися" (с. 239).

Два публіцистичні виступи Б. Грінченка виявилися глибоко

актуальними і своєчасними. Вони були спрямовані проти тих потенційних

українських авторів і видавців, що опустили руки й. посилаючись на

цензу рні люту вання, не хотіли братися до праці на українському терені. Б.

Грінченко переконливо довів, що українці можуть змінити свою історичну

долю лише завдяки посиленій і наполегливій праці на літературному полі,

яке лишилося єдиним для формування національної свідомості і

можливості на її грунті вису вати вимоги української автономії, а згодохі і

державності. Б. Грінченко був першим, хто апелював до внулрішньої

слабкості та інертності українців, а не до зовнішніх обставин як умов, що

перешкоджають побільшувати їм свою національну силу.

Історик Валентин Мороз у праці "Україна в Хх столітті", оглядаючи

його переддень, століття XIX. вілвів Б. Грінченкові вщатну роль. На зміну

інстннктовому "шароварнохіу українофільству" прийшло "свідоме

українство". "Його головний репрезентант - Борис Грінченко - вже

усвідомлює Україну як окрему, першорядну сутність у вартісній системі""

5

* .

Ці його думки й були вперше заявлені в двох розглянутих статтях.

Вони сколихнули Україну . До "Зорі" стали надходити відгу ки на них.

Уже в N° 3 "Зорі" 1889 року у рубриці "Замітки критичні" була надру кована

стаття "Хто ж винен і де ж наша робота?", яка й розпочала дискусію.

Стагггя розтяглася на два номери і була закінчена в насту пному чегвертому

числі. Піл нею стояв підпис "М. К."; це був криптонім Михайла Комарова

(І844-І9І3) видатного українського бібліографа й літературного критика,

що закінчивши 1867 року юридичний факультет Харківського

університету, змінивши кілька хііст проживання з 1887 року осів в Одесі,

відкривши власну нотаріальну контору.

3

Мороз Валентин. Україна в XX столітті // Україна. - І99І. - M 23. - С. 21.

ДІЙІсторія української журналістики століття

М. Комарова обурила позиція Б. Грінченка. зокрема звинувачення

самих українців у лінивстві й докори, кинуті видатним українським

науковцям, що вони не пишуть українською мовою. Так. погоджувався він

з Б. Грінченком. нашої праці повинно бути більше. Але історичні факти

свідчать, що не лише вну трішня інертність, але н жахливий зовнішній опір

спричинився до занепаду у країнської справи в Росії. Першою науковою

працею, написаною українською хювою. була історія України від

найдавніших часів" ( Основа". І86І. № 9) П. Куліша. Але. довівши

можливості української мови для нау кового вжитку . П. Куліш залишив

працю незавершеною: очевидно, не так просто було орати цілину. У' нього

нібито й з'явилися послідовники, але "ся праця після перших заходів, після

випуску аритмешки і священної історії в І863 році була зупинена звісним

насильством російського уряду. Хто ж тут винен? запитував М. Комаров.

Невже лінь, недбальство і неприхильність тих людей, що. як відомо, з

такою щирістю бралися до діла'.'" (№ 3. с. 51).

У' Галичині відразу стали писати наукові праці "нібито народною

хювою". але це було хюсквофільське язнчіе. а не українська мова. "Нау кові

праці на нашій мові стали можливі тільки в недавню годину, коли в

Галичині з чималою таки запомогою наших же Українців заходилися над

популярним науковим видавництвом і коли там з'явилася народна україно-

руська преса" (с. 51). Відтак, першою причиною недостатності української

нау кової книги є відсутність наукового стилю в у країнській .мові.

Друга причина, що підриває у країнську мову в науці полягає в тому ,

що "публіка українська не мала й досі не хіає доволі підготовки до наукових

викладів на рідній хюві. котрої не чула ні в церкві, ні на суді, ні в школі і

знає через десяте-п'яте тільки з уст народу та з творів українських

белетристів" (с. 51).

Третя причина - "се той дикий режим, який безхшлосердно люту вав

над нашою лихою долею" (с. 51). Уся друга частина статті, подана в другій

подачі (№ 4). присвячена описові цього "дикого режиму". Він не тільки

заборонив до пу блічного вживання у країнське слово, але вже пересліду є й

російські праці, де йдеться про У країну, пропускає до друку ие третю

українську книжку, а затедве що десяту, таку, що здається йому цілком

нікчемною: посилення нашої роботи призводить до посилення цензу рних

заборон, а не до зростання нашої потуги. Отже, на питання "Де ж наша

робота?" відповідь така: ховається віт свігу Божого в цензу рних закапелках

і час від часу передається н;. автодафе. Порівняння України з Польщею

некоректне: поляки .мають сильне письменство, школи, журналістику:

українці в Росії не мають нічого. іа ге це є в Галичині, але наше письменство

і справа наша й ту т такі молоді, що чекати від них зрілості поки що просто

неможливо, це не на часі.

М. Комаров пропонував прагматичні висновки. Перший: необхідно

кожному українському письменникові скаржитися на цензурну заборону до

міністра, в сенат, а то и самому цареві. Другий: необхідно кожному нашому

діячеві якомога частіше й голосніше "будити наше національне питання"