160Історія української журналістики XIX століття

гукнув свою пісню Шевченко, да вивів нас у степ, да провів скрізь понад

Дніпром аж до Лиману, то де тон хміль у нас і подівся!" (с. VII). Зараз автор

Кобзаря" залишився "єдиновладним батьком серед невеличкої сім'ї рідних

пнсагелів" (с. IX), його слово спрішмається як закон, лише одна народна

поезія стоїть дія нього і д ія всіх за вічний взірець художньої досконалості.

Найбільше місця в статті відведено новому явищу в українській

літературі творчості Марка Вовчка. Кулішеві оцінки тут позбавлені того

захвату й незаперечності, як у стосунку до Г. Квітки й Т. Шевченка.

Авторка .."Народнпх оповідань" дія нього швидше взірець великих, але ще

не реалізованих можливостей, аніж свідчення сталого й доконаного

художнього успіху. Її твори "се жива етнографія" (с. XII). її героїні - то

натурщиці. Звідси висновок: Коли судилося й Марку Вовчкові піднятися

на рівну з ним (Т. Шевченком. І. М.) висоту творчества, то станеться се

тільки тоді, як ескіза з натури не буде в його віщно за самосгайним

творчеством" (с. XIV). Тнмчасом навіть в "Інститутці . що тоді вже була

опублікована в російському перекладі І. Тургенева. П. Куліш не вбачає

самостійної творчості, а лише ескізи з натурщиць і натурщиків. Марко

Вовчок дійшов до межі самостайного творчества і - зупинився" (с. XV).

Завершившії огляд попереднього шляху української словесності. П.

Куліш ставить питання і про те, " чого маємо ще од неї сподіватись" (с. XV).

Так. визнає він. вузьке коло читачів української літератури, тому й ""тугим

поступом" набирає вона сили. Aie критик перекопаний у неперехідному

значенні виникнення нового слов'янського письменства. "Українська ж

словесность діло велике: се - нове слово між народами, которе на те й

явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути" (с.

XVII).

Українська книжка не дає зараз авторам прибутків, потребує їхньої

жертовності, самовідданосгі. Лк взірець творця української словесності П.

Кулішеві бачиться Т. Шевченко; його життєва доля, стійко знесені

випробування й повернення до творчості правлять за приклад служіння

пером своєму народові, здійснення певної, можливо, поки що й

незбагненної провіденційної місії. Позираючи на свого кобзаря, завершує

статтю П. Куліш, - і всякий український писатель повинен видержувати

пробу, на свою щербату долю не нарікаючи" (с. XXII).

"Хата" стала першим українським альманахом, у якому літературна

критика набу ла значення не до доважку до художніх творів, а самостійної

частини книжки. Вагоме значення мали й програмова вступна стаття, яка

гідно репрезентувала українську літературу і пояснювала завдання

альманаху, так і літературно-критичні нариси, що супроводжували добірки

окремих авторів. І завдяки гарному підбору літературних творів, і їх

глибоким критичним інтерпретаціям альманах "Хата" мав великий у спіх,

свідченням чого стала потреба упродовж короткого часу двох йог

накладів.

Нарешті, у підсумку слід відзначити те. що об'єднує "Записки о

Южной Руси" і "Хату". Це новий український правопис, запропонований

161Михайлин І.Л.

П. Кулішем і названий потім його іменем - "кулішівкою". Не аналізуючи

подробиць, все ж зазначимо, що. опрацювавши численні варіанти,

відгорнувши невластиве українській граматиці. П. Куліш запропонував

такий варіант правопису, на основі якого розбудовувалися його насту пні

продуктивні моделі. З певною мірою обережності можна сказати, що в

основу сучасного нашого правопису покладена саме "кулішівка".

У загальних висновках відзначимо такі аспекти значення Кулішевих

альманахів кінця 1850-х років:

1) ними після великої перерви була, власне, відроджена українська

журналістика, засвідчено, що репресії й переслідування не знищили її;

2) П. Куліш виступив в альманаховій журналістиці як новатор,

запропонувавши в першому томі "Записок" жанр етнографічного

щоденника, а в "Хаті" новий тип літературно-критичного збірника;

3) важливою була публікація нових творів Т. Шевченка ("Наймички",

ліричних віршів), Марка Вовчка, самого П. Куліша.Л. Щоголева;

4) альманахи спричинилися до відкриття нових імен в українській

літературі (Ганни Барвінок, П. Кузьменка) та етнографії (Льва

Жемчужникова);

5) продемонстрували зростання української словесності, збільшення

числа її авторів і читачів; стійкий потяг в суспільстві до створеній

українського журналу, який і з'явився невдовзі.Історія української журналістики XIX століття

Розділ п'ятнадцятий

Журнал "Основа" та його роль в розвитку

української літератури

Загальна характеристика, програна часопису, редактор та керівне ядро

"Основи". Художня література на сторінках журналу. Т. Шевченко і

"Основа". Новаторство творів Марка Вовчка, опублікованих у часописі

Народження О. Стороженка як українського письменника завдяки

"Основі". П. Куліш у літературному віддіїі журналу. Інші автори (Л.

Глібов, Д. Мордовець, С. Рудонський, Я. Кухаренко)

Журнал "Основа" являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку

української журналістики першого періоду, гідно завертаючи його й

підсумовуючи. Він почав виходити в рік скасуван-ня кріпацтва. Варто

нагадати, що височайший маніфест про його відміну було підписано 19

лютого, а опубліковано 5 березня 1861 року. Це була верхівка, найвища

подія "революції згори". На хвилі цієї революції, вже здійснених і

очікуваних демократичних перетворень і тривало духовне пробудження

українства. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі, як у 1845 році в Києві,

зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т. Шевченко, М.

Костомаров. П. Куліш. їхня спільна праця й уможливила появу "Основи".

Відмова міністра народної освіти задовольнити клопотання П. Куліша

про віщання журналу українського спрямування, як не дивно, лише

посилила діяльність петербурзької громади в цьому напрямі. Стало відомо,

що міністр відмовив аласне П. Кулішеві з огляду на його минуле: участь у

Кирило-Мефодіївському братстві, не заперечивши в цілому саму ідею

українського часопису. У боротьбу за право видавати журнал вступив

Василь Михайлович Білозерський (1825-1899) - брат Ганни Барвінок,

дружини П. Куліша. Він також належав до числа кирило-мефодіївців,

відіграв активну роль у заснуванні братства, але, закінчивши в 1846 році

Київський університет, відбув до Полтави, де здобув місце викладача в

кадетському корпусі. Під час слідства з'ясувалося, що він значної ролі в

товаристві не відігравав, покарання дістав мінімальне: заслання в

Петрозаводськ, повернувшись звідкіля жив у Петербурзі, працюючи в

державній канцелярії. Від свого родича Н. Катеніна він отримав на віщання

у країнського жу рналу чималу суму - 20000 крб., яка повинна була створити

його фінансову базу. Улітку 1859 року В. Білозерський розпочинає

клопотання про дозвіл йому видавати український часопис.

Спочатку він звернувся до віддіту справ державного секретаря з прохан­

ням дати йому характеристику як урядовцю державної канцелярії з приводу

його наміру зайнятися українською журналістикою. Він отримав від свого

начальства цілком позігшвну оцінку, яку й додав до своєї заяви від 9

листопада 1859 року до голови С.-Петербурзького цензу рного комітету Деля-

нова з проханням дозволити йому віщання українського періодичного ор­

гану. Міністерство освіти, у віданні якого перебували цензурні справи, знову

звернулося до Третього відділу його імператорської величності концеїярії

ЯМихайлин .Л.

(під такою назвою в Росії ховалася політична поліція жандармерія) із

запігтом про політичну благонадійність майбутнього редактора. "S" відповіді,

яка надійшла від начальника Третього відділу князя Долгорукова, знову з

поснлан-ням на справу кирнло-мефодіївпів відзначалося, що політична

поліція визнає незручним ("неудобным") дозволити В Білозерському

віщавати журнал. Але міністерство освіти розв'язало цю справу по-свогму і.

всупереч жандармерії. 25 лютого винесло ухвалу задоволь-нити клопотання

майбутнього редактора "Основи". 29 лютого 1860 року В. Білозерський

отримав офіційний документ про право віщавати журнал.

Початок року вже проминув, тому було вирішено не розпочинати нове

віщання з середини року. а. здійснити краще ґрунтовну організаційну

підготовку до виходу журналу. У середині 1860 року В. Білозерський

розіслав у газети й журнали, а також ряду приватних осіб в Україні

оголошення про віщання "Основи". Вона замислювалася за типом

російського "грубого" ("толстого") журналу того часу з якнайширшим

представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського

краю. Жу рнал обіцяв дру кувати твори красного письменства українською

мовою або такі, що відображають життя й природу України: історичні

дослідження та джерела з її історії: праці з етнографії: статті, присвячені

проблемам виховання й освіти: обіцялося широко висвітлювати питання

землеробства, сільського господарслва. промисловості й торгівлі: подавати

урядові постанови, які стосуються південноруського краю: вміщувати

критику й бібліографію 'з україніки: подавати обласні повідомлення

(хроніку), вести листування з читачами, друкувати дрібні статті. Цим

оголошенням майбутній читач орієнтувався побачити в "Основі" відбиття

усіх сфер життя України, мати перед собою універсальний журнал,

покликаний об'єднати на ґрунті українства всі налаштовані до праці на

цьому терені сили.

Перший номер журналу вийшов з друку 12 січня 1861 року. На його

обкладинці стояли слова: "Основа южно-русский литературно-учёный

вестшік". Після заголовку в кожному наступному числі вміщувався епіграф:

"Добра хочу братьи и Русьскеи земли" (Владимир Мономах). Часопис

проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 року.

Друкувався він українською й російською мовами. Перша вживалася

переважно для публікацій художніх творів, друта - наукових досліджень,

публіцистичних праць: нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на

обґрунтування української ідеї й захист позицій журналу в різноманітних

питаннях. Vie з часом, у міру тривалості віщання й формування кола його

читачів, питома вага української мови відчутно зросла: нею друкувалися

листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка

тенденція до перетворення "Основи" на український журнал не лише за

напрямком (яким він бу в), але й за мовою (яким він не був. але прагнув стати).

Гираж журналу різні автори оцінюють відмінними цифрами: М.

Драгоманов без посилань на джерела писав, що "Основа" мала наклад 800

- 1000 примірників. JI. Пантелеев у своїх спогадах відзначає, що журнал