1886", Але виданий був у с.-Петербурзі. Це була двомовна українсько-

російська книжка обсягом на 391 сторінку.

З відомих імен зустрічаємо тут І. Нечуя-Левицького. що дав оповідання

"Невинна" і І. Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) з драмою "Бондарівна".

Твір І. Нечуя-Левицького яаляв собою монолог жінки, що розповідала

перед матушкою про участь у крадіжках свого чоловіка. Наївно вона

вважаїа себе невинною, бо лише переховувала крадене, але сама не крала.

Майстерне використання живого народного слова для самохарактеристики

героїні було доведене до досконалості, слугувало портретній виразності,

точності й широті охоплення характеру в художньому проміжку

невеликого оповідання. Героїня сподівалася на прощення. Для того вона й

сповідалася перед матушкою. На глибині душі вона розуміла, що вчинила

злочин, і прагнула очищення від гріха й спасіння. Оповідання має локальне

значення в творчості класика української прози.

Драма І. Карпенко-Карого "Бондарівна" бу дувалася на сюжеті з дале­

кого минулого, належала до типу фольклорно-історичних романтичних

творів. В основі драми лежала знаменита балада "Бондарівна", а не реальні

історичні праці. За природних умов розвитку (наявності українського теат­

ру. відсутності заборон на українське слово, розгалу женої журналістики й

книговидання) такті твір мав би з'явитися в добу романтизму (1820-1840).Історія української журналістики XIX століття

У І886 році він виглядав уже анахронізмом.

Решта авторів: зовсім невідомі - П. Тулуб, А. Браунер. А. Конощенко.

Пенчуківень. і більш відомі Дніпрова Чайка. М. Заволока (псевдонім М.

Грушевського), - так само не підноситись над посереднім художнім рівнем.

Головну цінність альманаху "Степ" складати наукові розвідки. ІІ9 ве­

сільних пісень, записаних в Слизаветградському повіті подата Олена Марко­

вич. додавши до них невеличкий коментар російською мовою. Марія Ганенко

опублікувата цікаве дослідження звичаєвого права "Родинно-майнові

відносини сетян в Слизаветградському повіті". О. Русов запропонував статтю

"Обласний первень у земській статистиці". К. І. Іваїценко під псевдонімом К.

Ш р а м подав статтю "Українське село за творами пп. Старицького й

Кропивницького". Усі статті були нашісані російською мовою, ате торкатися

українського матеріалу. Стаття К. ІІІрама являла собою зразок

соціологічного методу в літературній критиці. Автор зістаатяв драму М.

Старицького "Не судилось" і М. Кропивницького "Доки сонце зійде, роса очі

виїсть", дуже подібні за сюжетом, типом художнього конфлікту', характерами

героїв. Він сприймав художні твори за дійсність і героїв судив як реальних

дійових осіб. У наслідок цього стаття була цілком позбаалена естетичного

значення, а відігравала роль соціологічного дослідження.

Наступного. І887, року літературним альманахом порадував Україну

й Харків. Володимир Александров (1825-1893). син автора поеми

"Вовкулака" Степана Атександрова. "спорудив" альманах "Складка",

якому судилося стати більш тривалим, ніж попередники, видавничим

проектом і витримати упродовж десяти років чотири випуски.

Загатом це видання було упорядковане на засадах попередніх

аналогів. У прозі прикметними були оповідання Б. Грінченка "Одна, зовсім

одна". Цезаря Білиловського "Загублене життя" та Ганни Барвінок

"П'яниця". Два останніх реанімували оповідну манеру Олекси Стороженка

з часів "Основи". Оповідач з народу, передача оповідних функцій від

автора до героя, примітивні прямолінійні характери, подані без

психологічної мотивації їхніх вчинків, невибагливий сюжет, - усе це не

могло привабити читача кінця XIX століття, який читав Г. Ібсена й К.

Гамсуна. Е. Золя й Г. Гауптмана, JI. Толстого й А. Чехова.

Оповідання Б. Грінченка виразно виділялося на тлі альманаху. Воно роз­

повідало про шістнадцятилітню дівчину, яка по смерті матері залишилася

самотньою в місті і. не знайшовши ні співчуття, ні допомопі від довкілля,

кінчила життя самогубством. Спрямований на оскарження соціальної дій­

сності твір все ж подавав трансформацію характеру ескізно, спрощено, моло­

да людина занадто легко відмоалялася від права на жіптя. Твір не досягав

своєї мети, відгонш штучністю, навмисним, авторським волюнтаршмом.

Поезія так само відзначалася посереднім рівнем. .Але були приємні

винятки. Два вірші з цього атьманаху увійшли в народну свідомість і стали

народними піснями. Це сталося з віршем В. Александрова "Розбите серце".

У підзаголовку значилося, що це "переклад з німецького". Український

поет справді переклав вірш маловідомого німецького автора Левенштайна,але зробив це так блискуче, що українською мовою з'явився новий

поетичний шедевр.

Вірш будувався на пісенній засаді: він розвивав у варіаціях один

змістовий мотив: прощання героя з померлою коханою дружиною.