490Історія української журналістики XIX століття

(1914). Y передмові до книжки автор від значав, що випускас свої твори у світ

■ у поправленій га язиково підчищеній формі, не зміняючи, одначе. їх змісту"',

твердо вірячи, що вони не принесу ть сорому його Музі.

І. Франко дебютував 3 (15) травня 1874 року в третьому числі журналу

"Друг" сонетом "Народна пісня". Цей вірш вражав своєю глибиною і

будувався як розгорнута метафора. Народна пісня уявлялася поетові як

степова криниця, що розташувалася біля стопи могили. Це був складний

образ, розташований між верхнім і нижнім світом: у верхньому світі у

криниці відбивалося довкілля, вона зі свого джерела "тисячі живить весни

дітей": у нижньому світі вона бере силу "з грудей землі", витягає з темних

глибин "водянії жили". Так і походження народної пісні і убиться в темряві

віків, але вона "чистим жаром" запалює серце кожного, хто припадає до неї.

Уже перші вірші засвідчити великий талант І. Франка, вирізниш його з-

поміж інших авторів часопису. Загалом же поетичний рівень журналу "Друг"

був невисокий. Тут перемелюватися -загальні теми, виражені в абстрактних

образах, панував настрій вірнопідданства. Мова цих творів, як і їх зміст,

провокує сучасного читача сприймати їх як пародії. Але насправді це були

поважні вірші, написані з хіетою втілити пафос піднесеного. Наприклад. О.

Марков у вірші "В борьбе"' так внелоалював ідеали свого покоління:

Оружьем нахі нехай послу жат

Лишь право н закон:

А право нахі дала природа.

Закон монарх дал для народа.

Ними борьбу ведем.

Художній відділ мали б збагатити твори російської класики: повісті

"Пес" І. Тургенева (1874. №№8-10). "Вій" М. Гоголя. "Вадим" М. Лєрмонто­

ва (1875. №№ 7-18). Але подавалися вони в жахливому перекладі на "язпчіє".

що зреду кову вадо їхню красу й художнє значення. Відсутність ґрунтовних

уяалень про російську літературу в членів редакції засвідчив той факт, що

повість І. Тургенева "Собака" була перекладена з німецького перекладу.

Науковий відділ журналу складався з двох частин: природничої й

літературно-критичної. У першому містилися компілятивні матеріали,

створені студентами на підставі німецьких першоджерел. Цей відділ як

найхіенш важливий з часохі зазнав скорочення.

У літературній кріплщі відзначалися грн статті: "Общественная сторона

развития новейшей литерату ры великорусской" А. Долыпщького (1874. № 7).

"Николай Васильевич Гоголь" М. Павлика (1874. №№ 15-16) і "Новое нап­

равление у краннаюй литературы" о. Гната Онишкевпча (1874. №№ 17-18).

Перша з них була реферагохі праць О. ІІппіна з "Вестника Европы" з

питань сучасного становища російської літератури без претензій на

сахюстійне мислення. Автор вказав на наявність у російському

літературнохіу русі західників і слов'янофілів, підніс значення Пушкіна й

Гоголя. Але назвав їх представниках!!! офіційної народності. Особливо

високу оцінку він дав крппці В. Бєлінського і виявив обізнаність з його

естетикою, стрижнехі якої було обгру нтування реалістичного типу творчості.

491Михайи і.Л.

Стаття М. Павлика так само будувалася на працях О. ІІнпіна. Критик

коротко переказав життєпис М. Гоголя, підкресливши його українське

коріння, навів бібліографію його творів. .Ллє даті він висловив і деякі

самостійні думки. У тому , що сутність гоголівського таланту він побачив у

висміюванні російського життя, аіасне не було нічого оригінального. .Ллє

даті М. ІІавлик вказав на "ошибку" М. Гоголя: письменник, сміючись над

тодішнім життям, не знав, як поліпшити його, "бо не подумав ніколи, що

жигє стоїть в тісній связі з злою організацією государственною, не знав, на

що ударній, і в тім его ошибка"329

. Це вже була марксистська думка:

життєві вади є наслідком поганої державної організації. Тут у підтексті

містилася ідея: зміна держави головна умова поліпшення житія.

М. ГІавлик побачив у М. Гоголі не просто засновника реалізму в

російській літературі, але її особу, що єднає малоруський і великоруський

напрями в художній творчості. У" малоруській стороні талант М. Гоголя

викликав Шевченка, Марка Вовчка, II. Куліша; у великоруській

Островського. Тургенева та ін. Для критика хюсквофільського журналу це

було важливе положення: М. Гоголь правив за зразок гархюнійного

поєднання хюсквофільського й народовського хіистецьких напрямків.

Стаття М. Павлика відіграла важливу роль в ознайомленні галицького

громадянства з творчістю великого письменника, містила першоелементи

марксистської хіетодології в літературній критиці.

Г. Онишкевич. автор третьої етапі, працював на той час виклаїачехі ук­

раїнської мови в ніхіецькій гіхшазії у Львові. Він зажадав від редакції прихова­

ти своє авторство, і його праця вийшла під псевдоніхіохі Галичанин. Це був

реферат з двох творів М. Драгохіанова: "Література російська, великоруська,

українська і галицька" і "Вьідухіки "Кнеалянина" и польских газет о хіалорус-

скохі патриотизме". Головна думка Г. Онишкевнча, яку він почерпнув з праць

М. Драгохіанова. полягала в тохіу. що за українською літературою визнавало­

ся хііеце простонародної: вона, такихі чішохі. прирівнювалася до великорусь­

кої літератури. Галичини, це не стосується, заявляв автор, луг існують інші

умови д ія її розвитку. Але зближення галицької до "общеруської" літератури

муешъ полягати в засвоєнні художніх здобутків українського гаїсьхіенства.

Позиція М. Драгохіанова й викликала заперечення москвофіла-

Галичанина. Головний пафос він спряхіував на доведення думки, що

галицька література не потребує українського посередництва для свого

розвитку, вона хюже черпати світові ідеї з першоджерела, під якііхі

розумілася "общеру сская литература". Українська література розглядалася

як перешкода для вільного безпосереднього контакту галичан з росіянами,

вона виглядала зайвою й непотрібною.

Стаття І. Онишкевича відіграла позитивну роль у же тохіу. що викликала

полеміку. М. Драгохіанов не хгіг залишити без наслідків таку інтерпретацію

своїх поглядів і написав першого листа до редакції "Друга" (1875. № 11). який

329 Паалик М. 1. Николай Васильевич Гоголь // Павлик М. 1. Пропащий

чоловік: Оповідання, повісті, публіцистика. - Львів. 1983. - С. 292.

492Історія української журналістики XIX століття

потяг за собою ґрунтовне обговорення по її іції журналу і зокрема написання

ще двох листів М. Драгоманова. І Ііт ними стояв традиційний Гюі о псевдонім

У країнець, За ними слідувала еволюція часопису .

Сучасному читачеві ці твори публіциста можуть здатися звичайними

пересічними працями, а ідеї, висловлені в них. банальними. Але це явище

потребує історичного підходу до себе. Листи справили величезне враження

на су часників. л к свідчив А. Дольницький. "сенсацію викликаю "і Інсьхю в

редакцію "Друга" Українця : М ІІавлик вивчив.піст напам'ять і цитатно

використовував його в дискусіях з членами редакційної о комітету

ч

.

Лист М. Драгоманова був спряхіованпй проти хіосквофі.тів. їх

ідеологічних засад, а відтак і проти самого журналу "Друг". Редакція

вагалася, чи друкувати його: нарешті було вирішено текст перекласти з

російської хіовп язичіехі. надру ку вати його етихюлогічнпхі правописом, а в

наступному числі жу рналу висловити свою, позицію.

М. Драї омапов керу вався позитивним досвідохі спілку вання у країнців

і галичан: діалог між ними сприяв виробленню найбільш прийнятної

позиції і у су ненню непорозумінь. В особі Г. Онншкевича він побачив такий

тип галичанина, який уважно ставиться до праць українців, рахується з

їхньою позицією, а відтак на нього можна вплинути, правильно

інформуючи про певні явища і роз'яснюючи свою точку зору.

Головні ідеї першого листа М. Драгоманова були такі:

1. "Українська література не лише не ворожа великоруській, але і не

шкідлива в Росії, не противна змаганню Галичан війти в духовний зв'язок з

нашою російською су спільністю"

з:

.

2. "Крики" та "обвинувачення" против української літератури тепер

утратили майже весь кредит у Росії, а у кращих людей вони і не мали кредиту,

як се можна бачити з тої уваги, яку Тургенев«. Полонські. Плещеев«.

Добролюбова ГІиііінп і т. ін. Звертали на Шевченка. М. Вовчка і ін.. Таких

дурниць, що. мовляв, досип. Онєїіна і Рудіна. а нетреба Оксани або Панаса

Крутя, ніхто в Росії не говори, прннайхіні з людей хоч трохи освічених.

3. Краще ніж сперечатися про хіежї української літератури, "зайнятися

спільною роботою в безспорнохіу напрямі: просвітою народу , його хювою.

зближенням вищих верств з народом, хііж іншим і при похючі літератури

про народ і народною мовою""

4

.

4. Розв'язання питання про розмір української літератури слід

полишити самому життю, це питання не теоретичне, а практичне, ніхто не

зхюже заперечити того, що є.

!ї

" Дольницький Антін. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана

Франка. - Львів. 1997. - С. 80.

331

Дей О. І. Українська революціГінсг-демократнчна журналістика. - С. 45.

333 Драгоманов.М. II. Три листи до редакції "Друга" // Драгомансв М. П.

Лігературно-публщнстпчні праці. - К.. 1970. - Т. 1. - ( 398.

5>3

Там само.

534

Там само. - С. 399.Михайин .Л.

5. Ігоноруючи народну мову, якою вже створена у країнська література,

і прагнучи писати по-російськи. не маючи дія того ніякого питомого

ґрунту, галицькі журналісти "Слова" і "Друга" утворюють нову. окрему і

від російської і від у країнської мову. Це не літерату рна мова, а волапюк.

6. Українська література не може розглядатися як перешкода до безпосе­

редніх зв'язків галицького громадянства з російським духовним світом: нав­

паки. вона є тим містком, без якого цей контакт неможливий. Цей шлях у же

діє. Адже "чи ж не "Енеіда" Котляревського і не "Украинские песни" Макси­

мовича оживили ваших ІІІашкевнчів. Головацьких. Устияновича і ін.""\ Чи

не під вплішом Т. Шевченка. М. Костомарова. П. Куліша виникли "Вечерни­

ці" й "Мета": Чн не йшов дорогою українських письменників О. Федькович?

Значить, шлях через українську літерату ру вже налагоджений для галичан.

7. Російську літературу так само треба вивчати, особливо її

великоруський відтинок. Це зробити "ми всі. російські українофіли". Те

саме буде з найщирішимн з вас. "Перейшовши, як належиться, нашу

великоруську літературу, вони непремінно дійдуть до хлопоманії. а

хлопоманія на малоруськім грунті се й єсть українофільство.........

6

.

8. Ніяка сила не спинить виливу на духовне життя свідомих ру синів у

Галичині народного ґрунту і традиції, а цей грунт і традиції найближчих

родичів мають в Україні, тому лише в єднанні з Україною порятунок

Галичини: у цьому єднанні запорука українського національного

відродження в Галичині.

Відповісти М. Драгоманову" редакційний комітет дору чив тому ж Г.

Онишкевпчу. чий твір і спричинив дискусію. Гак з'явилася нова статія

Галичанина "Отповедь на письмо г. Украинца" (1875. № 12). Вона не була

багата на думки. Автор твердив, що метою "Друга" є розбудити народне

почуття між нашою молоддю, подати їй питому газету, замість польських

"Rozmaitosc" і "№"^п". заохотити публіку до чіпання своєї літератури, а

здібніших - до її творення. Автор заявив, що справді редакпія прихильна до

"старої" партії, але не бажає брати участь у міжпартійних спорах. Що ж

стосується мови, то Г. Опишкевич зробіш сенсаційну заяву : "Дайте нам спокій

з українщиною і великорущішою. ми маєм свій язик!" (1875. № 12. С. 293).

Відповідь Г. Онишкевича була поверховою, не охопила всіх проблем,

піднятих М. Драгомановнм у його першому листі, а питання мови

розв'язала пародоксально. Це призвело до продовження дискусії. А.

Дольницький, який тоді був реальним редактором журналу, під

псевдонімом А. Перетис вмістив велику статтю ".Язык в галицкой

литературе" (1875. №№ 14-18). Вона свідчила про те. якими непростими

шляхами йшла галицька студентська громада і в цілому інтелігенція до

розв'язання питання про мову.

А. Дольницький погодився з думкою М. Драгоманова. що жива народна

мова пнвннна бути ґрунтом для вироблення літературної мови, але мову

335

Там само. - С. 400.

336

Там само. - С. 401.

494Історія української журналістики XIX століття

тодішньої інтелігенції (з домішками польських, німецьких, церковносло­

в'янських слів) ототожнив з мовою народу . Головну частину статті склала

посутня критика мовної політики газет "Слово". "Карпат" і навіть самого

"Друга". .Ллє у кінці статті, спиряючись на свої методологічні засадн. А.

Дольнпцькнй заперечив можливість запровадження в Гатчині української

літературної мови, виробленої на народному грунті Східної України.

Оскільки провідна ідея М. Драгоманова про необхідність зближення

вищих верств з народом залишилася поза обговоренням, слово в дискусії

узяв М. Павлик. У статті "Академическое общество" (1875, № 19) під

псевдонімом Хмара він розкрив дійсний стан су часної інтелігенції, зокрема

і її молодої генерації. Він вказав на її байдужість до народних інтересів.

Кожен вчиться для себе, а діставши посаду, "уживає щастя з набутих наук"

(1875. № 19. с. 455). забуваючи про матеріальні й моральні потреби свого

народу. А тим часом інтелігенція повинна бути серцем народу, живити

народний організм просвітою, працювати над піднесенням його свідомості.