9). "Музикант" (1887. № 12). Були опубліковані дві російські поеми т.

Шевченка "Сліпа" (1886. № 6) і "Безталанний" (1887, № 11). пізніша назва

"Тризна". Після закінчення публікації в журналі ці твори були зібрані в

книзі "Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском

языке. С портретом поэта / Издание редакции « невской старины" (К.. 1888).

Важко переоцінити значення проведеної Ф. Лебединцевнм

публікаторської роботи щодо рукописної спадщини Т. Шевченка. Окрім

загальнозрозумілого значення, яке має для українців кожне Шевченкове

слово, хоча й писане з поліцейського примусу по-російськи, його повісті,

створені на чужіші під час заслання, так би мовити, по пам'яті, містять

величезну кількість автобіографічних деталей, які й сьогодні дозволяють

точно окреслити коло його знайомих, визначити зацікавлення, побачити

середовище його життя, а відтак зрозуміти поета. Уведення в науковий обіг

прозової спадщини Кобзаря маю величезне значення для розвитку уявлень

про Т. Шевченка і в цілому для української літератури.

Завдяки високому професіоналізму авторів журнал завоював успіх. На

початку кві гня 1882 року він уже мав 700 передплатників. Упродовж року ця

цифра ще трохи зросла і становила 780 Це обнадіювало. Перед Ф.

Лебединцевнм майорів приклад його попередників - журналів "Русская

старина" і "Исторический вестник", - які. розпочавшись у 1880 році, за два

роки стали прибутковими. Цього сподівався від "Киевской старины" її алас-

ник і редактор. Великим було його розчарування, коли передплата в 1883 році

не зросла, а навпаки, впала до 760 одиниць. Вона знижувалася й далі: 1884 рік

дав 750, 1885-612 передплатників. Пояснити скорочення передплати можна

доволі просто: новий журнал передплачували для ознайомлення, а з'ясувавши

його суто науковий характер, відмовлялися від його подальшого читання.

Погану службу зіграв для Ф. Лебединцева його брат, протоієрей Софійського

собору: він радив священикам, що потрапляли до нього на прийом у справах,

передплачувати новий часопис, обіцяючи в ньому висвітлення церковної

історії, матеріали релігійно-проповідницького характеру, ті слухняно

передплачували "Киевскую старину", aie, не знайшовши в ній обіцяного,

розчаровувалися і постійними її читачами не ставали.

Уже наприкінці 1883 року Ф. Лебединцев забив на сполох: віщання жур­

налу було збитковим, дефіцит складав від 2 до 3 тисяч щороку. Він почав еко­

номити на всьому, зокрема звернувся до авторів з проханням про безкош­

товну працю дія журналу. Це було відхилення від норм журналістики того

часу; М. Костомаров у листі 4 листопада 1883 року висміяв саму пропозицію

про безоплатну працю на користь "Киевской старнны", але до його честі слід

зарахувати те, що він не припинив надсилати до журналу свої статті.

4

'

8

Животко Аркадій. Історія української преси. - К.: Наша наука і культура,

1999. - С. 107.

ШПМихайин І.Л.

Годі ж редактор подав клопотання на адресу міністра внутрішніх справ

графа Д. А. Толстого з проханням пріпначіггн "Киевской старине" щорічну

субсидію. Незважаючи на підтримку цього клопотання відомими діячами. Ф.

Лебединцеву було відмовлено у щорічній субсидії, а виплачена одноразова

допомога 2 тис. руб.. яка не могла істотним чином зарадити справі. Офіційну

позицію щодо журналу якнайточніше висловити проурядові "Московские

ведомости" М. Н. Каткова, які відзначити, що вивчення історії України, хоча

й не переслідує цілей сепаратизму, але несамохіть натякає на ці цілі

4 9

. Ця

засада визначила стаалення уряду до журналу. У 1885 рощ Ф. Лебединцев

уперше заявив про свій намір припинити його віщання, але Стара громада на

цей раз умовила його не закривати журнал.

Негативним чпном на його веденні позначалися й деякі риси вдачі

самого Ф. Лебединцева. Незважаючи на участь у віщанні Старої громади,

він вважав себе одноосібним власником і редактором "Киевской старины",

виконуючії в ній усі функції, до коректора й кур'єра включно. Як редактор

він дозволяв собі такі втручання в текст, які змінювали до невнізнання

позицію автора. В. Науменко розповів у спогадах такий епізод з

початкового періоду свого сііівробітницлва в журналі. У 1883 році він

подав до часопису розгорнутий огляд "Малоруські віщання 1882 р." (1883,

№№ 6. 11). Але редактор так переробив його текст, зміщуючи акценти, що

В. Науменко відмовився закінчувати статтю; вона так і лишилася

анонімною, бо підпис автора мав з'явилися в її кінці по завершенні

публікації; але В. Науменко вже боявся, що думки Ф. Лебединцева будуть

ирііписані йому. Він не тільки не дописав цю статтю, ате й взагалі на деякий

час відмовився співробітничати в жу рналі.

"Усе це привело до того. - підсу му вав В. Науменко свою розповідь, -

що Ф. Г. Лебединцев не мав майже нічого в запасах редакційного портфеля

і для кожної наступної книжки мусив їздити від одного співробітника до

другого, випрохуючи хоч що-небудь з того, що малося в запасі, або

відвідуючи засідання Історичного товариства Нестора Літописця, тут же

відловлював прочитаний ким-небудь реферат"

480

.

У 1887 році Ф. Лебединцев. посилаючись на погіршання стану

здоров'я, оголосив про своє остаточне рішення припинити віщання

"Киевской старины". В історії журналу настала криза. Професори

Харківського університету Д. І. Багатій і М. Ф. Сумцов запропонувати

перенести віщання до Харкова, змінивши його назву на "Южнорусская

старина". Але справа перенесення не могла розв'язатися через відсутність у

Харкові окремого цензора. Усі матеріали довелося б возити на

цензурування до Москви, що було максимально незручно для віщання

щомісячного журналу.

4 9

ЗамлннськнГі В. О.. Палієнко М. Г. Журнал "Киевская старина" під царською

цензурою // Український історичний журнал. - 1993. - № 10. - С. 65.

480

Жнтецькнн Іг. "Київська Старина" за часи Ф. Лебединцева (1882 - 1887) //

•«■•< - N0 6. -с. 117.Історія української журналістики XIX століття

Члени Старої громади кинулися на пошук особи, яка могла б замінили

Ф. Лебединцева. Невдовзі їх вибір спинився на О. С. Лашкевичі. Олександр

Степанович Лашкевич (І842-І889) походив із старовинного козацько-

старшинського роду, що серед предків мав Полуботків. Мнлорадовичів.

Апостолів. Ґалаґанів. Кобубеїв. Лизогубів. У І864 році він закінчив

історнко-філологічнин факультет Київського університету, працював

мировим посередником на Чернігівщині, був гласним повітового земства.

На початку І886 року він оселився в Києві і відновив зв'язки з Старою

громадою. Він був заможним поміщиком, що володів великою земельною

аласністю. Йому й запропонували В. Антонович і О. Лазаревський узяти на

себе справу віщання журналу. О. Лашкевич погодився.

4 грудня І887 року був підписаний "Договір про уступку віщання

"Киевской старины" між Ф. Г. Лебединцевнм та О. С. Лашкевичем. за яким

Лашкевичу за 2 тис. руб. передавалися усі нерозпродані номери і право

видавати журнал за умови дозволу на те Головного упрааління в справах

друку. ІЗ лютого І888 року О. Лашкевич був затверджений редактором-

віщавцем журналу. Негайно за його підписом до цензури був напраалений

20-й том "Киевской старины", що складався з трьох чисел журналу (№ і -3) за

січень-березень І888 року. Цензура довго придішлялася до нового редактора,

хоча фактичним упорядником і редактором цього тому був професор Ф.

Міщенко. Тимчасом здоров'я Ф. Г. Лебедннцева різко погіршало; 12 березня

І888 року він помер. І4 березня практично увесь редакційний комітет і

численні співробітники були присутні на його похоронній відправі у

Трьохсвятительській церкві. Раптом прибіг задиханий Ф. Міщенко і щось

схвильовано зашепотів на вухо О. Лашкевичу. У ту ж мить усім стало відомо,

що цензура дозволила 20-й том "Киевской старины". На наступний день він

вийшов у світ; розпочався новий період в історії жу рналу.

Підбиваючи підсумки попередньому періодові, слід відзначігги, що

заслуги Ф. Лебединцева перед українською журналістикою неоціненні. Він

по суті створив приватний український історичний журнаї. І хоча за його

спнною стояла Стара громада й Історичне товариство Нестора Літописця,

але заслуга ведення журналу і його шестирічного існування повинні бути

приписані його редакторові. Він заклав парадигму журналу, у якій

домінували наукові інтереси з українознавства, сприйнятого в

найширшому розумінні цього сюва. що обіймало історію, етнографію,

історію літератури й узагалі духовної культури, географію і статистику,

було спрямоване на виявлення й опублікування величезної архівної

спадщини. За часів Ф. Лебединцева журнал здобув ті якості й ознаки, за які

,(сторикн журналістики назвуть в майбутньому назвуть "Киевскую

старину" енциклопедією українознавства.

За О. Лашкевнча розпочалася трансформація віщання від приватного

підприємства до колективної справи Старої громади. З її найбільш ак­

тивних членів був створений редакційний комітет у складі В. Антоновича.

О. Лазаревського. О. Левицького, П. Житецького. В. Науменка. Ф. Міщен-

ка, І. Лучіщького, Н. Молчановського, М. Шугурова. Було запроваджено

669Mиxайн .Л.

посаду секретаря редакції', яку спочатку зайняв Г. Жнтецькнй. а потім Є.

Кивлицький. Редакційний комітет існував не формально, а реально

працював, регулярно збираючись на засідання, обговорюючи проблеми

видання, рецензуючи рукописи, редагуючи окремі матеріали.

О. Лашкевич покращив зовнішній вигляд журналу: він став

друкуватися на кращому папері, з обкладинкою синього кольору. Редактор

розширив обсяг чисел: якщо за Ф. Лебединцева він становив 10-12

друкованих аркушів, то за О. Лашкевича 18-20. Він краще структурував

журнал, поновивши в ньому відділ "Документи, повідомлення, замітки" і

запровадивши нові відділи "Критика", "Бібліографічний листок", "Дія

довідок". Була розширена присутність у журналі художньої літератури і їй

надано самодостатнє значення. Була відновлена виплата гонорарів, які

встаноатюватися в сумі: 40 руб. за дослідження і 25 руб. за публікації.

З найвидатніших творів, опублікованих у "Киевской старіше" О.

Лашкевичем, необхідно відзначити монографічні праці П. Жіггецького

"Нариси літературної історії Маторуського наріччя в XVII столітті" (1888,

N°N° 1-6, 8. 9, 12) і М. Сумцова "Культурні переживання" (1888. N°N° І-І2:

1890, N°N° 1-7, 10). Обидві воші належать до класики вітчизняної науки, не

втратили свого значення й сьогодні. Перша праця являє собою дослідження

з історії української мови, зокрема в той період, коли остаточно завершалось

її формування з погляду фонетичних і граматичних особливостей і вона

набувата сучасного вигляду. Друга праця на широкому історнко-

культурному тлі розкривала етнографічні особливості українців, вписувала

народні культуру в широкий контекст існування індоєвропейської спільноти.

Великий інтерес становили статті Д. Багалія "Колонізація

новоросійського краю і перші кроки його по шляху культури" (1889. N°N°

4-7), яка розкривала працю українського народу над освоєнням

прппонтійськнх степів, де півтисячоліття панувати кримські Пі гари і

залишили їх у первинному вигляді, але прихід українців розпочав для цих

земель нову історію, працею українців вони були перетворені на регіон

високої хліборобської культури.

У статті В. Науменка "К пятидесятилетию со дня смерти

Котляревского" (1888, N° 11) не лише були практично вичерпно зібрані

відомі на той час факти біографії поета, але й розкрито його роль як

зачинателя нової української літератури.

За часів О. Лашкевича розпочалося співробітництво з "Киевской ста­

риной" І. Франка, який опублікував тут наслідки своєї пошукової праці

"Іоанн Вншенськігіі (нові дані для оцінки його літературної і громадської

діяльності)" (1889. M 4). яка розвивала сталу для І. Франка тематику його

достіджень.

Художня література за часів О. Лашкевича була предстаалена в

основному трьома авторами. Редактор запросив до співробітництва Ганну

Барвинок, як подата тут три оповідання "Молотники (побутове

оповідання)" (1888. M 6), "Половинщик (етнографічне оповідання)" (1888.

M 12) і "Русалка (етнографічне оповідання)" (1889. M 7).Історія української журналістики XIX століття

Порадником О. Лашкевнча у виборі українських авторів був В. П.

Горленко (1853-1907). відомий літературніш критик і автор "Киевской

старины". Прочитавши ще в рукогаїсі оповідання "Половинщик", він

писав 24 жовтня 1888 року редакторові: "Ця письменниця дуже виросла з

часів "Основи", коли вона тільки-но починала. Тепер це майстер цілком

зрілнй і першого сорту, а такої чудесної мови і такого живого знання

народу - де їх знайти тепер"

481

. Ганна Барвінок і справді лише формально

залишилася в межах етнографічного реалізму - провідного методу

української прози часів "Основи", але насправді вийшла на новий,

глибший рівень освоєння життєвих ситуацій і людських характерів. Це й

відзначив В. Горленко у своєму відгукові.

Другим автором, що з'явився в "Киевской старіше" на запрошення О.

Лашкевнча. був Григорій Мачтет. російський письменник українського по­

ходження. про якого П. Житецькпй висловився так: ного твори "'продумані

були українською, а написані російською мовою". До "Киевской старины"

він подав повість "Біла панна: З дитячих спогадів невдалого поета" (1889,

№№ 1 -2). Це був твір на українську тематику, з численними реаліями

українського життя початку 1860-х років, але з кволим сюжетом,

невиразними характерами, поверхово окресленою психологією героїв.

Третім автором був І. Франко, який під псевдонімом Мирон запропо­

нував тут свої оповідання "Слава Богу, для початку і це добре! (Етюд з

життя прикарпатського народу)" (1888, № 10), українська назва - "Ґава",

"Чума" (1889. № 5-6). "Миліонер" (1890. №№ 5-6). українська назва "_Яць

Зелепуга". Усі оповідання були первісно написані І. Франком польською

мовою і з неї перекладені російською. Вони ніби складали мозаїку

українського життя Галичини, відображаючи то життя бориславського

робітництва, то уніатського духовенства, то містечкового ремісництва.

В. Горленко, познайомившись з творами І. Франка в рукописі,

рекомендував О. Лашкевичу негайно їх друкувати: "За одного Мирона як

белетриста, я віддав би сто Мачтетів. - і трохи далі радив редакторові: - Від

Мирона треба вимагати великого роману, де б виступило усе сучасне

галицьке суспІльство"

482

(підкреслення В. Горленка. - І. М.).

І все ж і О. Лашкевич, незважаючи на успіхи у веденні журналу,

пережив гірке розчарування. Він сподівався швидкого піднесення

передплати, великі надії покладав на пов'язане з Києвом святкування 900-ї

річниці прийняття християнства на Русі та свято відкриття пам'ятника Б.

Хмельницькому. Обидві події відзначалися в липні 1888 року. Але ні

матеріалів у редакційному портфелі в цей час не побільшало, ні читачі не

радували журнал своєю посиленою увагою, ні уряд не звернув увагу на

єдиний історичний журнал на всій Україні. Але поступово зусилля

редактора давалися взнаки. Прийнявши журнал з 400 передплатників. О.

481Лист цитується у пр.: Жнтецький Ігнат. "Киевская старина" сорок років тому:

Історичні нариси і спомини // За сто літ. - К.. 1928. - Кн. 3. - С. 138.

482

Там само. - С. 137 - 138.Михайн .Л.

Лашкевич до початку 1889 року подвоїв їх число. Але й цього було

недостатньо, аби журнал перестав буш збитковим.

Улітку О. Лашкевич захворів: у нього стався серцевий напад. Він виїхав

на село, полишивши справи на Є. Киапщького. Але й у селі його не

полишали турботи про журнал, який він називав своєю третьою дитиною

(він мав сина й доньку). Між редактором і секретарем йшло жваве

листування з проблем часопису. Повернувшись до Києва, після другого

серцевого нападу він помер 31 жовтня 1889 року. На похороні, що відбувся 2

листопада, поліція заборонила виголошувати промови українською мовою.

Ного вдова Олександра Петрівна не хотіла розлучатися зі справою

життя чоловіка, вона оформила "Киевскую старину" як власність родини

Лашкевичів і випустила 28-й том журналу (№ 1-3 1890). але віщання

вимагало такого професіонатізму, що на більше її не вистачило, і вона за