1881 Році" з сумом відзначив, що між 1876 і 1880 роками число українських

книжок, виданих в Росії "не доходить навіть до 10"468

. На цьому тлі видання

"Луни" було давно очікуваною подією: перед тим два роки ходили чутки,

поширювані великими газетами "Порядок", "Труд", "Одесский вестник",

що російський уряд дозволив О. Кониському видавати раз на місяць

літературний часопис; потім - що цей часопис буде виходити

неперіодичними випусками. Альманах "Луна" і був сприйнятий як початок

значного видавничого проекту, тим паче, що на його обкладинці знову

стояли обнадійливі слова: "Частина перша".

"Луну" чекали як жаданого гостя, писав про це Василь Лукич. Але ось

у грудні 1881 року книжка вийшла, "і вже побіжний перегляд єі розвіяв наші

дожидання'"1

. Зміст альманаху виявився бідним. "Що ж доперва говорити

о враженню, яке викликала у нас пильна студія над тим плодом одної части

українських літераторів! - писав далі критик. - Справді сором і нічо

більше..."40

. Давно відомий Шевченків вірш "Хустина", що відкривав

46

Франко І.Я. Михайло П. Старнцькнй //Франко І.Я. Зібр. творів: У 50т. - К..

1982.-Т. 33.-С. 259.

468

Лукііч Василь. Закордонська Україна в 1881 році // Зоря. - 1882. - № і. - с. 6.

449

Там само. - № 2. - С. 23.

4>0

Там само.

642Історія української журналістики XIX століття

книжку, не міг мати програмового значення. Віршовані добірки Я

Щоголева. О. Ш.. О. Кониського. В. Ламанського та М. С'тарнцького не

сягали висоти класичних надбань, а сприймалися як рядові твори. "Решта

ж так званих поетичних творів інших авторів не надасться до поважної

критики, писав про віршовані добірки "Луни" Василь Лукич. - бо не

достає в них найповажнішого, т. с. поезії (...)"4

'.

Оповідання І. Нечуя-Левицького "Приятелі" так само було прохідним

у творчості великого прозаїка, зображувало неприродні характери у не

менш химерних ситуаціях. Після "Миколи Джері" й "Кайдашевої сім'ї"'

"Приятелі" сприймалися як поразка відомого автора. "Шевченкова

могила" розглядалася як жанр нарису і розглядалася як твір, що має суто

журналістське, але не літературне значення. Водевіль М. С'тарнцького ".Як

ковбаса та чарка, то минеться й сварка" також був слабким твором. "Вже

сам заголовок є надто тривіальним і дише юродством'"4

- відзначав

Василь Лукич. Очікуваної програмовості чи хоча б художньої досконалості

від "Луни" публіка не дочекалася. Це й викликало розчарування. Василь

Лукич завершував редензію побажанням до редакторів, якщо видання

триватиме далі, здійснювати кращий відбір творів, а не друкувати усе. що

пришлють автори без огляду на художню вартість.

Але побажання критика виконати не вдалося. Друга книжка

альманаху не побачила світ. Значення "Луни" полягало в тому, що цей був

перший альманах після тривалої перерви: він засвідчив можливість

реалізації подібного роду проектів: показав дорогу іншим авторам та

видавцям: зокрема підштовхнув до видавничої діяльності М. Старнцького.

Проти О. Кониського він був людиною зовсім іншого рівня: з ширшим

світоглядом і глибшим мистецьким талантом, - що негайно позначилося й

на ного альманахові.

"Рада. Український альманах на І883 рік. Частина перша. Видання М.

Старнцького" вийшов у світ у Києві І883 року. Виріс він з того ж кореня, що

й "Луна": редактор намагався організувати віщання літературного журналу,

але дозвіл вдалося отримати лише на альманах. "Рада" являла собою грубу

книжку на 470 сторінок, де було зібрано багато многоцінного матеріалу.

Після короткого слова "От іздателя" йшла добірка програмових

віршів М. Старнцького. Змістову домінанту прокладали тут дві присвяти

"До України" й "До М. Л-ка" (Миколи Лисенка). Перший рядок першого

вірша, що відкривав альманах: "Моя Україно! Лк я тебе любив!" - правив

за епіграф до книжки. Вірш створював образ ліричного героя, якого та

"мучена любов" тепер "жене в далеку ю чужішу". Вірш тримається на фігурі

поетичного синтаксису анафорі. П'ять строф мають початок "-Як я

любив...", розташовуючи почуття героя в минулому, наповнюючи його

тугою прощання з батьківщиною. Аде в шостій строфі герой переводить

своє почуття з минулого у сучасне, його голос зміцнів і набрався му жності:

471

Там само.

472

Там само. - С. 24.Mиxайлин !.Л.

Л к я люблю безрадісно тебе.

Народе мій. убожеством прибитий.

Знеможеннй і темністю сповитий.

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили...

-Як я люблю твої сумні могили.

Україно! .Як я люблю тебе! (с. 2).

.Але мінорний настрій присвяти "До України" змінювався мажором

наступного вірша, адресованого М. Лисенкові. Вірш містив у собі

імперативні настанови, був побудований на домінанті дієслів наказового

способу. Не грай жалібної мелодії. - вимагав герой від адресата, -

А утни мені пісню одну,

І широку, й веселу, як воля, -

Щоб, почувши співочу струну.

Усміхнулась і мачуха-доля! (с. 2).

Поетові потрібний оптимізм не для власного задоволення. Він

свідоміш свого обов'язку перед народом і високого призначення в світі:

Сльози - неміч жіноча, слаба.

А нам треба розбуркати сили,

Щоб піднять того брата з могили,

Просвітить вікового раба (с 3).

Два заспівні вірші "Ради" були як удар камертона перед виконанням

оркестром складного музичного твору. Вони зосереджували в собі

програму видання: любов до України, прагнення "просвітить вікового

раба", - ось які завдання ставив перед альманахом його видавець. Три

наступні вірші, що завершали початкову добірку М. Старицького, були

позначені як переспіви, але без зазначення авторів. Вони розширювали два

головних мотиви попередніх творів: любові до батьківщини ("Дочка

Ієфая") і любові до людей ("Забутливі люди", "Потайні ученики"). Усі

разом ці вірші створювали гарний початок альманахові, образно

розкривали його призначення, орієнтували читацькі очікування.

У першому томі "Ради" міспиася ще одна добірка віршів М. Старицько­

го. Розміщалася вона в самому кінці художнього розділу, перед публікаціями

наукових праць. Тут було так само, як і на початку, надруковано п'ять віршів.

У них було значно більше епічного елементу і будувалися вони на змістових

протистааленнях. Найбільш характерним для цього циклу був вірш "Учта".

Поет полрапляє на бенкет вельмож. Він старанно описує, як "столи аж гнуться

ггід вагою Потрав розкішних, дорогих", дзвенять келихи, грає музика, але у

цьому товаристві його уява викликає інші картини:

Голодний люд без хліба, солі

В своїх нетоплених хлівах,

Де не прогляне світ ніколи.

Де глупа ніч, де рабський страх (с. 360).

Ці картини виростали в оскарження панського світу, який живе за ра­

хунок народу, але не дбає про нього. Цю тему підхопив вірш "Сумно і