1 Вихованим на вивченні своєї народності розумом" (с. 519).

Роз'яснювати зміст естетичних вражень, їх походження і валнв на

здоров'я і піднесення духу народного - це повинна виконувати літератуна

критика. Головне гасло П. Куліша - народність, під якою він розуміє вірне

відображення в літературі, зрозу міло, не лише етнографічних подробиць, а

передусім морального світу народу, його філософії, світоспрігіімання і

світобачення. Дотримання народності, на думку П. Куліша. необхідне

тому, що "народ, надбанням якого повинні ставати ці твори, усвідомлює за

їхньою допомогою своє українське я і, відтак, робиться в своїй масі

солідарнішим. і, відтак, могутніше протистоїть усякому розтлінному

впливу другої народності" (с. 520. Підкреслення П. Куліша. - І. М ).

У цьому відношенні, закінчує побудову своїх міркувань П. Куліш. Т.

Шевченко однаково великий і як автор поеми "Катерина", і як автор елегії

"Нащо мені чорні брови", оскільки і там і там він спонукає серце українця

відчувати себе українським. У цьому й полягає націобудівна функція

української літератури.

Запропонована й обґрунтована П. Кулішем програма була взята на

озброєння у країнською літерату рною критикою. Вимогливість у ставленні

115

Куліш П. О. Характер и задачи украинской критики // Куліш П. О. Твори: У

2 т. - К.. 1989. - Т. 2. - С. 519. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо

сторінку в тексті. -1. М.

194Історія української журналістики XIX століття

до художнього слова, боротьба з літературніш графоманством. низькою

якістю літературних творів стати дтя неї важливою стороною її діяльності.

Другою програмовою працею П. Куліша в "Основі"' стаїа стаття

"Простонародність в українській словесності" (1862. № 2). присвячена

визначенню національного обличчя у країнської літерату ри й багато в чому

споріднена концептуально з попередньою статтею.

Українська літерату ра проминула період "критичних авторитетів"

т

. -

вважає П. Куліш. Вона не злякалася ні простодушного кепкування, ні

хлісної іронічності. Українських письменників урятувала позиція "своєї

народної філософії" (с. 523), повага до людської особистості, як би низько

не була вона поставлена в громадянському суспільстві, тобто

простонародність.

Для П. Куліша простонародність - це джерело у країнської літератури.

Життя простолюду - головний предмет відображення в ній. Мова

простолюду - бу дівельний матеріал творів. Головний читач цієї літератури

також простолюдин. Тому кожний, для кого дорога ідея у країнської

словесності, вважає П. Куліш, мусить узяти участь у її творенні хоча б

збираючи етнографічні матеріали. .Адже, наводить він хрестоматійний

приклад, "Декамерон" Дж. Боккаччіо - це збірник оповідань з народних

уст. дбайливо зібраних і майстерно опрацьованих. Це гідний взірець для

наслідування українцям.

Важливість справи творення української літератури не вимірюється

успіхами нинішнього дня. У країнські письменники в нинішньому буду ють

майбутнє, і не власне, а в„ -.ого нашого народу в невизначено далекому часі.

Українська мова, витіснена з державного вжитку , не загину ла, бо виражала

життя, багате внутрішньо, багате своїми особливостями. У цьому баг атстві

й своєрідності запору ка успішного розвитку української літератури.

П. Куліш прагне розгадати Божий промисел щодо України. Людство не

використовує відразу всі свої багатства, вважає він.-Як дбайливий господар,

воно щось приберігає на майбутнє, щось зазнає перероблення. Пересічний

індивід не завжди розуміє смисл Божого провидіння, сприймаючи

незрозумілі для себе події як диво. "Таким дивом. - зазначає критик, - зміст

якого все ще не розгадала наука, є воскресіння слов'янського світу, а в

слов'янському світі - воскресіння української словесності" (с. 530). Вона

спирається на найшнршу народну базу, тепер уже й сама виконуючи

функцію створення українського народу, повертаючи в його лоно за

допомогою читання тих. кого відлучала від нього освіта.

Прикметно, що П. Куліш у своїй концепції простонародності вважає

за потрібне відмежу ватися від слов'янофільства. На його думку, діячі цього

напрямку вимріяли для себе неісну ючу для простолюду Росію, їх ідеал -

фантом, неможливий для практичного втілення. Простонародність же

154

Куліш П. О. Простонародность в украинской словесности // Куліш П. О.

Твори: У 2 т. - К.. 1989. - Т. 2. - С. 523. Даті, посилаючись на це видання,

вказуємо сторінку в тексті. -1. М.Михайлин .Л.

української літератури не відділяє її від європейської цивілізації, а є

способом нашого входження в неї. Проповідуючи простонародність. П.

Куліш відчував себе західником, а не слов'янофілом, прагнув руху вперед, а

не назад, в епоху Московської Русі.

Таким чином, для П. Куліша ідея простонародності стала програмовою

в розвитку української літератури. Вона увібрала в себе і орієнтацію на

життя, мову і запити простолюду, і прагнення осмислити історичну

доцільність її виникнення, і прилучення до духовних надбань європейської

цивілізації, і що теж важливо - відкрити й осмислити національну

своєрідність молодої літератури й захистити її від зневажливого ставлення

та ліквідаторських потуг діячів з імперським мисленням.

П. Куліш, безумовно, намагався практично втілити свої теоретичні

настанови, але короткочасність існування •Основи" спричинила

зредукованість цього віщу його діяльності. Віддаючи перевагу теоретичній,

проірамовій критиці, він все ж опублікував у другий рік існування часопису

в ньому дві рецензії. На відміну від програмових статей, написаних хоч і

про українську літературу, але російською мовою, практичну літературну

критику з розглядом українських книжок П. Куліш пише у країнською

мовою, здається вперше створюючи подібний прецедент.

Перша рецензія "Казки і байки з сусідової хатки, перелицьовані і скомпо­

новані ІІридніпрянцем" (1862. № 1) розглядає два випуски книжки, що ви­

йшла в Києві в 1850 і 1860 роках. Це відверте графоманство. "писані теревені"

(с. 539), вони навіть стоять поза учнівством - "коли все. що виробив рід

людський літературою по інших землях, все те мов не при них писано" (с. 540).

А в № 3 1862 року П. Куліш започаткував цілу критичну рубрику

"Перегляд українських книжок", оглянувши в першій рецензії відразу три

видання: анонімну збірку "Скарб" (К.. 1859), збірку віршів Мих. Юркевича

"Разок намиста" (СПб., 1861) і драму Марка Онука "Мотря Кочубеївна"

(К.. 1861). Нікудишній художній рівень цих книжок призводить до того, що

в П. Куліша замість аналізу виходить пародійний переказ і цитування.

Обидві рецензії швидше можуть правити за зразок літературного

фейлетону з усіма властивостями цього жанру: висміюванням бездарності і

претензій авторів, рясним цитуванням текстів для аргументації своїх думок,

використанням знижу вальної лексики тощо.

У підсу мку скажемо, що діяльність П. Ку ліша - теоретика й історика

літератури - була кориснішою для "Основи", ніж його праця на терені

власне практичної літературної критики. У своїх роботах він виклав

головні засади розвитку української літератури, ставлення до неї

літературної критики, створив початковий нарис історії української

словесності. .Якщо додати до цього художню творчість та публіцистику П.

Куліша, то він виявиться мало не провідним автором журналу, у всякому

разі - одним з основних його діячів.

Прикладом плідного виливу "Основи" на становлення української

громадянської свідомості стали виступи в журналі молодого покоління

українських діячів, що приходило на зміну кириломефодіївцям. Серед них