74Історія української журналістики XIX століття

особистості. .Адже читачі, висловлював сподівання критик, хотіли знати

його власну думку, а відтак, він ні з ким не мав радитись чи посилатись на

авторитети. Тому він і поклався на власні почуття. Він теж міг помилятися,

але ще більше помиляється той, хто користується чужими думками й

дивиться на світ чужими очима. “Ганебна слабкість, - посилається О.

Склабовський на Августина Бла-женного, - коли для утвердження істини

шукають людського авторитету. [...] Розум і істина кращі й сильніші за

всяку людину” (с. 122-123). По тому, з якою старанністю О. Склабовський

доводить своє право на власну думку) можна зрозуміти, якими важкими

шляхами утверджувалася сама ідея вільного мислення, критичного

розгляду в тодішній суспільній свідомості.

Стаття “Про наслідування” присвячена теоретичному розглядові

центрального поняття класичної поетики, відомого ще з “Поетики”

Арістотеля під терміном “мімесіс”. Навіть геній не здатний дати дійсне буття

речам. “Усі його твори є тільки самі копії, зняті з одного великого,

невичерпного в багатстві й розмаїтті предметів оригіналу - природи” (с. 261).

Природа, однак, розуміється не вузько матеріалістично. О.

Склабовський поділяє природу на чотири світи: 1) світ справжній -

моральний, фізичний, політичний: 2) світ історичний, де живуть великі тіні

минулих діячів та їхні славні вчинки; 3) світ мітологічний або

баснословний, населений богами й стародавніми героями; 4) світ ідеальний

або можливий, уявою поета створений з усього, що тільки є в справжньому

світі (с. 262-263). Зрозуміло, що наслідування природі, сприйнятої в такому

широкому розумінні, дає величезні можливості для художньої творчості.

О. Склабовський розкриває й ще один важливий аспект наслідування.

Воно є шляхом для поетичного навчання, творчого вдосконалення.

Верґілій наслідував Гомера й Теокріта, Ґорацій - Піндара й Анакреона і т.

д. “словом, усі великі мужі, в усіх родах наук і мистецтв, спочатку

наслідували одні інших; вивчали їх безперервно, просочувалися їхнім

духом, - і самі потім ставали для нас взірцями” (с. 280-281).

Таким чином, наслідування розглядалося як універсальний закон і

самої творчості, і літературного навчання.

О. Склабовський будунав свій курс словесності в Харківському

університеті, спираючись на традиції викладання піїтики в класичних

українських навчальних закладах: Києво-Могилянській академії та

Харківському колегіумі, що мали на меті не тільки дати студентам

грунтовні знання з теорії та історії літератури, але поруч з цим навчити тих,

хто має до того природні здібності, писати художні твори, переважно вірші.

Це видно з його праці “Про користь і мету поезії”. Під поезією тут за

традиціями того часу розуміється література в цілому. Автор підкреслює,

що це цікавий для всіх класів громадян предмет, знання якого є

обов’язковим для кожного, хто хоче бути добре вихованим.

Шлях до оволодіння мистецгром поезії, навчає О. Склабовський,

мусить лежати через вивчення вітчизняної словесності, вона повинна

торувати дорогу до розуміння барв поезії іноземної.

7ЙМихайлин І.Л.

Глід сміливо братися за творчість! - проголошує автор. "Наші твори

суть, можна сказати, найправильнішій масштаб нашого розуму'’ (№ 16. с.

178). Звичайно, не всі зможуть стати поетами, але спробувати свої сили му сять

усі: а раптом природа саме у вас приховала відмінні таланти. "Не лякайтесь

перешкод, котрі можуть постати перед вами на першому кроці: розміри

віршів, підбір розмірів і рим [...]- це механізм, якому чи не легше навчитися

можна, аніж як ви навчились креслити пером літери на папері” (с. 179).

Для вияснення питання про значимість поезії О. Склабовський

порівнює її з філософією та історією. Зрештою, ця традиція теж іде від

Арістотеля. Поезія універсальна, стверджує автор. Трагедія, наприклад, -

це філософія, уособлена на сцені. .Але до важливості й сили ідей і повчань

вона додає солодкість віршів, приємність вимислу, тому й швидше досягає

мети освіти розуму й серця, покращання морального буття людства.

Епічна поезія вища за історію. Історія втомлює суворою точністю, одно­

манітністю описів. Поет розширює межі людської діяльності зображенням

вигаданих випадків і подій, що мають усі ознаки істини, виводить душу з

низької сфери обмеженості, дає їй відчути її божественне походження.

Навіть у коротких ліричних віршах О. Склабовський вбачає великі

достоїнства: вони поліпшують мову, демонструють її красу й досконалість,

дають вірне зображення морального буття народу, його нахилів і

пристрастей.

Лише після цього О. Склабовський повертається до головного

предмета своєї праці. Мета поезії є, під виглядом задоволення, давати нам

повчання, вдосконалювати наше моральне буття. Поет повинен бути

надійним знаряддям добродійності й істини, подаючи їх у вигляді

привабливому, гідними того, щоб ми їх любили.

Звичайно, О. Склабовського можна звинувачувати в прагматизмі, в

проповідуванні певної ужитковості в розумінні поезії, але скільки б ми не

захищали гасло “мистецтва для мистецтва”, вона ніколи не позбудеться своєї

величної функції виливу на читача. Виховна фу нкція, яка завжди притаманна

художній творчості, була спримітивізована й цілковито скомпрометована в

радянській соціалістичній естетиці, де література розглядалася як наймичка

для обслуговування правлячої партії та обгрунтування непомильності її

ідеологічної концепції. Сутність же полягає в тому, що “літературний твір

може викону вати виховну функцію, якщо автор того бажає, але аж ніяк не

мусить”

53

. Отже, питання про користь і мету літератури не придумане в

радянські часи, а завжди належало до центральних в естетиці. Проблема

полягає лише в тому, де покласти критерії оцінки поезії. О. Склабовський

розташовує їх найвище, в межах загальнолюдських цінностей

добродійності й істини. А це свідчить про перспективність його підходу до

питання про мету й призначення літерату ри.

О. Склабовський мав сам засвідчити слушність своєї концепції:

поєднати працю теоретика-критика й практика-поета. І він це зробив. На

53

Шерех Юрій. Поза книжками і з книжок. - К.: Час. 1998. - С. ЗО.

7 аІсторія української журналістики XIX століття

сторінках "Украинского журнала” опубліковано багато його поетичних

творів. Прозу він в ієрархії художніх цінностей ставив нижче поезії, тому

писати її навіть не пробував. Але як поет він володів доволі посереднім

обдаруванням. Досить сказати, що в історії російської літератури йому

місця не дісталося.

Продемонструймо рівень його таланту на прикладі вірша "Послання

до Є. М. Ф.”. Тим паче, що адресат послання нам добре відомий з історії

української журналістики - це Свграф Матвійович Філомафітський.

Зміст послання такий. Зайнятий поетичною працею, герой заснув над

рукописами й побачив уві сні Ангела Охоронителя, який виголосив перед

ним цілу програмову промову:

Но поздно! Ты зашел далеко;

К возврату и надежды нет!

Прими ж последний мой совет:

Не слишком устремляй высоко

Полет неверный к небу свой;

Не ползай также под травой.

На высоте большой страшися

Палящих Фебовых лучей,

А здесь - шипяших, скрытых змей!

Надежной средины держися.

Тебе смеяться захотят -

Сноси насмешки равнодушно;

Лишь сам других не оскорбляй.

В сужденьях будь не скор, но верен;

Дурное смело осуждай;

Добро хвали, но будь умерен;

Излишество во всем порок,

Все крайности равно опасны:

Вот маленький тебе-урок (1824, № 3, с. 128-129).

Тут і однозначна правильність усього сказаного, і такий неестетичний

образ, як заклик не повзати під травою (?), і невластивий російській мові

вислів, як “тебе смеяться захотят” у значенні “над тобой”. Таким був О.

Склабовський-поет, на такому рівні він і вів у цілому поетичний відділ.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володимира

Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за

революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів.

Очевидно, О. Склабовський не міг не розуміти, на яку небезпеку

наражається, друкуючи твори політичного злочинця. Тим не менше в

“Украинском журнале” були опубліковані чотири вірші В. Раєвського:

“Наслідування Горацію” (1824, № 13), “Безплідна любов” і “Пісня

невільника” (1824, № 19-20), “Картина бурі” (1825. № 4). Під невинними

назвами ховалася пристрасна иублійистична поезія, загрунтована на

автобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійсності,

змальовував своє становище політичного в'язня. “Твори В. Раєвського, -

77стверджує ПЛ. Лещенко. - були найкращими віршами відділу поезії

“Украинского журнала"

54

. У такій оцінці є частка правди, але більше

орієнтації на класові цінності: оскільки декабрист, то й поезія його мусить

бути найкращою. Гадаємо, що сьогодні не потрібно доводити, що

література твориться не декабристами чи революційними демократами, не

марксистами чи прихильниками якихось інших політичних течій, а просто

талановитими митцями. З цього погляду кілька віршів В. Раєвського

розчинилися серед поезії журналу й істотно вплинути на її рівень не могли.

У розгляді “Украинского журнала” прийнято звертати увагу на

анонімну статтю “Погляд на поему' під назвою: “Войнаровський” (1825. №

19-20). Присвячена вона однойменній поемі К. Рилєєва, що тоді була

літературною новинкою. До аналізу поеми, однак, справа не дійшла, автор

статті у першій її частині докладно переказав поему, рясно цитуючи

найбільш вдалі її місця. Продовження мало з'явитися згодом, як і підпис

автора в кінці тексту. Але закінчена рецензія не була. Чому її кінцівка не

надрукована в спареному 21 -22 числі не зовсім ясно, але в 23-24 числі вже не

могла пройти ніяка позитивна інформація про декабриста К. Рилєєва, а

публікація початку рецензії в жовтневій книжці журналу могла послужити

після 14 грудня 1825 року вагомою причиною його заборони. Імовірно

припустити, що автором статті є редактор О. Склабовський. хоча ПЛ.

Лещенко, спираючись на хисткі аргументи, твердить про її приналежність

О. Сомову55

, що тоді жив у С.-Петербурзі і чиї зв’язки з журналістським

Харковом істотно послабились.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут

опубліковано кілька перекладних творів другорядних зарубіжних авторів,

а з оригінальних письменників - усе той же Іван Вернет. Його стиль і

поетика лишилися такі самі, як і в творах, опублікованих в “Украинском

вестнике”. Сентименталізм, орієнтація на “Сентиментальну подорож”

Лоренса Стерна, подорожні замальовки в дусі теорії “мальовничої прози”

Р. Ґонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативно

прив’язані до нього, перенасиченість творів цігтатами з античних та

новітніх класиків для забезпечення авторитетності власшіх ідей і поглядів -

усе це залишається визначальним для есеїстики І. Вернета в “Украинском

журнале”. На відміну від ренесансної розкутості попередньої доби,

прийшла й до нього релігійна дидактика, містика, поетизація смерті, як

найвищого блага, що може спіткати людину в світі цьому. Проте, так

критично поціновуючи прозу “Украинского журнала”, слід пам’ятати, що

вона в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася

від творчості прозаїків столичних “Вестника Европы” чи “Сына

Отечества”.

Підсумовуючи, відзначимо, що “Украинский журнал”

54

Лещенко П.Л. "Украинский журнал" (1824 - 1825) // Наукові записки Харків,

держ. пед. ін-ту. Труди філол. ф-ту. - 1957. - Т. XXI. - С. 47.

55

Там само. - С. 42.

Михайлин І.Л.

78Історія української журналістики XIX століття

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причому' як

художніх, так і нау кових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з

Чугуєва, Охтирки. Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан

суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоретичного

літературознавства, особливого відзначення тут заслуговують праці

редактора О. Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодного

українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в

цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу

редактора догодити офіційному С.-Петербургу і найближчим урядовцям,

що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і

появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до

розвитку української науки й літератури.

79Михайлин 1.Л.

Частина третя

Українська альманахова журналістика

1830-1840-х років

Розділ восьмий

Харківська школа романтиків і початки

її видавничої діяльності

Формування Харківської школи романтиків. Ізмаїл Срезневський та його

гурток. Естетична програма харківських романтиків. “Украинский

альманах” як утілення цієї програми: засади, автори, твори.

На рубежі 1825 і 1826 року в Росії розпочалася нова епоха, зміст якої

визначався страхом царського уряду перед можливими новими

повстаннями. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку,

творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення

соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі

кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася

створювати періодичне видання, повинна була пройти спеціальну

перевірку цензурного комітету з поданням до нього програми видання,

своїх попередніх творів, а також (навіть!) послужного списку та інших

документів, що засвідчували ревне виконання особою її посадових

обов’язків. У різних параграфах уставу заборонялися твори, де прямо або

опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких

послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення: твори, у яких

містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства,

що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся

логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва, як

така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями новітніх

часів”

56

. Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко

скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цшком духовне

життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об’єктивною функцією

суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення,

пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій

призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні

народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе

той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася

талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення

Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським

56

Из "Цензурного устава 1826 г." // Федченко П.М. Матеріали з історії

української журналістики. - К., 1959. - Вип. 1. - С. 331.Історія української журналістики XIX століття

чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М.

Коваленка: І. В. Розковшенко. О. Г. Шпигоцькнй та брати О. С. та Ф. С.

Євецькі. Усі вони виявитися людьми обдарованими, енергійними, мали

потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той

літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного

руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

На час вступу до університету І. Срезневському було лише 14 років. В

історії цього вищого навчального закладу він так і залишився явищем

унікальним - наймолодшим студентом, що вчився в ньому за весь час його

існування. Однокурсники І. Срезневського були, очевидно, старшими за

нього. І. Розковшенко народився в 1809 році, роки народження братів

Євецьких та О. Шпигоцького й досі лишаються невідомими. Та цілком

очевидно, що на терени культури в Харкові виходить нове покоління,

відмінне від діячів 1790-1793 років народження, яке ініціювало харківську

журналістику 1810-1820-х років. За мірою обдарованості, внутрішньої

культури, підкріпленими родинними традиціями, лідерство серед

однодумців захопив І. Срезневський. Тому в історію української культури це

товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О.

Джунковський - людина широкої ерудиції, але позбавлена літературного

хисту. Про його участь у зібраннях пізніше згадував І. Срезневський,

відгукуючись про свого товариша з незмінною повагою й прихильністю.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається "річчю в

собі”, ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання

проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших

нотаток. Очевидно, всі сили учасники витрачають на навчання і в

мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет.

Двоє з них - О. Шпигоцькнй та О. Євецький виїздять з Харкова в пошуках

місця праці. З цього часу між друзями зав’язується листування. Воно й стає

важливим джерелом відомостей для їх характеристики.

“Приглядаючись до листування між собою друзів Срезневського, - писав

глибокий знавець Харківської школи романтиків Агапій Шамрай. - можемо

напевне сказати, що це в значній мірі типовий провінціаіьний гу рток, що не

творить нової літературної теорії, не вносить нових свіжих ідей безпо­

середньо, а популяризує вшшви, навіяні, так би мовити, в “отображенном”

читацькому сприйнятті, доиться враженнями від прочитаного, переживає з

великою емоціональністю новішії літератури і т. д.” .

Цей суворий присуд є вочевидь справедливим і опосередковано

підтверджується відсутністю зовнішніх ознак діяльності гуртка - юнакам

ще просто ні з чим виходити на люди. Та при цьому слід мати на увазі, що

вчорашні студенти не припиняли інтенсивної праці над собою,

продовжувати самоосвіту, внаслідок чого стрімко еволюціонувати і згодом

57

Шамрай А.П. Літературний гурток 1. Срезневського (Зародження

романтичних смаків на українському Грунті) // Харківська школа романтиків. -

X., 1930.-Т. І . -С. 24.

81здобули можливість продукування свіжих наукових ідей і написання

оригінальних літерату рних творів.

Гурток І. Срезневського міцніє внутрішнім духовних зростанням його

старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи

коротший час до гуртка примикають А. Хиждеу, М. І. Костомаров, А. Л.

Метлинський. В. В. Пассек, І. М. Петров, О. О. Корсун, І. Є. Бецький.

Цілком справедливо говорити, що гурток об'єднав усіх, хто хотів виявити

себе на терені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею

духовному розвитку рідного краю.

Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х

років залипши М. Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку

(1875 - основний текст, 1876, 1877, 1881 - доповнення). Розповідаючи про

харківський період свого життя, знаменитий історик згадує про саму особу

І. Срезневського з неодмінним захопленням, не викликає сумніву його

авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на

харківське освічене громадянство.

Через посередництво А. Л. Метлинського “я познайомився з видавцем

“ Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже діс­

тав посаду ад'юнкт-професора зі статистики в університеті, - згадував М. Кос­

томаров і далі відзначав: - Знайомство це справило надовго на мене сильний

вшіив. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко

начитаним, прикметно розумним і мав великий жар і охоту до наукової праці.

Л став часто відвіду вати його, і дім його зробився для мене улюбленим місцем

відпочинку й обміну думками. [...] Взагалі зближення моє з цією людиною

сильно спршло моєму7

прагненню до вивчення малоруської народності”

58

.

І. Срезневськпй підтримав М. Костомарова в його намірах писати ук­

раїнські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці

на цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше

зібрані в збірку “Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки.

"Коли я намагався читати мої твори знайомим малоросам, - згадував

видатний історик, - колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні

відгуки: одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на похибки,

інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. [,..]_Я не

піддавався нічому і. навпаки, захоплення більше й більше оволодівало

мною’

09

. Через якийсь час була написана історична трагедія “Сава Чалий”.

На захист молодого українського письменника Ієремії Галки (саме такий

псевдонім узяв собі М. Костомаров) піднявся його старший товариш.

"Коли я прочитав свого "Саву Чалого” І. І. Срезневському в присутності

кількох знайомих малоросів. - свідчить "Автобіографія”, - він дуже

похвалив мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”

60

.

58

Костомаров Н. Н. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. - К.:

Изд-во при Киев, ун-те. 1990. - С. 447.

59

Там само. - С. 449.

60

Там само.

Михайлин 1.Л.

82Історія української журналістики XIX століття

Зі спогадів М. Костомарова видно, яку вагому роль відігравав І. Срез-

невськіш у культу рних колах Харкова. Для автора мему арного твору й через

сорок років лишаються очевидними і вшив на нього І. Срешевського. і заохо­

чення з його боку вивчати український народ, і моральна підтримка прак­

тичних кроків на шляху української художньої творчості. І. Срезневський і

справді оппніївся в Харкові на чолі наукового і літературного руху. Слід

гадати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в і сторін існувала ще

певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це

робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І. Срезневського (19. 09. 1839-23.