02 1883) Він розвинув думку, що український народ без набуття політичної

свідомості', без утворення політичної організації не зможе покористу ват ися

навіть мінімальними економічними здобутками: він буде платником

податків, з яких користуватимуться інші. "_Як довго ми не становимо

політичної сили. т. с. як довго у нас нема доброї, вишколеної організації

народної, так довго ми ео ipso слабі, так довго бу демо нічим, як тільки mis­

era contribuens plebs. гак довго верховодячі партії будь вони собі поляки,

жили чи хто там бу де стоял и наверху бу ду ть за наші гроші купувати собі

уступства у центрального правительства і будуть т і very пегва. розуміється,

повертати нам же на шкоду" (17. 02 1883).

Головна ідея історіософської публіцистики І. Франка полаї ала в

доведенні неможливості відродження історичної Польщі. Блискучим

твором з цієї тематики г стаття "Наш погляд на польське питання" (№№ 36­

39 1883). Y ній настільки віртуозно й переконливо доводилася авторська

ідея, що кінець сталті був сконфіскований польською цензурою: польська

адміністрація злякалася могутньої сліди публіцистичного слова

української о журналіста.

Поляки кілька століть витратити на те. щоб знищити, адаптувати в

себе український свіг. Вони побачити в цьому свою історичну місію і

фат ально помилилися. Насправді, розквіт польської держави відбу вся тоді.Михай.іин І.Л.

коли вона затулила собою елов янскнй світ від німецької навали. V цьому й

полягаю історичне завдання поляків. Але під тиском німців і з остраху

перед їхньою потугою вони перейшли на католицтво, а придбання великих

територій на сході розпалило їхні апетити. Решту своєї сили вони

витратили на те. щоб ці території утримати в складі своєї держави, тим

самим позбавивши себе можливості дія саморзвитку. З цієї історичної

аргументації витікав сучасний політичний висновок: Толошення ідеї

історичяної Польщі в наших часах, а особливо на непольськпх землях, є

ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів безпідставним, ба

навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж. і

непатріотичним" (1883. № 36. Тут і далі підкреслено автором, і. М)

Аналізуючи ідеологію пар тії змартвнхветанців у статті "Воскресеніє чи

погребеніє?" (9-21. 02 1884). і. Франко довів безплідність і марність їх

намагань. Відродженнню підлягає етнографічна Польща: реставрація

історичної Польщі під гаслом "осі тог/а <іо тог/а" акція приречена на

поразку. У статті "Глухі вісті" (1. 01 1883) публіцист писав: полякам треба

зрозумівти. що "Польща єсть польський люд. і що де того люду нема, там

і Польщі нема, а де її нема, там її ніякії заходи воскресити не зможуть".

Кожний народ, що виборює собі свободу, будить до себе симпатію,

твердив І. Франко. Так було завжди і скрізь. Але ми будемо ворогами

усяких прагнень піднесення одного народу одночасно з ионевеленням

другого. "А реставрація Польщі. провадив далі публіцист, так як її

понимають наші поляки-шовіністи. опирається іменно на такім

поневоленні других племен: малоруського, білоруського і литовського. З

тої причини ми ссьмо і мусимо бути її ворогами, під загрозою зради головної

нашій власній народності '.

Допомоги в піднесенні українського народу, за думкою І. Франка, він

не діждеться ні від державної влади, ні від адміністрації краю: він мусить

зайнатися цим сам. Але народ мусить бути керований своїю інтелігенцією.

Вона є стрижень, довкола якого групуються маси. А організацією

інтелігенції має зайнятися партія, яка б стояла на загальнонародній

платформі. Такий практичний шлях накреслював І. Франко для

відрождення українського народу.

Співпробітннцтво І. Франка з газетою "Діло" припинилося в січні 1885

року. У газеті "К.иг]ег І.иоизкі" 15 січня він опублікував статтю "Галицьке

українофільство (Відповідь на "У ваги русина")", що була реплікою

публіциста в задавненій полеміці. Ще в листопаді 1884 року (8. 9. 18. 19. 41.

23. 26) у цій же газеті анонімно була опу блікована велика слагія Михайла

ГІаалика "Москвофільство і українофільство між українським народом в

Галичині і на Буковині". Знадобилося трохи більше місяця, щоб народовці

відгукнулися в "Кур'єрі львовському" на анонімну статтю "Увагами

Ру сина" (9. 10. 01 1885). На цю статтю і відповідав 1. Франко.

Поета зачіпній особисті звинувачення в "Увагах Русина", а також заки­

ди на алрееу численних представників свого покоління. Автор "Уваї назвав

його "раднкалістом і раціоналістом найчистішої води", наїадує І. Франко.

388

Історія української журналістики XIX століття

. V іе якії» зміст них слів? Радикалізм "це спосіб мислення, який прямує до суті

кожної справи, до природних наслідків кожної думки". А раціоналізм "це

прагнення, щоб нашими думками і діями керував розум". То чи ж ганебно

бути радикалістом і раціоналістом? запитував здивовано І. Франко.

ІІа гомісі ь Русин вимагав "щоб усі теорії "купки червоних радикалів і ра­

ціоналістів" були виключені з національної праці, і радів, що "правлячі сфери

з самої о початку відібрали купці радикалів охоту прапагувати свої марення".

Окрім того, що в цьому вислові схвалювався процес над І. Франком і М.

Павликом 1877-1878 років, він зачіпав й багатьох інших діячів. І. Франко

твердив, що "саме я й купка червоних радикалів" спільно з покійним В.

Барвінським у 1879 і 1880 роках працювала над виданням "Правди", а пізніше

"Діла": до неї належить 1. Белей нинішній редактор цієї газети.

інша річ. писав далі І. Франко, що ці радикалісти. незважаючи на

свій "холодний радикалізм і якнайдалі просунутий раціоналізм", більше

люблячи свій народ і справу його розвитку, ніж будь яких осіб, не бачать в

п. Барвінському якогось пророка чи месію (...)". Джерело галицького

українофільства Шевченко, "якого старші галицькі українофіли

вшановували як святого і як національного пророка". Це з його творчістю

в Галичину прийшло українофільство у своєму найнижчому варіанті

хлопоманства. Але Русин не знає цього і твердить, що примари

радикалізму й раціоналізму в Галичину заніс М. Драгоманов під час свого

перебування у Львові.

Зовсім ні. відповідає І. Франко. По-перше, якщо й заніс, то зі сторінок ор-

1 ану народовців "Правди 1873-1874 років, де друкував свої програмові праці.

1 Іо-друге. "що то за звір та драгоманівська пропаганда? запитивав І. Фран­

ко і відповідав: І 1е ні більше ні менше як пропаганда саме ідеї національної

окремішнослі України і необхідності, щоб українська інтелігенція служила

у країнському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом,

наукою". До цього І. Франко додав дотепне зау важення, що Русин "сам може

хизуватись хібащо тим. що у своєму житті не прочитав стільки, скільки

написав Драгоманов, а не продумав і сотої того частини".

С'талтя І. Франка справила враження внбухлої бомби. У ній багато що

було неприйнятне для позиції народовців: і поборення авторитету В.

Барвінського. і піднесення М. Драгоманова. і оголошення того, що

народовці самі спричинилися до поширення ідей М. Драгоманова в

Галичині, і оголошення, що саме "купка червоних радикалів і раціоналістів"

іараз віщає "Діло", бо до неї належить І. Белей. Переляк і обурення

народовців було таким, що вони усунпли І. Франка від співробітництва в

"Ділі". "Зорі" і заборонили йому навіть заходиш до львівської "Просвіти".

Проти І. <1>ранка розпочалася ціла кампанія в народовських колах, що

закінчилася витісненням ного на деякий час з української журналістики.

Ображений І. Франко пішов "у найми до сусідів". Він знайшов притулок і

іаробіток у польському часописі "Киуег Lwowski". співробітництво з яким

розпочав 1885 року, а потім пропрацював у ньому кореспондентом десять

Довгих років (1887-1897).Вихід І. Франка si складу співробітників "Діда" та вдав удару по

українському виданню, хоча й не зміг зупинити його розвитку. Навколо

газети продовжують згромаджуватися провідні українські сіни. 1885 року

іуд друкується передрукована з "Киевской старины" велика розвідка

Польсько-руські взаємини XVII віку в сучасній польській призмі" В

Антонович (21. 05-13. 06). Поштовхом до написання праці послужив роман

І . ( енкевнча "Воі нем і мечем". У країнський нау ковець вступив з польським

письменником у дискусію. На підставі численних документів він довів, що

козаки були оборонцями південних кордонів Польщі, приносили перемоіу

польському війську тоді, коли висту пали його союзниками, але піднімалися

на захист національної ідентичності, як тільки поляки намагалися

потоптати козацькі вольності і принизити національну гідність у країнців.

Газета приділяла увагу проблемам етногенезу, націософії.

лкщіваючись. що сформована на реалістичних засадах історична свідомість

стане запору ку ю сучасного піднесення національного духу українців. 1886

ріжу тут опублікував велику працю "Русини під взглядом етнографічним,

язиковим, історичним і літературним" О. Огоновськнй (15. 02-22. 03).