426Історія української журналістики XIX століття

надалі він свою творчу долю пов'язав з журналом "Зоря".

Творчість М. Коцюбинського розділяється на виразні два періоди: у

першому домінують засади народницького реалізму; другий пов'язаний з

розвитком імпресіонізму. Славу великого письменника-новеліста прішіс М.

Коцюбинському другий період, розпочатий новеїою "Цвіт яблуні" (1902).

Але нагромаджувалися нові якості в творах, опублікованих у "Зорі".

Майже всі вони виходили після першодруку окремими книжками,

зробивши письменнкові літературне ім'я.

Віддавши данину традиційному ддя українського художнього слова зо­

браженню убожества українського сеча, утвердження моральності особи з

простолюду, М. Коцюбинській навіть у ранній творчості розширив тема­

тичні межі у країнської прози. З огляду на специфіку своєї трудової діяльності

- роботу у філоксерній комісії. - письменник добре знав життя суміжних з

українцями народів, наших південних сусудів: кримських татар і молдаван. їм

були присвячені його твори, у яких він залишався українцем за поглядом на

світ, захищав вільну людську особистість, право людини на щастя.

Важливим був дебют на сторінках "Зорі" Ольги Кобилянської з

повістю "Людина" (1894. №№ 19-23). Цей твір був спершу написаний

німецькою мовою і лише потім перекладений авторкою по-українськи.

Через це лексика повісті вийшла засміченою, синтаксис містив незвичні для

українського моалення конструкції. Імена героїв аж ніяк українськими не

можна було назвати: батька головної герой звали Епамінандос, брата -

Герман-Свген-Сидор. Василь Лукич довго виправляв мову повісті, перш

ніж опублікувати її. Нарешті вона з'явилася в "Зорі", ставши першим

твором О. Кобилянської, опублікованим по-українськи.

Тенденція твору так само була сформована під виливом німецької

суспільно-політичної думки. Доля Олени Ляуфлер мала довести думку, яку

в у країнському світі ніхто й не ставив під сумнів: жінка - це теж людина. А

втім, поняття "людина" тут наповнювалося важливим змістом. Спочатку

воно просто означало рівність з чоловіками, претензію на однакові з ними

права. Олена мусить доводити своє право бути людиною, оскільки родина

усе найкраще віддає її братові. Але брат розбещеній уседозволеністю

виявлявся незагартованпм перед життєвими випробуваннями, через

нещасливе кохання кінчав життя самогубством. Помирав і батько. У Олени

на руках зашшатася родина. Здається, що людина не може витримати

стільки випробувань. Але там, де ломлеться й залізо, витримує Олена,

склавши іспит на право зватися людиною. До неї у глухому провінційному

закутку приходило велике кохання. Вона ридала перед весіллям у передчутті

щастя, бо вона - людина. Ду мається, що така спокуелішо рухлива концепція

повісті, попри всі вади спричинилася до її публікації в "Зорі".

У підсумку слід сказати, що відділ художньої літератури вівся в "Зорі"

професійно. Василь Лукнч залучив до участі в журналі практично всі

письменницькі сили України, особливо з її підросійської частини. Участь

першорядних майстрів пера забезпечила високий рівень художньої

творчості в журналі, з його сторінок до читачів пішло чимало творів, які в

лотМихайли І.Л.

майбутньому були визнані класикою. Головна особливість опублікованих

тут романів і оповідань, віршів і поем полягала у виразній патріотичній

тенденційності; переважна частина їх містила образи українських

інтелігентів, що стояли на засадах свого народу, працювали для нього,

дбали про пробудження в ньому національної свідомості, поширення

просвіти й культури. Це була прикметна особливість творів літератури, які

добирав для публікації Василь Лукич. До лютого 1894 року журнал був

дозволений до передплати в Росії, але надалі, злякавшись зростання його

популярності, царська цензура заборонила його поширенння в імперії.

Зарубіжна література була представлена в "Зорі" бідно. Видно, що

Василь Лу кич не працював спеціально в напрямку організації перекладів,

але від пропонованих своїми авторами не відмовлявся. Так, у перекладі

Бориса Грінченка (В. Чаиченка) були опубліковані драми Фр. Шіллера

"Вільгельм Тель" (І895. №№ 1-13) і "Марія Стюарт" (1896, №№ 2-16) твори,

що безсумнівно належать до класики світової драматургії. Техніка

перекладу віршованої драми була досить високою, мова була зорієнтована

на літературний варіант з мінімальною присутністю діалектної лексики.

Характер експерименту мали переклади віршів у прозі І. Тургенєва

(1895, № 24), здійснені колективом з чотирьох авторів, який склали Олена

Пчілка, Маруся Козачка, Леся Українка й Олеся Зірка. Кожна

перекладачка переклала відповідно один твір: "Завитаннє", "Які були

хороші, свіжі рожі..." "Німфи", "Бенкет у Найвищої істоти". У вступному

слові до добірки, виконаної в родині Косачів, мати Олена Пчілка

відзначала, що обрані для перекладів були найскладніші твори з книжки І.

Тургенєва; праця українського прекладача невдячна, його вічно

критикують за штучність мови, але обрані поезії в прозі чи ж могли бути

написані "простою" мовою? (с. 468).

Віртуозну майстерність у передаванні складного пушкінського вірша

продемонстрував Микола Вороний у перекладі маленької трагедії "Моцарт

і Сальєрі" (1895. № 24). "А геній і злочинство Дві речі зовсім несумісні.

Правда?" - так виклав перекладач українською мовою знамениту

сентенцію цього твору.

Займаючи порівняно невелику частину журнальної площі, переклади,

здійснені українськими (а не галицькими) письменниками демонстрували

високий рівень версифікації, поетичної майстерності, збагачували

українську літературу й журнатістику світовими шедеврами.

У публіцистиці журналу головним промотором так само виступив Б.

Грінченко.Як і два роки раніше, його думки й міркування викликали жваву

реакцію, започаткувавши нову дискусію, предметом якої стали процеси

формування української літературної мови. Стаття Б. Грінченка, підписана

псевдонімом Василь Чайченко, називалася "Галицькі вірші" й була

надрукована в журналі "Правда" 1891 року в №№ 8-10. Але "Зоря" не

могла залишитися осторонь цієї публікації, оскільки в ній аналізувалися

вірші галицьких поетів, що вперше побачили світ саме на її сторінках. Тому

вже у № 18 1891 року в журналі "Зоря" була вміщена стаття І. Франка

АОЛІсторія української журналістики XIX століття

"Говоримо на вовка - скажімо і за вовка", у якій він відгукнувся на

публікацію вже першої частини праці Б. Грінченка.

Відповіді І. Франка передувало редакційне роз'яснення Василя Лукича

"Авторові статті "Галицькі вірші". ІІого честь як редактора "Зорі" була

зачеплена, хоча Б. Грінченко розглядав вірші, друковані в 1883-1889 роках,

тобто до передачі Василеві Лукичу редагування журналу. Василь Лукич

сповіщав читачів "Зорі" про стагтю Б. Грінченка. але полемізував не з

автором, а з "Слівцем редакції "Правди", поданим перед статтею. У ній.

зокрема, висловлювалася думка про те. що мова поезії в народовському

журналі, видаваному товариством "Просвіта" "менш україно-руська. ніж

"язнчіє" Талицкой Руси". Щоб дати читачам самим судити, чи

справедливе дане звинувачення. Василь Лукич подав виписки з двох статей

найближчого числа згаданої газети (за 1 вересня). Витяги свідчили самі за

себе і підтверджували позицію Василя Лукича: "Редакція "Правди" в тім

случаю грубо розминулася з правдою" (с. 356). Далі для розгляду позиції Б.

Грінченка редактор надавав слово І. Франкові.

Захищаючи галицькі вірші. І. Франко захищав і себе. Він був щиро

скривджений заявою Б. Грінченка про те. що в Україні ніхто (!) галицьких

віршів не читає через їхню жахливу, засмічену то полонізмами, то

москалізмами. то власними провінціалізмами мову. Він наводив відгуки

критики про свою творчість, що були опубліковані в Росії, зокрема в газеті

"Одесский вестник", діалог Л. Глібова з галицькими дітьми на сторінках

журналу "Дзвінок". На його думку, В. Чайченко так само "розминувся з

правдою", коли твердив, що галицькі вірші не читаються в Україні.

Проте більш важливі сентенції викликали потребу його участі в

дискусії. Це засаднпче питання мовного пуризму, який культивує в Україні

гу рток молодих людей. На кожній сторінці українського

л

тексту вони

знайдуть "по кільканадцять блудів язикових". _Якими ж критеріями вони

керуються? Втаєними уявленнями про українську мову, почерпнутими з

самоуцтва. а не з наукових книжок чи університетів. Проаналізувавши

Грінченкові зау важення. І. Франко довів, що вони мають своїм джерелом

елементарне незнання словника української мови Є. Желехівського та

інших джерел. Та й чи є вадою відтінки, що об'єктивно існують у мові, чи

слід прагнути до їх знищення? ".Адже ж се не жадне крадене добро, а

здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на

пожиток цілості".

І. Франко твердив, що розуміє невисоку цінність галицьких віршів, які

му сять відповідати вимогам невисокої естетичної освіти галицької публіки

й самих поетів. І не вірші береться він захищати від В. Чайченка.

"Головною хибою його критики. - провадить далі він. - є не ті подробіщі,

а загатьний погляд на розвій нашої мови". Українська літерату рна мова й

справді перебу ває в стані станоалення. Ми не маємо спільної, одностайної

літературної мови не тому, що не хочемо її мати, а з причин об'єктивних,

історичних. Політична роз'єднаність українського народу, перебування

його частин в складі різних держав, що триває не одне століття, усе це

А9.ЯМихайин 1.Л.

унеможливлювало раніше узятися ло творення єдиної літературної мови.

Лише зараз такі умови склалися. Але оганьблені Б. Грінченком галичани

роблять на цьому полі значно більше, ніж підросійські українці "вони

серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло, ставлять собі вищі,

серйозніші задачі".

Діалог }>. Грінченка й І. Франка схвалював громадськість. Y № 20

"Зорі" до неї приєднався поет з України М. Школпченко. подавши статтю

"Чайченко і Франко". А/. ІІІколичснко один з псевдонімів українського

письменника Мусія Степановича Кононенка (1864-1922). Тема дискусії

йому здалася важливою: чистота української мови, але розв'язання не

задовольняло: автори з проблеми перейшли на особи й почали сваритися.

Він вилупив проти думки І. Франка про те. що самоуки не мають право

голосу в дискусіях про мову. Мова належіпь не філологам і не ними

створюються, ллзердпв М. Школпченко; її творять сахіе письхіенникн. а

відтак сахіе їх слід вислухати в першу чергу.

Не сирийхіав новий учасник дискусії і Франкового твердження про те.

що з мови нічого викидати не треба. Народ сам відхюв;іяєл ься від застарілих

слів. М. Школпченко пропону вав нову засаду обрання слів для літературної

мови. Між Б. Грінченком і І. Франком зайшла суперечка навколо слова

"невіста". Б. Грінченко заперечив хіожливість його використання в значенні

жінка": І. Франко, посилаючись на народну творчість, доводив, що таке

хюжливо. N1. Школпченко пояснив свою позицію: слово "невіста" в такому

значенні зрозуміле обмеженій кількості читачів, тимчасом як літературна

хюва повинна бути зрозумілою всьому народові. Міра розповсюдження

слова й повинна бути критерієм його зараху вання до літерату рної мови, яка

повинна об'єдну вати людей у народ, а не навпаки.

Заперечив М. Школпченко й ще одну думку І. Франка. У запалі

полеміки він писав, що хюва не є "найвнщпхі скарбом", над неї' цінував поет

"економічні, ірохіадські і духові скарби", а хюву розглядав як один із

способів розвою. "Мова і тільки єдина хюва, писав М. Школпченко.

будить національне самопізнання і ставить його на непохибний грунт. Де

нема язика, та.м нема духового розвою. нехіа науки, нехіа національної

сили, нема самої національності. Лзик класифікує чоловіка і робить з його

сім'янина вістимої національності". Будувати національність без мови - це

все одно, що зводити в будівлі стелю й стіни без підвалин.

У № 24 до дискусії приєдналося ще два учасники. Статпо "До спору

язикового" вмістив тут відомий кріппк Іл. Кокорудз. Він знову підняв

питання про критерії віднесення слів до літературної .мови. Хоч би якими

знаннями володів сам В. Чайченко. але він особисто не може виступати

суддею всієї мови, навіть у Шекспіра вжито всього 15 тис. слів, а .мова ж

складається з сотні їх тисяч. Іл. Кокорудз першим сформулював

категоричну вимогу створення словника української хюви. про що на

маргінесах йшлося вже у виступах учасників диску сії.

Друга висловлена нпхі думка стосувалася иоціну вання ролі Галичини в

розвитку у країнської літерату рної мови. Внаслідок у ка зу 1876 року Україна