417Михайлин .Л.

(№ 4. с. 65) по часописах російських, галицьких, польських і т. д..

показувати світові ту кривду, що вчиняє нам темне бузувірство.

Стаття М. Комарова була взірцевою з погляду завдань полеміки: у ній

саме обговорювалася проблехіа без істеричних вигуків і таврувань. Критик

поділяв стурбованість Б. Грінченка станом української справи, але.

спираючись на свій досвід боротьби з російським урядом, пропонував свої

варіанти шляхів боротьби.

Не залишився байдужим до позиції Б. Грінченка й М. Драгоманов, що

саме на запрошення болгарського уряду переїздив до Софії, аби зайняти

кафедру загальної історії в Болгарському університеті. Всупереч своїм

настановам: не дру куватися в народовській пресі, він надіслав до редакції

статтю з своїм баченням проблеми розвитку української справи. М.

Драгоманов відчу в несподівану підтрнхіку збоку молодої сили. Адже це він

все життя боровся проти пасивності, інертності, провінційності у країнства,

прагнув вивести його на шлях світової поступу . Так з'явилася його стаття

"Ще на тему: "Хто винен?" Лист у редакцію "Зорі", що була опублікована

в № 4 (1889) відразу після статті М. Комарова. Текст він підписав новим

псевдонімом: Чудак. - а кому вгодно, то «...

Почав він з вмотивування псевдоніма. Б. Вільхівськпй висловив

чудацькі думки, які перед ним ніхто не висловлював. їх дві: перша та. що в

бідності нашого письменства винні .ми самі, а не вороги: а друга та. що він

нагадав нам історичний закон сили. М. Драгоманов розвинув ці думки,

тому й підписався - Чудак.

Історичний закон сили існує і активно діє щодо української літерату ри,

погодився з Б. Грінченком М. Драгохіанов. Чому в нас все заборонили, а

белетристику залишили? - запиту вав він. Тому, що вона в нас вже була, її

добре знали в Росії й поза нею. як-от: Т. Шевченка. Г. Квітку . Марка

Вовчка. Не можна заборонити те. що є. Заборонили те. чого не було.

Слід сказати, що М Драгоманов правий лише почасти. Він правий,

коли твердив, що заборонити наявні явища вже існуючої української

духовної культури було неможливо. Але він криводушив. коли говорив, що

заборонили те. чого й так не було. Валуєвський циркуляр 1863 року

заборонив три групи творів: 1) духовного змісту. 2) навчальні книжки. 3)

книжки, призначені для початкового читання народу. Усі ці три групи

книжок існували, навіть інтенсивно створювалися на початку 1860-х років

у значній мірі завдяки енергійній діяльності М. Костомарова й П. Куліша.

Можливо М. Драгоманов приховав істину з тактичних хііркувань: йому

шилося про заохочення українських авторів до праці. У цьохіу ж напрямку

розвивав він і даті свої думки. Коли вже маєте триста у країнських книжок. -

підхоплює він приклад Б. Грінченка. то не слід їх нести в Росії до цензури.

Надруку йте сто без цензури хоч би й у Галичині, покажіть світові свою духов­

ну велнч. зміцність свій авторіггет. а тоді вже несіть решту двісті до цензу ри: і

вона не посміє вам їх заборонити: вона або всі або майже всі пропустить.

Подавати твори в російську цензу ру - це все одно, що робити донос на

самого себе, бо в Росії існує постанова ще з часів Миколи І. згідно з якою