524Історія української журналістики XIX століття

сучеречок і виникнення партійності. Найвище довершення цей тип

творчості дістав у романах зрілого М. Достоєвського. враховуючи, що цей

письменник стояв на протилежних ідеологічних позиціях, аніж М. Павлик і

показав згубність заволодіння соціалістичною ідеологією умами людей.

Незважаючи на те. що у М. Павлика можна спостерегти недостатню

вмотивованість еволюції Кольця. яка відбувалася приспішено. у цілому

художній напряхюк. представлений ним, виглядав достатньо переконливо.

Підсумовуючи письменницьку працю М. Павлика в журналі

"Громадський друг" і супровідних збірках, необхідно відзначити досить

високий художній рівень його творчості. У перших двох оповіданнях він

першп.м в українській прозі звернувся до прийохіів іхіпресіонізхіу. якщо під

ціш стилем розуміти суб'єктивний реалізхі. Картини дійсності, подані через

сприйняття хлопчика-оповідача, набували через це особливої переконли­

вості, претензії на документальність. У третьохіу творі, зберігаючи

суб'єктивність зображення, залишаючись на позиції героя у відтворенні

дійсності, письхіенник наблизився до створення ідеологічного рохіану. На

жаль, для сучасного читача, не знайомого з галицьким діалектом,

спршїняття доробку М. Павлика утруднене через його мовний натуралізхі.

Але це не повинно затуляти для нас того, що всі його твори були новіш

словом в українській літературі. Це розуміли сучасники. Зокрема І. Франко

писав про розглянуті твори М. Паалика, що вони "дуже оригінальні і при

всіх хибах кохшозиції дуже цінні з літературного боку"

69

. Залишається лише

глибоко шкодувати, що сам М. ГІаалик не цінив свого художнього таланту,

за виключенняхі ще одного випадку більше художньою творчіфслю не

займався і присвятив своє життя політиці й журналістиці. Це також важливі

галузі діяльності, але не вони найбільше відповідали своєрідності

обдарування М. Павлика. Так українська література через помилкову

ідеологічну настанову втратила яскравого талановитого пнсьхіенннка. який

би хііг багато зробити для розвитку української прози.

Другим видатним авторохі літературного відділу "Громадського

друга" був І. Франко. Він також опублікував тут програхюві непересічні

твори, які увійшли в історію українського художнього слова. Причому, це

стосується як лірики, так і епосу. На сторінках журналу була представлена

класика політичної лірики.

Перше число "Громадського друга" відкривалося віршехі "Товарншахі

із тюрхні". Передруковуючи вірш у збірці "Давнє й нове" (1911). 1. Франко

дав йому заголовок "На зорі революційної пропаганди" і в примітці

зазначив: "Писано в початку 1878 р. у львівській в'язниці". Вірш вражав

оптихіізмом і був своєрідніш захюалянняхі на соціалістичному грунті.

Головним образохі у ньохіу виступала перша особа хіножини - "Ми". Це

був гра.матнчний знак усього нового покоління, віл іхіені якого виступав

автор:

369

Франко І.Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко

1. Я . Зібр. творів: У 50 т. - К..' 1984. - Т. 41- С. 378.

525Михайлин .Л.

Обриваються звільна всі пута.

Що в'язати нас з давнім життєм:

З давніх брудів і думка розку та -

Ожиємо. брати, ожиєм!

На засадах контрасту у вірші протиставлялося життя давне н нове.

Образ давнього життя позначався метафорою моря, яке необхідно було

переплисти, у ньому панувати "хвилі мутні і бурливі", "хвалі нещасть і

неволі". Але за ними сяяла "країна свята, де братерство, і згода, й любов".

Щоб потрапити туди, треба втримати "бій новий". Мета боротьби,

проголошу вав поет:

Людське щастя і во.ля.

Розум владний без віри основ.

І братерство велике, всесвітнє.

Вільна праця і вільна любов!

У вірші до ворогів прогресу зараховані тирани і царі, церква і пошт, не­

ситі панн. але. незважаючи на широку кришку церкви, у пігганні запро­

вадження нового життя поетові не вдається вийти за межі релігійних уяалень.

Се ж остання війна! Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає.

Се поборює воля неволю,

"Царство Боже" на землю зійде.

Автор не може визначитися, чи новий лад зійде як царство Боже, чи

внаслідок бою. у якому треба "твердо стояти. Не лякаться, що впав перший

ряд. Хоч по трупах наперед сту пати. Ні на крок не вертатися взад". Але

переважає думка, що нове царство є наслідком розу му і праці. Дуже скоро

ця думка буде закріплена І. Франком в образі каменярів.

У другому числі "Громадсьбкого друга" образ ліричного героя

локалізувався до "я". У віршах "Думка в тюрмі" і "Невольники"

пропонувалися рефлексії самого поета. Перший твір будувався на контрасті

розкошів природи, усміхненого неба і тюрми, з якої поет спостерігає за

кришталевим небом. Образ тюрми паралелізувався з могалою, у якій

заживо поховані в'язні. Змістове навантаження несли заключні строфи, у

яких поег відповідав на запитання, чому ж він опинився між злочинцями:

Кому я і чим завинив?

Чи тим. що народ свій любив?

Бажав я для скованих волі.

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх -

Се всесь і єдиний мій гріх.

Другігїі вірш розгортав філософську тему . Поет втішав себе ду мкою про

те. що ті люди, яких він крізь Трати бачіггь на волі, насправді "невольники

забагів своїх. Дурниць, зіпсуття та нудьги": зарібник невільник свого

черева; служниця - своєї "пані лихої": бабуся, що шкавдибає в церков, -

попа: на руках мужа і жони "невольничі пута бряжчать'.