09. 1842) Не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській

школі романтиків переймають інші особи: той же М. Костомаров, А.

Метлинський, О. Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські

книжки: “Сава Чалий” (1838), “Украинские баллады” (1839), “Ветка” (1840)

Ієремії Галки (М. Костомарова). “Думки і пісні та ще дещо” (1839)

Амвросія Могили (А. Метлинського), “Украинские поверья” (1840) О.

Корсуна. Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності,

вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне

літературне явище - Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів -

документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше.

Але естетична програма школи поза всякім сумнівом існувала і була

виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних

представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в

захисті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона

не є наріччям російської чи польської мов, а володіє повноцінною

самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме І. Срезневський у

статті “Погляд на пам'ятки української народної словесності. Лист до

професора І. М. Снєґірьова”, що вперше була опублікована в “Ученых

записках Императорского Московского университета” (1834. № 6).

“У теперішній час, - писав автор “Запорожской старины”, - здається,

ні для кого й ні для чого доводити, що мова українська (або, як хочеться

називати іншим, малоросійська) є мова, а не наріччя - російської чи

польської, як доводили деякі; і багато хто переконаний, що ця мова є

однією з найбагатших мов слов'янських; що вона навряд чи поступиться,

наприклад, богемській у численності слів і виразів, польській у

мальовничості, сербській у приємності, що ця мова, яка будучи ще

необробленою, може вже рівнятися з мовами обробленими, за гну чкістю й

багатством синтаксичним- мова поетична, музична, мальовнича”

61

.

61

Срезневськй И. И. Взгляд на памятники украинской народной словесности.

Письмо к профессору И. М. Снегиреву // Історія української літературної

критики та літературознавства: Хрестоматія. У 3 кн. / За ред. П. М. Федченка. -

К.. 1996.-С. 67.

яяМихайлин 1.Л.

Подібні Думки з афористичною точністю сформульовані І.

Срезневським. висловлювали й інші харківські романтики: А. Метлннський

у передмові до кшіжки “Думки і пісні та ще дещо”, М. Костомаров у статті

"Огляд творів, написаних українською мовою”. Він навіть писав про

питання повноцінності української мови як про вичерпане й закрите наукою.

“Але навряд чи докази на все це потрібні в наш час, - висло&лювався він, -

коли поняття про слов'янську філологію достатньо ясні, щоб захистити

читачів від нудьги слухати підтвердження відомих і спін, у яких жодна

освічена людина сумніватися не буде”

62

. На жаль, М. Костомаров помилився,

і суперечки про українську мову, спричинені політичними умовами

історичного буття українського народу, тривали ще дуже довго.

І тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної

програми школи. Нова українська література налічувала так мало імен і

творів (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський. Г. Квітка та виступи

самих романтиків), що. спираючись лише на цю базу, говорити про великий

внутрішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому

не "Енеїда” чи "Наталка Полтавка”, не “Пан та Собака” чи “Маруся” були

головними аргументами в доказах прихильників творення української

літератури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна

народна словесність розглядалися як найважливіші докази досконалості й

великих потенційних можливостей нашої мови.

У творах народної поезії було явлене світові таке розмаїття думок і

почуттів, така естетична краса й довершеність, що вони привертали навіть

мимовільно увагу й поважних дослідників і легковажних читачів і шануваль­

ників красного слова. У цьому відношенні показовий приклад того ж таки М.

Костомарова. Захопившись ідеєю народності, - розповідає "Автобіографія”,

він вирішив почати “з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді

в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки. Вперше в житті дістав я

малоруські пісні видання Максимовича 1827 року, великоруські пісні

Сахарова і взявся чіггати їх. Мене вразила й захопила непідробна краса

малоруської народної поезії; я ніяк не передбачав, щоб така витонченість,

така глибина й свіжість почуття були в творах народу, такого близького мені

і про який я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні до того охопили всі

мої почуття і уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам’ять збірник

Максимовича, потім узявся за другий збірник його ж, познайомився з

історичними думами і ще більше приохотився до поезії цього народу”

63

.

Звертає та себе той факт, що в свідомості й сприйнятті М. Костомарова,

який до того за його ж свідченням навіть не знав української мови,

Максимович переміг Сахарова: українські пісні хвилювані й причаровували,

і юнак вивчив їх напам'ять, російський же збірник пісень не залишив такого

сліду. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях

62

Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке //

Костомаров М. 1. Слов'янська міфологія. - К., 1994. - С. 280.

63

Костомаров Н. I I. Исторические произведения. Автобиография. - С. 446 - 447.

84Історія української журналістики XIX століття

"АвтобіографіГ. може розглядатися як типова дія всієї Харківської школи

романтиків. Не випадково з неї' вийшли принаймні три видатні українські

фольклористи: L Срезневський. N1. Костомаров. А. Метлинськпй. - а

збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Про велич

української народнопоетичної творчості пишуть І. Срезневськіш у передмові

до "Запорожской старины”, Д. Меглннський у вступному слорі до збірника

"Народные южнорусские песни” (К.. 1854). У статті "Огляд творів,

написаних українською мовою" ЭД. Костомаров вказував: українська мова

майже не має "писемних пам'яток, як; і всяке народне çhobo до появи ідеї

народності. - але далі наголосив: - Але зате ця мова таємно ховала в собі

багаті скарби поезії

:

-, народні пісні Й казки. [...] Тисячі дорогоцінних

пам'яток народної поезії ще не видані і зовсім невідомі”

64

.

Фолькльор. таким чином, розглядався харківськими романтиками як

своєрідна скриня Пандори. у котрій зосереджуються, консервуються й

зберігаються від зіпсуття скарбц народної мови. Тому серед них такі

наполегливі клоцотн. абц тоц фолкльор зібрати й видати. З ццм

пов'язуються грандіозні завдання: продемонструвати світові красу

української людини велич і багатства її душі, глибину почуттів і висоту

думок: навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть

поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну

словесність для вивчення зовнішньої і внутрішньої історії народу:

продемонструвати невичерпні можливості української мови. її здатність

бути мовою наурі, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й

вищих суспільних верств.

Процес розширення меж функціонування української мови роман11®11

бачили опосередкованим.розвитком професійної літератури. Народца мова

потребує обробки Й шліфування, аби статц мовою науки, освіти, вищцх

верств. Aie Ці процеси вона може пройти ЛІ une в літературі. Так постає

третя істотна Ідея естетичної програми школц - думка про можливість

створення повноцінної літератури українською мовою (української

літерату ри) і здійснення цими самими важливих кроків на шляху її творення.

У статті "Погляд на пам'ятки української народної словесності” І.

Срезневський з оптимізмом писав про перспективи української літератури:

"І чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський,

багатий на фантазію Дртеадовськнй. завжди грайливий, завжди

захоплюючий Основ'яненко і ще кідька інших, що привабили обіцянками і

сподіваннями дочекатися від них чого-небудь гідного України, чому

повинні вони залишитися самі в досі дикій пустелі української літератури?

- відповідав автор на це запитання енергійніш імперативом: - Мова

Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія. Кочубея. Апостола, мусить,

щонайменше, передати нащадкам славу цих великих людей України”

6

'.

64

Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - С. 283.

65

Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія.

- С. 67.

тМихайли« І.Л.

Створенню першої історико-літерату рної концепції була присвячена

стаття М. Костомарова "Огляд творів, написаних українською мовою”.

Вона прикметна тим. що автор не торкається в ній питання: бути чи не бути

українській літературі? Він вже пише її історію і тим самим спонукає

сприймати її як доконаний факт. Отже, у межах Харківської школи

романтиків не лише творилася українська література, але й виникла

українська літературна критика.

На цьому можна було б і скінчити короткий нарис естетичної

програми харківських романтиків, але їхня концепція виглядала б

неповною, якщо не торкнутися ще однієї ідеї, хоч вона почасти може

розглядатися як позаестетична. як така, що порушувала політичний аспект

становлення української літератури в Росії. Харківські романтики ніде не

писали, що зростання й поширення української літератури призведе до

підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості

українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного

сепаратизму. Але. очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони

відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби

довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії

української літератури.

І. Срезневськпй навіть проводить думку, що покровительство

українському літературному рухові мусить засвідчити велич і могутність

Російської держави. "Під щитом і обороною мудрого уряду, під наглядом

монархів, оборонців вітчизняної освіти, він (український народ. - І. М.)

може мати цю надію (на створення своєї літератури. - І. М.).Уявляю собі

той щасливим час, коли Росія, сильна душею, сильна волею, сильна

розумом, буде сильна в світі й словом: незамінна вітчизна своїх громадян

стане вітчизною усіх інших народів, усіх наук, усіх мистецтв, усіх

літератур”

66

.

Доволі несподівано й М. Костомаров у своєму знаменитому “Огляді”

раптом починає ув'язувати становлення української літератури з

політичними аспектами самодержавства. На його думку, українська

література породжена об'єктивними процесами, спільними для всієї імперії.

Ці процеси вже призвели до пожваалення російської літератури. Сутність їх

в інтересі до ідеї народності, з якої й виростає потяг до творення

національної літератури. Але гарантом одночасної дії цих духовних

процесів у величезній державі, за М. Костомаровим, виступає якраз

самодержавство. “Завдяки самодержавству і одновладдю у нас не можуть

різні протилежні ідеї керувати громадськими думками, якими б вони не

були розмаїтими. - проголошував критик, - у нас необхідно мусить бути

одне прагнення: якщо яка-небудь ідея у відомому відділі нашої цивілізації

кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не проникла в

найвіддаленіші”

6

. Чи не парадокс? М. Костомаров доводив, що завдяки

66

Там само.

67

Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - С. 282.

86Історія української журналістики XIX століття

самодержавству певні ідеї стають всеімперським надбанням, а відтак ідея

народності, здобувши поширення в усій країні, породила й українську

літературу. Лкщо І. Срезневськпй закликав уряд прихильно ставитися до

української літератури і тим продемонструвати велич Росії, то М.

Костомаров твердив, що ця література вже виникла завдяки

самодержавству, яке забезпечу є єдність духовного жіптя держави.

Самодержавство, однак, мало зважало на ці наукові докази і вал за

валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. V

цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського. М.

Костомарова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української

словесності. Політичні діячі, типу П. О. Вадуєва. все ж відчули, що

безневинні українські віршики загрожують цілості імперії. Спроби чільних

діячів харківських романтиків довести легітимність їхньої праці були

залишені “без наслідків”. Але ці спроби відіграли не лише політичну, але й

внутрішньо-психологічну роль: мали на меті довести самим творцям нової

літератури легітимність їхньої діяльності, переконати в тому, що їхня праця

не містить у собі нічого недозволеного, йегідного, ганебного. А відтак і цей

четвертий аспект органічно вписується в естетичну програму харківських

романтиків, виглядає в ній зрозумілим і доречним.

На грунті цієї концепції чи разом з її форму ванням у І. Срезневського

та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути

оприлюднені їхні творчі спроби. Так. уже в лютому 1830 року в середовищі

харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та

наукових праць під назвою '‘Украинский альманах”. Він мав стати першим

(але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом

літературних сил півдня Росії. Організаторами видання стали І.

Срезневськпй у Харкові й І. Розковшенко. що на той час знайшов собі

службу в МосквіГ) В альманасі взяли участь практично всі друзі 1.

Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім

них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору

упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у

жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді

отримано дозвіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у

Харкові з у ніверситетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року.

Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати

первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів -

подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською

тематикою, але послідовно .дотриматися її не вдалося, що надало книжці

еклектичного характеру . (Разом з тим все ж можна говорити про

український вектор альманаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського "Козак”, що дав

блискуче втілення на українському ґрунті концепції романтичного липу героя,

могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю: