12) Про і. Франка, а також статті, що стали продовженням циклу " Замітки

читача": "На мертвій точці" (1904. №№ 5-6) і "Літературний Бонавентура"

(1905, №№ 2, 4).

С. Єфремов виступив у портретах тонким інтерпретатором літе­

ратурної творчості, уважним до нюансів у розвитку мотивів,

спостережтивим поціновувачем еволюційного руху й розвитку талантів. V

майбутньому він не раз звертався до літературно-критичної та історнко-

літературної інтерпретації творчості цих українських письменників,

поглиблюючи окремі судження й доповнюючи загальну концепцію

аналізом нових творів.

У циклі "Замітки читача" С. Єфремов засвідчив себе прихильником

публіцистичної літературної критики. Він розумів завдання критики

буквально, спрямовуючи її на викриття слабких літерату рних творів і вад

літературного процесу. У його статтях висміювалися літературне

хаттурннцтво, небажання авторів учитися й просто освічувати себе,

невігластво у творчості, наївна віра в те, що в українській літературі і

слабкий літературний твір збере читацьку аудиторію, а може, й приведе

автора до успіху.

Сподівання В. Науменка виправдатися повною мірою. Із С. Єфремова

виріс видатний український літературний критик. 1919 року він був

обраний академіком (дійсним членом) створеної В. Науменком

Всеукраїнської академії наук. На той час список його публікацій

нарахову вав 3 тисячі одиниць.

Крім Є. Єфремова. в гаїузі літературної критики виступала Л.

Старицька-Черняхівська. Вона зокрема опу блікувала велике дослідження

"М. М. Коцюбинський (Спроба критичного нарису)' (1906. №№9-10). По

суті це була перша поважна розмова про творчість видатного прозаїка, де

розглянуто його життєвий шлях, проаналізовано творчість, вияатено в ній

період учнівства, наслідування манери старої реалістичної школи, і період

зрілості, самостійних пошу ків, які приветн письменника в число видатних

майстрів імпресіоністичного письма.

ЙЯП/ л

Праця В. Науменка як редактора зводилася не лише до організації

чужих матеріалів. Він виступав у своєму журналі і як автор. Істориками

журналістики підраховано, що він опублікував і до того, як стагн

редактором, і після того в "Киевской старине" понад 100 статей га

наукових розвідок"

1

*

4

. Це зокрема статті "Квітка-Основ'яненко" (1893. №8).

"Учнівський гвір М. В. Гоголя" (1894. №№ 1-2). "До питання про наукове

видання "Кобзаря" Шевченка" (1899. № 2). "Морачевськнй Ф. С. і його

літературна діяльність" (1902. №№ 1-12) га багато ін. Він виступав як

рецензент, відгукнувшись зокрема на книжку II. Куліша "Дзвін (1896. №

4). В. Науменко був майстер вести полеміку. У статтях "Книжна мова у

малоросів і русинів" (1899, № 1). "Оборонці російської мовн в Галичині"

(1899. № 3). "Підведемо підсумки (до питання про літературну мову в

Галичині)" (1899. № 8) він. спираючись на великий фактичний матеріал,

довів, що так звані малороси і русини - це один народ, вони мають спільну

єдину літературну й народну мову. Сучасному читачеві може здатися, що В

Науменко добувався у розчинені двері, але в той час такі думки греба було

захищати, вони були предметом полеміки.

ГІІт час Першої російської революції посилився публіцистичний

дискурс "Киевской старины". Але й це виявилося специфічно в публікаціях

наукового журналу. В. Науменко не розлучився з властивим часопису

академізмом. Він дав на ного сторінках місце публіцистиці М.

Драгоманова. надрукувавши статті "Українське питання у його

історичному висвітленні (витяг з історичної Польщі і великоруської

демократії)" (1905. №№ 11-12). "Герцен і його ставлення до польсько-

українського питання" (1906. № 1). "Бакунін і російські прогресисти 60-х

років у питанні про польсько-українські взаємини" (1906. №№ 3-4).

"'Ставленім великоруських соціалістів 70-х років до народно-федерального

напрямку" (1906. №№ 5-6. 7-8). Публікація спадщини М. Драгоманова.

безумовно, мала своє значення, тим паче, що в 1895 році цензура

заборонила "Киевской старине" вміщувати некролог про нього. Але

розгляд питань україно-польських стосунків був не на часі в царській Росії,

де напередодні підписання конституції 17 жовтня 1905 року і виборів до

Першої державної думи набули актуальності зовсім інші проблеми:

української автономії, розширення прав і функцій земств, наділення селян

землею і т. ін. У цей гарячий час публікація застарілої політично спадщини

М. Драгоманова. яка зберігала лише науковий інтерес, якраз і засвідчила

відставання редакції журналу від життя.

Функції "Киевской старины" на той час були вичерпані. Потреба

трансформації носилася в повітрі. .Але зреформований журнал виявився

незахіпценим на пресовому ринку України і мусив капітулювати.

Значення жу рналу "Киевская старина" по.лягало в тому, що

484

Кучинськнй Микола. Літературно-вндавнича діяльність Володимира Нау­

менка - редактора жчрналу "Киевская старина" // Пам'ять століть. - 2000. - № 3.

-С. 105.

Історія української журналістики XIX століттяМихайлин ГЛ.

1) через двадцять років після закриття " Основи" він продовжив її

традиції, ставши, за визначенням І. Франка, "спеціальним органом для

українознавства (...). який "по нужде времени" мусив видаватися

російською мовою'"

485

:

2) російською мовою ширив українську науку, перетворившись на

правдиву енциклопедію українознавства, розвинув такі його напрямки, як

історія, етнографія, статистика, ісгорія літерату ри й культури: надру кував

вперше класичні дослідження В. Антоновича. О. Лазаревського. II.

Житецького. Д. Баталія. М. Сумцова, В. Науменка та багатьох інших:

3) опубліку вав велику кількість архівних джерел, документів з історії

України, у країнської літератури;

4) опублікував велику кількість класичних творів української

літератури, зокрема І. Франка. Панаса Мирного та Івана Білика, М.

Старицького. М. Кропивнпцького, І. Карпенка- арого. Л. Лновського. М.

Коцюбішського. В. Впнниченка;

5) опублікував класичні літературно-критичні праці С. Єфремова, Л.

Старицької-Черняхівської:

6) боровся за доз віт друкувати художні твори українською мовою і

домігся його в 1897 році:

7) став чинником зростання у країнської національної свідомості, що

призвело до завоювання ним дедалі ширшої аудиторії прихильників:

8) з наукового часопису еволюціонував до загального двомовного

літературно-наукового журналу.

У незалежній Українській державі журнал "Киевская старина" здобув

нове життя; він відновлений у 1992 році Національною АН України, що

свідчить про продуктивність самої ідеї такого типу наукового віщання.

Тепер воно має назву "Київська старовина" і провадиться українською

мовою. Його видавці оберігають традиції свого попередника.

485

Франко І. Л. Нарис історії \країнсько-руської літератури до 1890 р. // Франко

І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.," 1984. - Т. 41' - С. 387.

682Історія української журналістики XIX століття

Розділ вісімнадцятий

Підсумки періоду.

Журналістика і становлення

національної самосвідомості українства

Духовний спиш українського суспільства наприкінці XIX століття як

наслідок діяльності журналістики. Період послідовних і паралельних явищ.

Засада вибірковості в описуванні явищ другого періоду. Літературна і

політична домінанта в двох періодах іспюрії журналістики. Роль

журналістики у формуванні української літератури пш української

літературної мови. Ро ль журналістики у формуванні політичної свідомості

української нації Заснування Україно-руськоїрадикальної партії в Австрії

1890року і "Братства тарасівців" 1891 року в Роси. "Profession de foi

молодих українців" - маніфест "Братства пшрасівців". Розгром і занепад

організації та політичні наслідки її існування Дискусії в радикальній партії,

поява праці Ю. Бачинського "Україна irredenta": економічні та політичні

причини еміграції; порятунок України в створенні самостійної держави.

Спшття І. Франка "Україна irredenta": оцінка праці Ю. Бачинського як

свідчення нового рівня української національної самосвідо мості Утворення

Української революційної партії в 1900 році (Харків) і написання для неїМ.

Міхновським по літичноїпрограми "Самостійна Україна". Історичні пш

правові арлументи на користь створення Української держави. Концепція

"третьої інтелігенції" як соціальної сили, що здійснить Українську державу.

Наближається до завершення наш науково-дослідний роман з історії

української журналістики. У ньому було багато сюжетних ліній і окремих

сюжетів, багато героїв і персонажів. Нехай мені пробачать пуристи за

відхід від наукового сталю. Але за рокн роботи над цією працею, а ще

більше - за рокн збирання матеріалу до неї, я так зріднився з матеріалом,

що услід за Пушкінським Пименом, готовий промовити: "Іще одне останнє

повідання - Й літоппса закінчено мого"

486

.

Залишилося підбити підсумки, виправдати запропонований на почат­

ку заголовок періоду, описати духовніш стан українського суспільства

наприкінці XIX століття як такий, що випливав із столітньої праці

найбільш активної, талановитої, поступової частини українства за

допомогою публічного журналістського слова над гартуванням себе і свого

народу, формуванням його національної самосвідомості, перетворенням

його з об'єкта на суб'єкт історії.

У порівнянні з першим періодом розвитку української журнатістики,

який був періодом послідовних явищ, другій період можна кваліфікувати

як період паралельних явищ. У першому періоді історія української

журналістики нараховую невелику кількість одиниць, наступне з нпх

виникає після закінчення попереднього, унаслідок чого можливий їх

49>

Цнт. v перекладі Вол. Сосюри: Сорюра В. М. Твори: У 10т. - К.: Дніпро. 1972.

- Т. 9, - с. 58.

«ИЧМихайлин .Л.

лінійний иочерговий вичерпний опис. У другому періоді цих одиниць стало

так багато і вони існують одночасно, що створи пі "Іст орію" можна було

лише на засадах вибірковості. Була втрачена й сувора лінійність у

хронології, засада групу вання явищ спричинила те. що одночасні з них

довелося говорити в різних місцях, а про попередні іноді раніше насту пних.

Засада вибірковості була єдино можливим методом опису періоду

паралельних явищ. Це означало, що далеко не всі з наявних й даному

хронологічному просторі одиниць були описані, а в описаних розглянуті

далеко не всі матеріали, а в розглянутих матеріалах проаналізовані далеко

не всі думки іі міркування. .Як ніхто інший, я особливо гостро відчу ваю, що

кожний розділ цієї праці міг би перерости в цікаву монографію, з

розгорнутими характеристиками явищ, дослідженням горизонтальних і

вертикальних їх зв язків з іншими явищами. .\дже історія у країнської

журналістики це море, а можливо, і океан, плавання у якому лише

починається. Тут потрібні сміливі капітани, які пройдуть його в різних

напрямках, складуть докладну карту, вивчать острови іі дослідять морські

глибини. Бачення перспектив нових досліджень це. зрештою, неминуча

ознака завершального етапу будь-якої вагомої нау кової праці.

І все ж загальна картина розвитку української журналістики в нашій

історії відбита. Відбігга саме в історичному масштабі, тобто складається з

опису найважливіших явиш, які залишилися в історії, зберегли своє

значення для сучасності, цікаві не лише для істориків нашого духовного

життя, але й для сучасного журналіст а-практика, як невичерпне джерело

досвіду й мудрості.

Другий період відрізняється віл першого за змістовим наповненням.

.Якщо перший період репрезентований переважно літературною

журналістикою, то другий - політичною. Українська журналістика виникла

не з інформаційних полреб: та інтелігенція, що потребувала періодики для

щоденною читання, задовольняла свої інформаційні потреби за

допомогою газет і журналів іншими мовами (французькою, польською,

німецькою, російською). Але був інший інстинктовий пласт свідомості

(практично на рівні майже підсвідомості), який міг бути реалізований лише

в емоційному художньому слові. Він і потяг на сторінки в цілому

російськомовних віщань українські твори В. Масловича, П. Гулака-

Артемовського. О. Щпигоцького. потім призвів до виникнення перших

українських за мовою альманахових книжок, а згодом - газет і журналів.

Поступово в межах літературної журналістики виникав інформаційний і

публіцистичний дискурс. Ціле століття, як у реторті, вирував плавився й

кристалізувався в журналістиці український дух. Наприкінці століття

спостерігаємо вже цілу систему у країнської журналістики, яка задовольняє

не лише літературні й наукові потреби українського суспільства, але

інформаційні, публіцистичні, політичні його потреби.

Неоціненним є значення журналістики для розвитку української

літератури. З невеличких джерел народилися струмочки, а з'єднавшись

доку пи, вони у творили могутню річку ху дожньої о у країнського слова..Якщо