293У редакційному колективі "('лова ' у цей час співпрацюють я.

Головацький. К). Романчук (хоч і анонімно). Ф. Заревнч діячі, чиї шляхи

в недалекому майбутньому розійдуться. Але поки що воші складають одну

команду. Розпочав співробітничати із "Словом" у другий рік його

існування О. Коннськнй. надрукувавши тут спочатку кілька віршів. У

першому з них "Моє бажанье" (17.03. 1862) він висловив суголосні з

програмою "Слова" ідеї:

Славян усіх в одной семьи

Побачить хочется мени.

За що був тут же в редакційній примітці запрошений до тіснішого

співробітництва. 25 квітня (1862) з'явився його перший журналістський твір

нарис "З Полтави. 6 (18) квітня 1862". Нарис знайомив галицького читача

з українським містом, розповідав його історію, давав характеристику

населення й культурного життя в ньому. Надалі твори О. Коннського під

тим же псевдонімом ?. Верниволя і загальною назвою "З Полтави" раз у раз

з'являються в газеті. О. Кониський розповідає історію кріпацтва в Росії та

його скасування (23.05. 1862), реформу суспільного життя: запровадження

посади мирових посередників (2.06. 1862). заборону урядом народних шкіл

у зв'язку з пожежами в Петербурзі (28.07. 1862) та піднімає й висвітлює у

багатьох нарисах інші теми. Співробітництво О. Коннського було

перерване його арештом у 1863 році за українофільську діяльність і

засланням поета до Вологди.

Публікуючи 23 травня 1862 року черговий нарис О. Коннського "З

Полтавы" редакція додала до нього таку примітку: "Не спускаючи із ока

заветную цель нашу: с состояньем духовным и материальным всей Малой

Руси близше познакомлятнея, ораз же к розвитню полнейшои идеи про

Малую Русь по можности причинятися, мы охотно помещаем в "Слове"

догшеи так из Холма, як ы з Полтавы и Киева, где на радость нашу най то

буде сказано найшли мы килькох весьма даровитых кореспондентов,

которые в сю пору частейше стали до нас озыватися. Ред."

Справді на пей час "Слово" мало вже й київського коресгіендента.

Очевидно, це був хтось із членів Старої Громади, бо цей автор виступав від

імені цілого колективу свідомих українців. Перший допис "З Києва"

з'явився 12 травня 1862 року. У ньому йшлося про становище української

роботи в місті, давалася характеристика місцевої преси, зокрема

відзначалося: "Нам бы знадобився свій малоруський журнал, та годи

выхлопотать дозволенья".

У нарисі "Од Дніпра", що був опублікований 6 червня 1862 року

йшлося про внутрішні суперечності між українофілами. "Крім урядових

утисків, ми й самі не можемо між собою домовитися про правопис у наших

книжках. А їх же виходить усе більше.

Нарешті. 25 липня 1862 року в "Слові" за підписом "Киян" була

опублікована велика програмова стаття "Послание к братьям Галичанам от

братьей Киеалян. Киев. 21 червця 1862". У цій статті кияни через "Слово"

складали звіт перед Україною, розповідали про свої перемоги, ділилися

Михайин 1.Л.Історія української журналістики XIX століття

думками про труднощі. З нариса вишивали враження про стравжнє

українське відродження, що охопило Київ: тут йшлося і про створення

Громад, осередків українофілів дтя спільної праці, і про українські народні

школи, які збирали на навчання велику кількість учнів різної статі й різного

віку, і про заснування свскї журналістики, прикладом чого стужі па "Основа".

Але все більше зустрічаємо перепон, свідчив від імені громади

анонімний автор. "Перша, об котру ми вдарились Ляхи, роз'яснював

він. Лк лілько вони зачули самостайню роботу Українську, зараз і

накинулись на нас мокрим рядном: з першого ж разу бу ла тільки лапка,

але після скоро сварня зайшла на іншу дорогу: зо всіх посипались од ляхів-

панків доноси до Правительства на Українців за те. що. мовляв, вони,

Українці, хочут научить народ різні! Аби хто виїхав на село, чи то

учителем, чи писарем громадським, зараз донос, і садять в тюрму: або хто

роздаровував книжки та граматки - теж донос. Не говоримо вже про ку пні

доноси на все направленіе наших народолюбців, про просьбу: запретить всі

у країнські книжки, про просьбу: зруйну вать могилу Шевченка в Каневі під

тою покривкою, що в ній закопаніі ножі - и далее".

У числі від 5 вересня 1862 року в "Слові" за підписом "Молодій

Галичане" була опублікована відповідь киянам "Дещо на ответ братьям

Украинцам". Тут йшлося про успіхи українського руху в Галичині.

"Слово" має звиш 1000 перенумерантів. повідомлялося в статті. Ще перед

роком ми мали лише урядовий "Вестник", але зараз аж три видання:

"Слово", "Галичанин" і "Вечерніщі". Ширяться українські виклади в

школах і училищах. З'являються нові книжки. Нема того села, куди б не

доходила українська книга й газета. Не треба опускати руки, радили

"Молоді Галичини" київським українофілам.

Це був мало не перший публічний діалог австрійських і російських

українців. Він мав величезне значення: за його допомогою було засвідчено,

що українці складають не лише етнографічну, але вже й культурну єдність,

працюють над духовним піднесенням свого народу, спрямову ють свої сили

на пробудження його національної свідомості.

Під кінець 1862 року в "Слові" обізвався й Харків. 27 жовтня тут була

так само анонімно опублікована стаття "Спор Украины за язык в

Харькове". А втім, з великою мірою ймовірності можна припустити, що її

автором міг бути Василь Мова, тоді студент Харківського у ніверситету , що

згодом виріс на відомого українського письменника.

Публікацію допису харківського автора редакція попередила такими

роз'ясненнями. Кожен народ шукає шляхів для самоствердження в світі,

розділяються навіть близькі між собою чехи і словаки. "Подобие

происходит от часів Котляревского на Украине, где централы велико-

рускни. запровадивши в церкви и школе чтение славянских книг по

произношенью московскому, не только дали тем повод Украинцам от

правописи словено-руской отдалитися. але через упорне внконуванье своих

централизацийных планов в такий же способ, як Поляки, негуют

самостоятельность малорусского языка". Як на приклад такогоМихайин І.Л.

нігілістичного ставлення росіян до українців редакція її посилалася на

кореспонденцію з Харкова.

Професор Харківського університету Петро Олексійович Лавровсь-

кий. сповіщав дописувач, держав перед своїми учнями таку промову.

З'ясувалося, твердив він, що українці говорять не однаково на лівому й на

правому березі Дніпра, не говорячи вже про Галичину з її окремим

наріччям. Де ж узяти ту мову, щоб усі розібрати? Замість того, щоб

працювати на користь літерату рного язика, що вже вику вався, є такі люди,

що думають об особой літературі - се святотатство. Он у Московщині 50

говорів, так хіба ж їй траба мати і 50 літерату р?

Деякі українці відповіли професорові, розповідав дачі дописувач, що

не слід молодим студентам першого курсу розповідати, що народ

українській! не викус собі літератукрної мови, бо вони й справді можуть у

таке повірити.

На це Левровський наступного разу заявив: я вже 20 років працюю над

своєю наукою, придивлявся до всього і вірую, що ніколи не буде

української літератури. А це ж деспотизм - забороняти мені говорити те.

що я думаю.

Допетний студент відповів публічно професорові через газету:

деспотизм говорити подібні речі на лекції, коли викладач сам говорить, а

слухачі мовчать. Такі заяви справді можуть підірвати авторитет

української ідеї, а у ній же немає нічого злочинного.

Далі автор у трьох пунктах виклав своє (а можливо й харківської

громади) бачення програми українофілів. Передусім, у першому пункті він

засвідчив легітимність українського відродження. "Правительство

поважаємо, - заявив він, - і ні до чого супротивного йому не пристаємо".

Можливо, декого сьогодні здивує таке вірнопідданство. Ате слід мати на

увазі, що в Росії вже розпочиналася доба реакції: був заарештований М. Г.

Чернишевський, революційні елементи були провокативно звинувачені в

організації пожеж у Петербу рзі, заборонені недільні школи. У цій ситуації

крок харківського кореспондента визгадав цілком виправданим.

У другому пункті він змальовував прнграму культурно-освітньоїх

праці. "Кіи хочемо вчитися в народу всьому доброму, - писав

кореспондент. - і розказати йому на його рідній мові, чому ми в нього

доброму навчилися". З цією метою нашим завданням є зібрати пісні, казки

та інше і повернути народові його духовні скарби: а ще "составит на його

мові такі книжкн. з котрих би він вивчився усьому, чому ми вивчилися не

на рідній, а на чужій мові".

Третій пункт стосувався процесів денаціоналізації в українських

університетах, зокрема й у Харківському . "Ми бажаємо. - писав автор. -

щоб ті паненята, котрі вчаться тепер у наших університетах, вчилися не

задля чішів. а задля користі своєї' рідної України, свого ірдного народу".

Після викладу такої програми автор уже сміливо твердив: так. ми

хочемо викувати свою рідну мову, хочемо навчити свій народу усьому

доброму.

oneІсторія української журналістики XIX століття

Публікація допису з Харкова мата велике значення в розвитку газети.

Цим було завсвідчено не лише розширення кореспондентської мережі, ате

й розширення українського світу, який простягся від Лвова до Харкова

(або й даті - до Кубані, звідки родом був студент Харківського

університету Василь Мова, ймовірний автор допису). Газета "Слово"

виконувата функцію формування українського світу, об'єднання навколо

спільних завдань українських діячів, що жили й працювати в різних містах.

У перші роки своєї діяльності газета відстоювала ідею єднанння

галицьких русинів саме з українцями. Про це свідчіггь велика стаття, "Быти

нам общерусскими чи Мало-Русинами?", опублікована 1864 року в три

подачі (№№ 26-28). Статття була підписана криптонімом "И" й була

передрукована з німецької газети "Ost und West" (1864. №№ 17-18). але поза

всякими сумнівами постала в українських колах. Зробивши докладний

огляд міжнародних подій, автор приходив до висновку: "Но и внешни

обстоятельства, здается нам, заохочают на дальше иоследоватн нашои

тенденции малоруской" (4.04. 1864).

Поруч з цим газета в численних репортажах розповідала про

заснування першого українського театру, що в 1864 році саме розпочав

давати перші вистави у Львові в заті Народного дому. У № 24 "Слово"

опублікувало "Пролог" О. Огоновського. декламацією якого відкривалася

перша вистава театру в березні 1864 року. Високими словами автор

описував завдання українського театру:

Най, отже, буде та народна сцена

Науці і забаві посвячена!

Най тая муз святиня сповіщає,

що нарід руський сили розвиває,

щоб оказалась слів тих лож сама,

що в руськім місті русинів нема!

У числі 27 газета сповіщала про репертуар театру, рецензувала перші

вистави й подавала відгуки на відкриття театру з польських газет. А в № 28

друкувала лист своїх читачів з Коломийщини, у якому вони вислоалювали

свій захват навіть не від вистав, а від репортажів про них. що з'являлися в

газеті. "Трудно і мислію вообразили той восторг, - писали воші, - з яким

ми тут, на крайнім усторонні руської Галичини читаємо кожну статейку,

доносячу о успіхах нашого руського теалру у Львові!"

У № 100 1864 року була здійснена публікація двох начальних пісень з

частини другої поеми А. Могильницького "Скит Манявськнй". що

увіходить до корпусу класичних творів українського романтизму.

Перші роки існування "Слова" засвідчили прагнення її керівників

зробити газету загальноукраїнським органом, спрямованим на

консолідацію різновекторннх сил. І це Загеті вдалося. Саме москвофільство

за відсутності народовського табору і в перші роки його існування ще

могло виступати від імені всього українства в цілому, що й намагалася

робити газета. Тут розвішалася ідея спадковості москвофільства й ГРР.

публікувалися матеріали про Шевченка, залучалися до участі автори з