1902 Року до в. Науменка в редакцію "Киевской старины" з'явився

студент Київського університету й приніс оповідання, писане російською

мовою. Редактор твір відхилив і поралив авторові спробувал и свої сили в

українській літературі. Невдовзі В. Науменкові лягла на сліл надіслана на

оголошений журналом літературніш конкурс повість нього студента під

назвою "Сита і краса". Вона негайно була надрукована (1902, № 7-8). Це був

письменницький дебют Володимира Винниченка, який відразу приніс йому

славу свіжого й дужого таланту . Відтоді він надрукував у "Киевской старине"

повісті "Біля машігнн"(1902. № 12), "Антрепреньор Гаркун-Задунайський"

(1903. № 2), "Конграсти" (1904. № 10). "Голота" (1905. №№ 1-2) та деякі інші.

Леся Українка назвала В. Винниченка неоромантиком, аргу ментуючи це тим.

що в нього особа героя не розчішена в юрбі, підноситься у всій вепгчі

людського характеру, намагається заволоділи обставинами. Віл його творів

віяло силою і красою. З перших же творів він засвідчив свою здатність бачити

нові життєві типи. Створений ним образ антрепреньора української

мандрівної трупи був настільки глибоким і точним узагатьненням. що на

довгі роки в театральному лексиконі закріпився термін "гаркун-

задунайщина". вживаний для позначення мистецьких явищ, що відзначатися

вкрай низьким естетичним рівнем, халтурницлвом на сцені, переслідуванням

лише комерційних, а не ху дожніх цілей.

В. Вннниченко привів в українську літерату ру світ наймитства, люмпен-

пролетаріату, зденаціоналізованого, відірваного від свого грунту і родинногоІсторія української журналістики XIX століття

коріння. Разом з тим вій показав, що ці його герої соціального дна наділені

своїм почуттям особистої гідності, борються за щастя, а часто вияатяють

моральну вищість над тими, хто стоїть соціально вище і демонстративно зне­

важає їх. Письменник приніс до літерату ри мову своїх героїв, далеку від літе­

ратурних взірців, але саме вона передавала імпресіоністичний світ "я-дійснос-

ті" і давала можливість відчути й побачиш їх у властивих їм учинках і думках.

Відкриття В. Вннннченка було величезним успіхом "Киевской

старины", його творчість склала цілу епоху в українській літературі, ще не

достатньо вивчену в усіх її деталях півстолітньої тривалості.

У цілому ж белетристичний відділ "Киевской старины" засвідчив

бурхливіш розвиток української літератури кінця XIX - початку XX

століття. В. Науменко дотримувався засади: не друкувати віршів, від

засилля яких знемагали у країнські жу рнали, а пропону вати лише сюжетні

твори, спроможні утримувати інтерес читача. Цей підхід виправдав себе.

"Киевская старина" бу ла сильною пу блікаціями української драмату ргії й

прози, подавши першодру ки багатьох класичних творів.

Проте навіть, відмовляючи поетам у друкуванні їхніх творів, В.

Науменко глибоко виливав на літературну свідомість свого часу. Про це.

наприклад, свідчить такий випадок: видатний український письменник

Степан Васильченко (1879-1932) в автобіографії "Мій шлях", написаній у

1931 Році, згадував про події тридцятирічної давності: "Вперше пробудив у

мене віру в свої літерату рні сили редактор "Киевской старины" Науменко,

якому я послав свою поему "Розбита бандура", в якій оспівав селянське

безземелля та селянський рух. Видрукували її редактор не видрукував, але

написав мені в лагідному листі, що вона варт того, далі радив мені послати

до Галичини, де її могли видрукувати. Згодом я знгубив і ту поему, і той

лист, якии я оеріг як святиню

Поруч з цим "Киевская старина" залишалася науковим часописом, у

якому широко висвітлювалися питання українознавства, друкуватися

цікаві статті і цілі монографічні дослідження. Серед історичних наукових

матеріалів варті відзначення праці П. Єфименка "Нариси з історії

Правобережної України" (1894. №№ 6, 8-11; 1895. №№ 4-5), О.

Лазаревського "Опис старої Малоросії. Історичний нарис місцевості, що

складала Прилуцький полк" (1900. №№ 5-12: 1901, №№ 1-12:1902, №№ 2-3),

Ореста Левпцького "Тривожні роки. Нарис з суспільного й політичного

життя м, Києва і ГІівденно-Західного краю в 1811-1812 рр." (1891. №№ 10­

11: 1895. №№ 11-12). "Нарнсн народного жнтгя Малоросії у другій

половині XVII ст." (1901. №№ 1-3. 5. 7-12). М. С'умцова "Сучасна

малору ська етнографія" (1892. №№ 1-5. 7-1: 1895, №№ 2. 5, 7-8, 9: 1896. № 7­

8. 9. 1). В. Мнлорадовнча "Народна медицина в Лубенському повіті

Полтавської губернії" (1900. №№ 1-3. 5-8). "Жпття-буття лубенського

селянина" (1902. №№ 4. 6. 10: 1903. №№ 2. 3. 7-8: 1904, №№ 5, 6)'.

483

Васильченко Степан. Мій шлях (Автобіографічні записи) // Васильченко

Степан. Твори: У 3 т. - К„ 1974. - Т. 3. - С. 369 - 370.Mиxайн .Л.

Ці праці належать до класики української гуманітарної науки і

сьогодні не втратили наукової вартості, оскільки відзначаються

ґрунтовною доку мет альною базою, сумлінністю у викладі історичних

подій. Метод позитивізму застосований у них як вимога наукової

об'єктивності, що захищає історика від волюнтаристичної інтерпретації

історичного матеріалу. Саме об'єктивністю, безсторонністю викладу,

самими науковими фактами "Киевская старина" доводила право українців

на самостійний національний розвиток, вимагала забезпечення усіх прав

українців, з культурними й політичними включно. Не часто, але з

принципових питань журнал вдавався до полеміки, але будував її завжди не

в межах публіцистичного, а наукового дискурсу. Прикладом такого

підходу може бути праця А. Ю. Кримського "Філологія і Погодінська

гіпотеза" (1898. 6. 9: 1899. і. 6, 9). Розглянувши відому

антинаукову концепцію, згідно з якою українці нібито прийшли в Україну

після татаро-монгольської навали з-за Карпат, а автохтонне населення

Київської Русі перейшло на північ і заснувало Московське царство, автор

на підставі даних історії мови спростував "Погодінську гіпотезу" і довів,

що автор, формулюючи її. виступав не як науковець, а як захисник

монархії.

"Киевская старина" зберігала вірність гомоцентричній концепції

історії, велику увагу приділяла висвітленню біографій видатних

українських діячів. Це відобразилося в працях Ф. Щербини "До біографії

M. І. Костомарова" (1895. M 4). В. Шенрока "П. А. Куліш. Біографічний

нарис" (І90І, 2-10). Н. Тихого "В. Н. Каразін" (1905. 1-9). Ці

твори містять багатий фактичний матеріал, посилання на численні

документ, вони зберігають своє значення й до сьогодні, залишаються

головними джерелами для вивчення житгя та діяльності відповідних діячів.

"Киевская старина" заснувала добру традицію вивчення діяльності

своїх перших редакторів: Ф. Г. Лебединцева й О. С. Лашкевича. Часопис не

тільки вмістив присвячені їм некрологи, але й повертався до їх творчості в

ювілеї народжень і річниці смерті. Так, наприклад, діяльність першого

редактора висвітлювалася в таких анонімних матеріалах, як '"До

літературної діяльності Ф. Г. Лебединцева" (1888. M 4). "Пам'яті Ф. Г.

Лебединцева: 3 приводу десятиліття з дня його смерті" (1898. M 3), статтях

В[асптя] Г[орленка] "З листа до редакції: До редакторської діяльності Ф. Г.

Лебединцева" (1888. M 5). М. Сумцова "Пам'яті Ф. Г. Лебединцева" (1889.

M 3). В. Даннлова "П.О. Куліш і "Киевская старина" під редакцією Ф. Г.

Лебединцева" О країна. 1907, M 7-9). З такою ж увагою досліджувалася й

діяльність його наступника: "Олександр Степанович Лашкевич" (1889. M