607Михайи і.Л.

повітрі. їх живлять вже скоро п'ятдесятилітні очіку вання, що австрійський

уряд, нарешті, почне інакше ставишся до українців. Але ще при ухваленні

"нової ерп" граф К. Бадені заявив, що Австрія буде підтримувати тільки тих

русинів, що бажають розвивати свою народність в напрямі, згіднім з ідеєю

державною, і рішучо звільняться від того, що спиняє розвиток руської

народності на основі чисто австрійській. У І Франка ця заява викликала

опір. .Якщо розвиватися на австрійській основі, то що буде з нами далі?

Адже кожен народ розвивається лише на своїй національній основі. І що це

за у ряд, котрий дикту є нам. якими нам русинами бути? "Будемо такими,

наголошував І. Франко, якими нам хочеться, якими нас зроблять природні

закони розвою. котрих ніякий уряд не в ситі змінити" (с. 163). Через це

українцям не слід шукати компромісу з урядом, це згубний шлях. За

півстоліття вже слід збагнути, що лише розвиток на своїй національній

основі - це єдино правильна засада розвитку українського народу. Уже ця

стаття намітила еволюцію І. Франка до національної демократії.

Наближалися чергові вибори до австрійського парламенту. Селяни

ряду сіл Перемиської округи звернулися з пропозицією до І. Франка

балотуватися їхнім послом. Проти І. Франка розпочалася публічна

кампанія в москвофільській газеті "Галичанин" і в народовській "Діло".

Деякі виборці підпали під видив агітації. І. Франко відповів статтею :Як я

став казенним радикалом" (1896. № 6). де розповів про свій шлях до

радикальної партії, а ще важливіше - про еволюцію свого світогляду . Він

все більше знеохочу вався до політики й розчарову вався в радикалах.

У листі до селянського агітатора Тимофія Микити від 14 січня 1897

року І. Франко писав: "Ваша відповідь ще раз переконує мене, що я не

політик, а особливо не політик для наших руських обставин у Галичині, і

трохи далі пояснював: Я не хочу своєю особою вносіпи роздор в ряди

русинів, котрі ґвалтом пруться в такий бік. де. по моїй думці, нічого

хосенного здобути не можна"416

.

Сутність позиції І. Франка зводиться до думки, що ніяка соціальна

праця не врятує українців від занепаду , якщо вони не зосередяться на

боротьбі за національне визволення. Про це статті "З кінцем року" (1896, №

6). "Український і галицький радикалізм" (1897. № 3), "Соціалізм і соціал-

демократизм" (1897. № 4). яким уже радянські упорядники не знайшли

місця в академічному 50-титомнику 1. Франка.

Найбіїьш прикметною серед них є остання стаття. Спираючись на праці

Маркса. Енгельса. Каутського. Черкезова. він довів, що соціал-демократи

давно зрадили сутність соціалізму. Для І. Франка соціалізм був і лишився

способом життя суспільства, який дозволить найбільш повно виявитися

свободі національній та індивідуальній, а відтак призведе до розкріпачення

людини, невичерпного зростання її ініціативи, творчості. "Для якого ж

добра. - зашпував 1. Франко, ті люди, котрих ідеалом є казарма, армія

416

Франко І. Я. До Тимофія Микити від 14 січня 1897 р. // Франко 1. Я. Зібр.

творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 50. - С. 87.

608Історія української журналістики XIX століття

праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи,

ініціативи і солідарності?" (1897. № 4. с. 291). За І. Франком, "соціалізм, по

думці перших його апостолів, кладе своєю основою право кожної людини до

свободи без ограничены до повного її гармонійного розвою: він противиться

всякому визискові чоловіка чоловіком, суспільністю. державою[...]" (1897. №

4. с. 292). Ідеологи ж соціал-демократів "дурять себе і других, твердячи, що їх

держава демократична, по-воєнному зорганізована, з захованою системою

плати має ще якийсь зв'язок з соціалізмом" (1897. № 4. с. 292). І. Франко

пророчо вдивлявся в майбутнє і бачив уже тоді жахливі наслідки

запровадження соціал-демократичних ідеалів у життя. Соціалізм він розумів

зовсім інакше, ніж його соціат-демократичиі сучасники, вкладав у нього

гуманний зміст, бачив у ньому справжню вершин)' суспільного розвитку.

Система державної централізації, яка нищить національну свободу:

насильницьке захоплення державної влади з метою силоміць заганяти

суспільство в соціалізм, яка нищить свободу індивідуальну, - усе це було

неприйнятним для нього. Він все більш рішуче рухався в своєму світогляді в

напрямку національної демократії, опинившись згодом у числі засновників

Української націонал-демократичної партії.

І. Франка не зрозуміла частина товаришів по партії і навіть Леся

Українка. У статті "Не так тії вороги, як добрії люди" (1897. № 3) вона

кинулася розвінчувати помилкову на її погляд позицію редактора "Жіггя і

слова", який вважав, що українцям слід зосередитися на розв'язанні своїх

національних завдань, годі марно гинути за чужі цілі. -Як на приклад І.

Франко посилався на долі Желябова і Кибальчича, вказавши, що "їх праця

вийшла поза рамки нашої національності і смерть їх не вийшла нам на

користь" (1896. № 3. с. 252). Леся Українка захищала позицію М.

Драгоманова і прагнула довести, що жертви українців на олтар російської

демократії були корисними. І. Франко відповів їй у статті "Коли не по

конях, то хоч по голоблях" (1897, № 3).

У журналі наростали внутрішні суперечності, які руйнували його.

Часопис, створений дтя публічної репрезентації радикальної партії, не

дотримувався її програми, а форму вав у ній національно-демократичне

крило. Це не могло задовольняти партійних лідерів. Воші все більше

відходили від журналу, чому сприяла наявність партійної газети

"Громадський голос". "Житє і слово" і в новому форматі соціально-

політпчного віщання не зібрало достатньої кількості передплатників для

розв'язання фінансових проблем. На шостому числі 1897 року журнал

довелося припинити. Гіркота втрати присмачувалася для І. Франка

сподіваннями на заснування журналу "Літературно-науковий вісник", який

і справді розпочався з 1 січня 1898 року.

Значення журналу "Житє і слово" полягало в тому, що

1) це був перший часопис, який належав родині І Франка і в якому він

сам висту пав як редактор, тобто був його цілковитим господарем:

2) завдяки високій культурі редагування журнал відійшов від політич­

ної вузькості радикальних партійних віщань і формувався на загатьно-

609Михайин І.Л.

людських засадах:

3) з цієї ж причини в часопису вдалося опублікувати видатні твори

художньої літератури І. Франка. Лесі Українки, М. Коцюбинського. Л.

Старицької-Черняхівської. П. Грабовського. У. Кравченко:

4) га переклади світової класики "Пісню про Роланда", твори Е. Золя. а

також вперше - взірці шедеври східної поезії - твори Гафіза. Фірдоусі. Сааді:

5) у перший період жу рнал дав дуже багато публікацій з етнографії,

фольклористики, історії старого письменства;

6) у другий період існування журнал перетворився з наукового на

суспільно-політичний часопис:

7) це перетворення засвідчило політичну кризу в радикальній партії,

формування навколо І. Франка та ного журналу тих діячів, що в

майбутньому склали ядро національно-демократичної партії:

8) "Житє і слово" став першим товстим літературно-науковим журна­

лом. що вівся на засадах кращих зарубіжних наукових вісників, а відтак

його можна розглядати як безпосереднього попередника "Літературно-

наукового вісника".

Значення радикальної журналістики в цілому полягало в тому, що:

1) вона стаза можливою завдяки демократичним політичним порядкам,

конститу ційному у строєві Австро-Угорщини, у якій існували можливості д ія

легітимної боротьби з реакцією, в тому числі й за допомогою преси:

2) вона стала ознакою внутрішнього зростання у країнства як такого і

у країнської журналістики як дзеркала політичного життя, вона засвідчила

урізноманітнення українського руху, де поруч з правим, консервативним

крилом з'явилося ліве, поява якого відіграла позитивну роль;

3) прогресивний характер радикальної журналістики визначався

увагою до тем народної недолі, викриттям незадовільних політичних

порядків, критикою українських діячів з інших партій, орієнтацією на

єднання з європейськими центрами культури й соціалістичного руху;

4) вона послужила каталізатором суспільного життя, призвела за допо­

могою діалогу до зняття обмеженості народовського й москвофільського

рухів, поверненню їх до реальних потреб у країнського народу Галичини;

5) вона перебувала під величезним ду ховним впливом М. Драгоманова.

людини неоднозначної, у світогляді якої переважала орієнтація не на

українські національні цінності, а на космополітичні демократичні ідеати:

скомпрометованість цього шляху інтуїтивно відчувався в колах радикалів

у же давно, а зі смертю лідера став цілком очевидним;

6) вона засвідчила кризу соціалістичної ідеології, яка не прищеплюва­

лася на українському грунті і від якої відійшла значна кількість найбільш

талановитих представників радикального руху, подолавши шлях від

соціалізму до національної демократії;

7) цей рух засвідчив у своїй духовній еволюції І. Франко - справжній

велетень радикальної журналістики, який авторитетом свого генія

утриму вав переважну кількість радикальних віщань цього часу, призвів до

поширення радикальної ідеології і зближення з нею певних кіл народовців.

610Історія української журналістики XIX століття

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЕМІГРАЦІЙНА ЖУРНАЛІСТИКА

Розділ п'ятнадцятий

Еміграційна журналістика.

"Громади" М. Драгоманова

Загальні уявлення про еміграцію та діаспору. Ті типи. Три хвилі української

еміграції Зародження української журналістики на еміграції. Видавнича

діяльність Агапія Гончаренка: газета "Веспшик Аляски" (1868-1872) пиі її

українські матеріали. М. Драгоманов як видавець "Громади". Громади як

явища суспільно-культурного життя України. Громадівство в

інтерпретації М. Драгоманова Почапюк видавничої діяльності: "Лихі люди"

Панаса Мирного як третя книжка "Громади": новаторство змісту і

форми. Перший том "Громади" і програнаМ. Драгоманова; теоретична:

громадівство, безначальство, еволюція, федералізм; і ужиткова: добивапшсь

скасування царської і чиновницької сваволі, працювапш для українського

мужика, виступити проти попівства, закласти українську пресу. Другий

пюм "Громади": відділ "Вісті з України" з рубриками "Здирство",

"Начальство", "Темнота"; праця М. Драгоманова "Народні школи" в

рубриці "Темнота"; огляд Ф. Вовка "Що нового по газепшх?"; праця М.

Драгоманова "Україна і центри"; логіка розвитку зміспювого дискурсу

книжки. Четвертий тон "Громади": шевченківські матеріали: стаття Ф.

Вовка "Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя " і праця М.

Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Система аргументів М.

Драгоманова: відсутність належного опючення, ре лігійна концепція особи в

творчості, віра в Бога, відсупшість творів про нерівність у родині, жіночу

емансипацію, дитячу неволю, прихильність до своєї породи, а не до

інтернаціональних ідей, неправильна картина майбутнього, де панує

індивідуальна, а не спільна праця, відсупшість уяв лень про суспільний поступ.

Висновок: Шевченко не соціаліст. Форма його поезій необроблена. Завдання

гро надівців у Росії: затринати українську породу. Інші матеріали

четвертого тому. Перетворення збірників на журнал "Громада ". Його

загальна характериспшка та найголовніші матеріали: "Програма

"Громади", статті С. Подо.линського "Громадівство й теорія Дарвіна",

"Гро.надівський рух в Англії й Ірландії", "Перегляд громад 'ївського руху в

Західній Європі". Участь М. Павлика в журналі: початок повісті "Вихора",

огляди "Україна Австрійська", "Новини з Австрійської України". Спилтті

сестер М. Пав лика: Анни "Мої й людські гріхи, а панська та попівська

правда" та Параски, "Он хто робить порядок межи людьми". Праця М.

Драгоманова в журналі, зокрема стаття "Україна Російська: мужицькі

бунпш й письменні бунпшрі в 1880р." та інші твори. Припинення видання

журналу. П'ята книжка "Гро.нади" та її натеріали: нарис Л. Л. "Дорога по

Полтавщині в 1876р.", стаття В. Навроцького "П'янство й пропікшая в

Галичині", розділ М. Драгоманова "Звіспи<и з України" та інші статті.