129; В Италии 150: в Австрии 167; в Прусах 200; в Швеции и Норвегии по

от о309: в Баварии 339; в Швайцарии 350: в Дании 412: в малых немецких

княжествах по 550 книжок" (Тут і вище підкреслення редакції. - І. M.).

До розділу "Всячина" відносилися повідомлення, які не могли увійти в ін­

ші рубрики. Так. наприклад, у числі 9 від і березня 1854 року повідомлялося:

"Число немцев, переселившихся до Америки, выносит уже 5.000.000".

Структура газетного номера в цей час бу ла такою: відкривав його вірш

або добірка віршів, далі йшла наукова сталтя. потім подача прози (газета

часто друкувала великі твори в кілька подач), на завершення друкувалися

дрібніші рубрики: "Кореспонденція". "Известия лнтературныя".

"Замечания промысельныя", "Библиографическия известия".

Після відходу від редагування "Зорі Галицької" Б. Дідицького

Ставропігійський інститут запросив на цю посаду С. Шеховнча, який

щойно звільнився від журналістської праці, привівши до занепаду

москвофільський журнал "Лада". Він продовжував видавати газету в

москвофільському дусі, запровадив на її сторінки цілком жахливе язнчіє,

наповнив її беззмістовними "общеполезными сведеніими" та лікарськими

порадами, запровадив хаотичність у розташування матеріалів, серед яких

домінували "Доверительныя письма из Будина" І. Раковського - лідера

москвофільського руху в Закарпатті. Головним їхнім настроєм була

ненависть до всього простонародного, українського.

Друкувати анонімні "Доверительныя письма из Будина" в "Зорі

Галицькій" розпочав ще Б. Дідицький. 10 липня (№ 23) 1853 року автор

відзначив особливе значення для народу літератури й журналістики, які є

"сокровищницей сведении, озаряющих своими благодетельными лучами

розум и сердце соплеменников наших". У другому листі (24 серпня 1853. №

25) Він висловлював задоволення від примноження русинської

журналістики, адже крім "Зорі Галицької" та "Вісника", з'явилася ще й

"Лада". Третій лист (14 вересня 1853. № 28) являв собою перший огляд

преси в українскій журналістиці.

Четвертий лист (21 вересня, № 29) викликав бурхливу полеміку. У

ньому І. Раковський. розглядаючи полеміку "Вісника" й "Лади" навколо

мовного питання, відкрігго став на захист російської мови. "То большой

стыд и неблагодарность было бы. - писав він. - если бы мы отказались от

языка, который в древних грамотах находяться, которым пользовались

предки наши в своей литературной жизни, который освящен церковным

употреблением и величается даже и ныне обильною литературою".

Читачі "Зорі Галицької" відразу відчули програмовість заяви

анонімного автора "Доверительных писем". У дописах "Из

Коломийського" за підписом "Андрей Иванович К." (№№ 35. 38. 39) та "Из

Яворова" І. Лозинського (№ 36) іх автори виступили на захист живої

народної мови, з якої дедалі більше розминалася перша українська газета.

.Але в редакційному виступі "Слово к нашим почтенным читателям"

(№ 37, 16 листопада 1853) газета виступила на боці автора "Доверіггельньїх

писем". "Язык, которым мы пишем, - відзначав Б. Дідицький. - есть

розвивающийся у нас. книжный малорусский язык: основу, корени и формы

Mиxайин .Л.

280

Історія української журналістики XIX століття

подает ему язык нашего народа, а недостающие ему слова и глубоко

основную словесную правопись - образованный, освященный язык наших

предков" (Підкреслення редакції. - І. М.).

"Мова предків", як можна бачити з уже наведених ціггат, уявлвлася

редакції та авторському активу "Зорі Галицької" як російська мова, до

опанування якою вони прагнули, але не могли досягти досконалості через

відсутність природного мовного середовища. У 1854 році друкування

"Доверительных писем" продовжилося. 15 лютого в п'ятому листі І.

Раковський. підбиваючи підсумки дискусії, закликав припинити "язикову

війну". У сяку газету утримує публіка, нехай вона й голосує пропонував

він. Зрештою, це й відбувалося, публіка залишала газету.

У' листопаді 1854 року Ставропігійський інститут усунув С. Шеховича

від віщання газети і передав її в руки Миколи Савчинського, що мало на

меті змінити напрямок віщання.Як редактор він підписував газету до друку

до припинення її виходу в 1857 році, але не завжди був реальним

керівником "Зорі Галицької" та визначав редакційну політику.

Користуючись труднощами москвофільського закладу, у боротьбу за

українську газету включився граф Агенор Голуховськнй (1812-1876). що на

той час займав посаду намісника австрійського уряду в Галичині

(губернатора) і здійснював політику полонізації українського населення

краю. Особа цього графа глибоко семантична для історії Західної України

другої половини XIX століття. Злякавшись революційних заворушень і

шукаючи підтримки в українського населення, австрійський уряд призначив

ЗО липня 1848 року на зміну графові Ф.-С. Стадіону, відкликаному на посаду

міністра внутрішніх справ, нового губернатора Вацлава Залеського. Це був

польський діяч гіроукраїнської орієнтації, у 1833 році під псевдонімом

Вацлав з Олеська він віщав двотомовнй збірник "Ріезпі роккіе і гшкіе Іисіи

galicyjskiego", що став набутком як польської, так і української

фольклористики. Але на початку січня 1849 року В. Залеський помер, а 24

січня вже був призначений новий губернатор краю А. Голуховськнй.

Революція йшла на спад, центральний уряд розважив, що краще замиритися

з дужчою спільнотою краю, аніж шукати проти них спільника в менш

сильної й організованої сили, якою на ті роки були українці. Кандидатура

графа Голуховського цілком влаштовувала Відень. Виходець із

стародавнього роду, представник шляхетської верхівки, він зайняв позицію

оборони шляхетських привілеїв, заперечення прав українського народу на

національно-культурну автономію. Відень тричі призначав його

намісником Галичини: у 1849-1859. 1866-1868 і в 1871-1876 роках.

У 1854 році обставини склалися так. що реформи, запроваджувані

Голуховським у Галичині й спрямовані на посилення податкового тиску на

українське населення, викликали обурення, готове обернутися відкритим

протестом. Аби уникнути цього, граф вирішив прихилити на свій бік

свідому частину у країнської інтелігенції. Найлегше це можна було зробити

за допомогою газети. І. Франко вважав, що Голуховськнй домігся

призначення редактором "Зорі Галицької" двадцятіщвохрічиого Платона

281Костецького (1832-1903). "щоб при його помочі перемінити дух тої газети,

а нею впливати на дух руської суспільності""

0

. У пізнішій праці І. Франко

підтвердив, що П. Костецького призначив редактором "Зорі Галицької"

справді намісшік Голуховськнй. "запевнивши йому 25 зр. Місячної плати з

урядового фонду та полишивши йому весь дохід з пренумерати газети '"

1

.

Умови призначення нового редактора полягали в тому, щоб вести газету

нібито в народнім дусі, побільшіггн кількість її читачів, а відтак і вплив

газети, але не пускати нічого протиурядового чи протипольського.

П. Костецький керував газетою в 1855 році, заповнюючи її сторінки

своїми творами під різними підписами, але в серпні, на № 32, сталася

перерва у віщанні газети - Львів охопила епідемія холери, і публічне життя

в місті було скорочене до мінімуму. Оголошуючи перерву, газета писала в

№ 32: "Холера перетинала же "Зорі" точно печататн і розсішатн не можемо;

не наша то вина".

За підрахунками І. Франка, у 32 номерах "Зорі Галицької" 1855 року

було опубліковано близько тридцяти творів П. Костецького. З них

одинадцять являли собою великі оповідання або повісті, що друкувалися

часто з продовженням. Літературної вартості сьогодні ці твори не мають і

цікаві для історика лише своїми окремішії деталями, крізь які проглядає

життя старої ще панщизняної Галичини. П. Костецькігіі у повістях "Жінка

шляхотська", "Муж недібраний" зображає польську шляхту як культурний

елемент краю, а українських селян як таких, що відзначаються лінощами,

пияцтвом; і якби поляки не примушували силоміць їх працювати, то

Галичину спіткала б цілковита катастрофа; виходило, що лише польська

експлуатація українців забезпечувала добробут провінції.

Перемінити напрямок газети на пропольский навіть намісникові краю

виявилося не під силу. На початку 1856 року вона поновлює свій вихід за

редакцією М. Савчинського. Проте авторитет газети вже був істотно

підірваний. У числі від 10 лютого 1856 року в замітці "От редакции"

писалося: "Скудно, и дуже скудно доходят нас передплати из провинции,

но мы не теряем надеи, що чей колько присбираесь. же кошта дадутся

покрыта. (...) Госп. Николай Савчинский, который лишь имя редактора

принял на себе, а в дальшом ни минувшего, ни сего року до ничого не

мешал, и не мешаеся, не бул причиною упадку Зори минувшего року. Про

тое надесь теперешний накладатель Госп. М. Дзековскпй".

Проте й ця заява, яка мала на меті яі-дділити газету від звинувачень і

засвідчити непричетність її редакції до припинення віщання часопису

минулого року, справи не поліпшила. 2 березня "Зоря Галицька"

повторила заклик до передплатників вислати до редакції гроші за

отримувану газету. Редакція скаржилася: нам досі невідоме число

передплатників, а відтак ми не можемо планувати свою роботу, тимчасом

2:0

Франко І. Я. Стара Русь // Франко І .Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1982. - Т. 37.

- С. 99.

Михайин .Л.

221

Франко І. Я. Азбучна війна в Наличині 1859 р. // Там само. - Т. 47. - С. 630.

282Історія української журналістики XIX століття

як ми хотіли б видавати додаток до газети господарського змісту . Такий

додаток так ніколи й не з'явився з огляду на подальше пониження

авторитету газети. Це особливо помітно на тлі заяви одного дописувача

"Из Стрийского" в числі від 27 січня 1856 року, де повідомлялося про

зізнання редактора польської газети "Рг

Л

асіеі сіоптоиу", що його газету

передплачує 8000 руських священиків.

Причини, що спонукали українську інтелігенцію віддавати перевагу

польським газетам, довго шукати не доводиться. "Зоря Галицька" 1856 року

перетворилася до літературний часопис, цілком позбааленип інформаційних

повідомлень про новини в державі, зарубіжжі та й своїй провінції. Різко

скоротилося число дописів з місць, а ті, що є. містять у собі не новішії, а

похвали "Зорі Галицькій", часто незаслужені й примітивно збудовані.

Рівень письменства в ній залишав бажати кращого. Чотири місяці (1.01­