261) (Термін, спеціально винайдений п. Кулішем для позначення бурлескної

творчості, яка, на його думку, принижувала національну гідність українців

і в негативному світлі виставляла їх перед громадської думкою) та

піднесення до числа першорядних класиків Г. Квітки. ‘"Се наша душа на

Божому лоні по-нашому заговорила. - так оцінив публіцист "Марусю”. -

Се перва була книжка, котора тим же духом, що й слово Учителя благого,

дихала” (с. 257).

Чесноти ж Т. Шевченка П. Куліш вбачає в тому, що він " наш поет і

первнй історик” (с. 258). Справді, до Т. Шевченка український народ у своїй

літературі був народом без минулого. Т. Шевченко показав глибинні

джерела національного духу. При сьому світлі всяке побачило, що наші

звичаї народні - та ж сама історія народного духу нашого, що й народна

дума, тілько не всякому, а вищому, поетичному погляду одкриваєлься їх

краса і повага” (с. 259). Із Т. Шевченком стало зрозуміло, що в своїй

словесності нам нема чого шукати іншого орієнтиру, аніж "свій геній

народний” (с. 259). Т. Шевченко й став благовістителем ідеї народності,

високою корогвою серед розпорошеного на тисячі верств українського

люду. ҐІого словом "‘скріплявсь новий союз братерський, нова сім'я

українська...” (с. 261) П. Куліш розуміє Т. Шевченка як поета, що освідомив

український народ. “Тим-то не хто, як хуторяне та селяне, знають і чують

душею, чого стояв Шевченко, - писав П. Куліш і далі пропонував блискучі

й точні формули: - Він їх вивів, наче Ізраїля. із книжної неволі, в котору були

городяне взяли всякий розум письменний: він скинув з них ганьбу всесвітню,

що вони люде - ні до чого: він возвеличив їх образ ду ховний і виставив його

на взір перед цивілізованим миром: дивітесь, землі і панства просвіщенні:

тисячу років сей люд убогий себе пам'ятає, і тисячу років у своїй темноті і

недостатках лілько мужу громадському він корився...” (с. 261). Отже. Т.

Шевченко розглядався ГІ. Кулішем як герой національного духовного

зросту, що відкривав нові обрії станоалення українства як такого.

Четвертий лист " Про хлодія у селі Гаківниці” являв собою вставну

новсту в течії публіцистичних роздумів автора. У невеличкому вступному

слові він пов'язував наступну розповідь з "хуторянською філософією’'..Якщо

не вдаватися до докладного переказу, але викласти головний зміст листа, то

190Історія української журналістики XIX століття

полягав він у зображенні того, як прпстарасть до злодійства морально

шпіці їла людйну. випхала її з селянської громади й винесла поза межі

народного життя, а потім та ж сама народна мудрість через каяття, спокуту

и випробування повернула цього злодія до ідеалу селянського життя,

позначеного ще Г. Квіткою наріжними поняттями: Бог. господарство,

родина. Історія селянина Дміпра Гарбуза закінчу в&тася запитанням: “Ну. а

у вас, панове, у городах, що б з такого чоловіка зробити?” (с. 274)

Для П. Куліша боротьба громади за свого члена, надання йому

можтпвості піднятися з прірви, усвідомтення тієї ганьби від злодійства, що

враз руйнує народний ідеал, усе це дтя автора надзвичайно важтнво й

стає прикметою апологетизованого хутірського життя.

П'ятий лист “Хто такий хуторянин” будувався як продовження

новелістичного мислення попереднього. Тут теж є свій сюжет і

філософський висновок. Козак Белебень - уявний автор “листів” (оповідна

маска П. Куліша) - розповідає епізод з свого дитинства: якось батько

відправив його, малого, у мандрівку з чумаками. Побут чумацької валки

Кирила Порохні й навчання в ній хлопця стають предметом роздумів

зрілого оповідача, ще й певним чином трансполюються на тему

городянської освіти з перших двох листів. Мандрівка, з одного боку,

розширила хлопцеве бачення світу, з другого боку. пригорнула його серце

до рідної землі. Тому, вважає він. побувавши по всіх усюдах, він все ж

лишився хуторянином. “Того я бажав і іншим письменним землякам, -

занотовував автор у висновках. - Нехай би вони рідного побиту простого

не кидали і в німецькі звичаї не вдавались: нехай би через науку, через

освіту простого нашого люду не меншало” (с. 279).

Очевидно, перший лист потяг за собою решту, необхідно було

доводити непрості дтя сприйняття тодішнього громадянства тези концепції

П. Куліша. Останні два листи, власне, вже не внесли нічого нового до

філософії хуторянства, але дали їй гарні, переконтиві образно-конкретні

аргументи. А відтак, висновки П. Куліша наповнитися цілком конкретним

життєвим змістом, позбулися абстрактно-теоретичної сухості.

У цілому ж “Листи з хутора” виглядають сьогодні як видатна

публіцистична пам'ятка в історії української журналістики. Загалом вони

виконали свою мету: піднесли ідеал українського національного життя,

утвердити шлях до нього через свою ж українську (хутірську) свідомість,

освіту, культуру.

Окрім публіцистики, видатне місце в журналі “Основа” посіли

літерату рно-критичні та історико-літературні праці П. Куліша.

Він виступив у часописі з великим історико-літературним

дослідженням "Обзор украинской словесности”, присвятивши перший

розділ Климентію Знновіеву, другий -1. Котляревському (1861. № 1). третій

- П. Гулаку-Артемовському (№ 3). четвертий розділ "Гоголь як автор

повістей з українського життя” розтягну вся аж на чотири подачі (№№ 4. 5.

9. 11-12). Ці розділи, що друкувалися в половині чисел річної добірки

журналу , являли собою першу так широко розгорнуту історію у країнської

І О ІМихайи І.Л.

літератури. На жаль, вона так і не була викінчена, але про величність

задуму П. Куліша можна судігти повною мірою. А якщо додати до цієї

"Історії" літературно-критичні праці П. Куліша про Г. Квітку. Марка

Вовчка та Т. Шевченка, то мусимо визнати, що в його особі маємо першого

діяча, який не принагідно, а спеціально займався історико-лілературною

проблематикою. Чомусь ця праця жодного разу не передрукову валась і в

історіографії історії української літератури маловідома. Тимчасом

дослідник розвинув у ній свою оригінальну концепцію української

літератури, багато в чому цікаву й зараз.

Основні положення цієї концепції такі.

У відповідності до .ідеї народності II. Куліш починає історію

української літерату ри з нового її періоду, відкіщаючи давній як такий, у

якому література творилася не для народу , а для верхівки, не була

зрозуміла народові ні за ідеями, ні за мовою. З величезної давньої

української літератури в свою "Історію" він пропустив лише Климентія

Зиновієва. що писав у кінці XVII—на початку XVIII століть, за народну

тематику, образність і світобачення, за потужний струмінь народного

мовленнєвого елементу в його віршах, приземлену побутову тематику. Для

решти більш значних і поважних авторів Івана Вишенського. Дмитра

Туптала. навіть Григорія Сковороди - місця в його "Історії" не знайшлося.

Першим автором нової української літератури, за П. Кулішем, є І.

Котляревський. .Але його творчість, на думку історика, не мала однозначно

позитивного значення: увівши вперше в літературу народну мову, він

виставив на глум українців, започатку вав бурлескно-сміховинну традицію,

яка кайданами налягла на українське слово. П. Куліш не відчув

прихованого, алегоричного змісту "Енеїди", який легко прочитується

сьогодні: аналогію Трої до зруйнованого Катериною II Запоріжжя і т. д.

Він вичитав з неї лише збиткування над українцями. Як представник

"котляревщини" й доказ її згубного виливу на літературу розглядався й П.

Гулака-Артемовського.

Оцінка М. Гоголя П. Кулішем безпрецедентна, особливо на тлі захо­

плень цим письменником у тодішній російській кріплщі. де він вважався

родоначальником реалістичного стилю, який навіть первісно називався

"гоголівською школою". П. Куліш, застосовуючи метод етнографічної

критики, цілком знищив М. Гоголя й довів відсутність правди в його

українських творах через численні порушення в них побутових деталей, опису

традицій звичаєвого права, що призвето й до спотворення морального образу

нароДу. М. Гоголь знав українське життя, твердив П. Куліш, з панського

рундука, тобто не знав його зовсім, ситуації в його творах вигадані, наду мані,

немислимі в реальному жіггті українського села. Узявши перший же твір, що

ним починається перша книга "Вечорів...", "Сорочннський ярмарок", він

довів, що парубок, навіть глибоко закохавшись у дівчину, не стане

жинихатись до неї привселюдно просто на дорозі, пересліду вати її на ярмарку,

не зможе "алігагпі" їй поцілунок серед білого дня на очах у батьків, не зможе

без сватів навпростець сам домоалятися з батьком обраниці про весілля, не