345Михайли і.Л.

партіями і вважав, що провідні російські журнали того часу, були орі а нами

цих партій.

Розглядаючи літературні твори російських авторів, критик

утверджував у свідомості у країнського читача думку про те. що картини

дійсності й характери, відтворені в них. реперезентують зовсім інше життя,

у якому у країнець не впізнає ні довкілля, ні себе самого. 1.1 Іечуй-Левицький

блискуче використав дтя аналізу прийом переказу літературного твору. І Іід

його пером цей прийом виглядав цілком виправданим, оскільки знайомив

галицьку публіку з незнайомими з першоджерел романами й повістями.

Читаючи статтю й сьогодні, починаєш розуміти, що переказ у критиці І.

Нечуя уже є аналізом: він тут підпорядкований інтерпретаційним,

аналітичним функціям. Після такого переказу читач му сить прийняти гочку

зору критика на літературний твір. Шкода, що ця стаття, як. зрештою, і вся

творчість ї. "Нечуя-Левнцького. не иоціновані належним чином в історії

української літературної критики: наприклад, його персоналія відсутня в

ґрунтовному академічному дослідженні

л

".

Ідея польсько-української згоди і співробітництва привернула увагу

видатного польського публіциста Францішека Духінського (1816-1893).

Народившись у Бердичеві. Духінський добре знав українську мову. Він

студіював у Київському у ніверситеті, який, однак, йому довелося залишити

й виїхати 1846 року на еміграцію. У Парижі він став близьким

співробітником лідера польського визвольного руху Адама

Чарторпйського. Серед польської еміграції вій підніс " прапор незалежної

Малоросії", пропагуючи справу українського національного визволення.

З вересня 1847 до 31 березня 1848 року (день закриття) Духінський

друкувався в газеті А. Чарторпйського "Trzeci Mai": вмістивши тут

матеріали про Кирило-МеФодїївське братство і Переяславську угоду. У 1849

році він працював представником А. Чарторпйського у Стамбулі й

заходився видавати там українську газету , склавши чернетку двох її чпсст.

Лише втручання особисто А. Чарторпйського. який переконав Духінського.

що видання такої газети не на часі, зупинило реалізацію цього проекта.

Після поразки революції 1848 року він висту пив з теорією тиранського

походження росіян. Згідно з цією теорією Московщина не є європейською

державою: росіяни походять не з слов'янського кореня: вони більше взяли

від монголів, які володіли Московщиною майже два з половиною століття,

аніж він своїх предків з Київської України-Русі: ознаки 'Тиранської

Московщини" деспотія, неволя і комунізм: Польща з Україною збудовані

на засадах демократії, воді й індивідуальності, вони боронять Західну

Європу від московських зазіхань, між ними проходит ь кордон Європи і Азії.

Погляди Духінського критикували свого часу M Костомаров. М.

Драгоманов. В. Антонович, проте швидше з політичних мірку вань, а не з

погляду наукової об'єктивності. Су часна ж етнопсихологія підтвердила

25(1

історія української дожовтневої літературної критики. - К.: Наукова думка.

1988. - 452 с.

члпІсторія української журналістики XIX століття

правильність багатьох положень Духінського.

У газелі "Основа'' він виступав під псевдонімом киянин.

опублікувавши тут низку стетей: "Відносини язика руського до

московського". "Відношення русинів до поляків і до москалів" та ін.. які

1872 року зібрав у книжку н видав її німецькою мовою в м. Франнерсві.'їлі

(Швейцарія). Духінський прагнув у цих статтях представити для українців

свою теорію, підкресливши, зокрема, історичну місію у країнців: разом з

поляками захищати Європу від чужої їй за природою московської експансії.

Баї ато статей в "Основі" опублікував В. Шашкевпч. висунувшись на

роль провідного публіциста газети. Мого матеріали друкувалися в

рубриках "Дописи". "Фейлетони": містилися й поза рубриками. У цілому

він підтримав ідею Ю Лаврівського: порозуміння з поляками перебу вало в

просторі українських інтересів. "Тривалим же буде се порозуміння тільки

тогди. підкреслював він. коли услів'я сго будуть згодні з честю обоїх

народностей" (6 жовтня 1870).

Як і в усіх попередніх випадках, шалену пропагандистську кампанію

проти "Основи" розпочало "Слово ". Це вдягнуло "Основу" в перманентну

дискусію з москвофілами, активну участь у якій брав і В. Шашкевич. У

фейлетонах 20 жовтня і 24 листопада 1871 року він викривав як ідеологію

иромосковської пралїї. так і її діячів, висвітлюючи їх продажність,

хамелеонство. У фейлетоні 27 листопада він висловлює жаль, що кордон

перешкоджає відпливу зі Львова проросійському суспільному шумовинню,

завдяки чому "вичищався галицький смітник".

У великій статгі "Угодові прямування", що друкувалася в шести

числах 1871 року В. Шашкевич висловлювався за мир з поляками і проти

будь-якої угоди з москвофілами. Вимоги, що їх вису вали народовці до

польської адміністрації, були поміркованими. У країнці домагалися

рівноправності української мови в університеті, суді, урядових установах,

дотацій для українських священиків і вчіггелів. призначення на вчительські

посади в школах Східної Галичини, де вчаться українські діти, учителів-

народовців. а так само й інспекторів, що провадять державну політику в

освітніх закладах. Москвофілів же В. Шашкевич вважає зрадниками свого

народу: угода з ними можлива ліпне після віїречення течії віл своєї ідеології

й визнання нею українського народу як самодостатньої цінності.

Багато матеріалів В. Шашкевича було спрямовано проти "згубної

апатії", що охопила український рух. В "Основі" він розбудував цілу

програму пробудження українців до культурного іі політичного жплля.

Публіцист запропонував створити не одне загальне товариство, у якому

юрмляться різні люди, що не мають точок дотику в спілку ванні, а цілий ряд

товариств: "літерацьке, співацьке, гімназичне, отворнтн громадську

читальню" (11 грудня 1870). Важливе хіісце відводив він залученню до

політичного життя "середньої клясн людей, людей независимих.

погідателів капіталів". Вони могли б утворити фонд допомоги бідним

школярам. Неперехідне значення відводив В. Шашкевич театру, який

повинен відії рати націобудівну функцію в період здобуття народом