265Франко і. Я. Д-р Остап Терлецькнй: Спомини і матеріали //Франко і . Я . Зібр.

іворів: У 50 і,- К 1982. - С. 327.

** Там само. - С. 329.Історія української журналістики XIX століття

народу поруч сусідніх народів російського й Польського

-

' (Підкреслено В.

Барвінським. І. М ).

Ате відстоюючи історичні права українського народу, галицькі українці

розуміють, що вони працюють для "відроджуючогося пароду", у якого ще

багато чого бракує дтя повноцінного духовного житія. Через те ми ще

зовсім не легковажимо значення ні російської, ні якої-небудь другої

словесності, твердив В. Барвінськнй. гак як кожда словесність народна

побіч свого народного значення має також значення загальноєвропейське і

всесвітнє. Дтя того ми можемо тільки заохочу вати всіх до пізнання не тільки

російської словесності (...). але всіх славянськнх і європейських етовссностей".

Збагачення через науку і літературу іншими мовами повинно стати

законом дія українського народовця і забезпечити його духовний розвиток

дія праці вже на своєму рідному полі.

Прикладом плідної наукової праці с тат а розвідка І. Нечуя-Левицького

"Світогляд українського народу: Ескіз української міфології" (1876. №№ 1­

9. 13-17. 20. 22. 23). Це блискуча реконструкція стародавнього

язичницького божественного пантеону, а відтак моральних та естетичних

засад та уявлень, здійснена за українським обрядовим фольклором,

передусім за колядками й щедрівками. І. Нечуй вважав ні жанри

найдавнішими, такими, що дійшли до нас із дохристиянської доби.

У країнський народ, твердив І. Нечуй. створив свій пантеон богів на

засадах естетизму, уникаючи потворних, негарних образів: у небожителях

він відтворив українську родину, у якій на чількому місці сидить пан

Господар в оточенні дружини Господині і детей дочки її сина. У весь

господарський і природний світ було персоніфіковано українцями в

образах їхніх богів.

І. Франко, необережно написавши в статті "Ювілей Івана Левнцького

(Нечуя)" (1905) про цю працю як про "вибір тез і матеріалів із

"Поэтических воззрений" Афанасьева"

26

. посіяв недовіру до твору

українського автора. Лише в незалежній У країні ця праця дочекалася

перевидання

268

і реабілітації від звинувачень у наслідуванні російського

зразка. За нею визнане значення видатного досягнення української

етнографії XIX століття. Публікація її в "Правді" мала велике значення для

журналу і збагачувала українську культуру.

Велике значення дтя форхіування програми журналу мала стаття І.

Нечуя-Левпцького "Сьогочасне літературне пряхіування". що була

опу блікована анонімно (тобто від імені редакції) в дру гій книзі літерату рної

частини жу рналу "Правда" 1878 року. Не зачіпаючи особисто, пнсьхіенннк.

Франко І. Я . Ювілей Івана Левнцького (ІІечуя) I I Франко І. Я. Зібр. творів: у

50 т. - К.. 1982. - Т. 35. - С. 372. Згадується праця російського фольклориста О.

М. Афанасьева (1826 - 1871) "Поэтические воззрения славян на природу" (тт. I

- 3; 1866 - 1869).

Нечуп-Левнцькпй 1. Світогляд українського народу: Иски української

міфології. - К.: АТ "Обереги". 1992. - 88 с.

остМихайин .Л.

спряму вав вісгря своєї концепції проти лрагоманівського москвоцентризму

й ідолопоклонства перед російською літерат урою.

Замість офіційної гріадн російської самодержавної ідеології, виробле­

ної в надрах слов'янофільства: православ'я, самодержавство, народність (І.

Нечуй-Левнцькпн завжди додавав: великоруська народність, тобто

поросішцення національних окраїн), автор запропонував і обгрунтував

іншу тріаду як формулу розвитку української літератури: реальність,

національність, народність.

Під реальністю він розумів життєнодібність, точність, адекватність у

відображенні навколишньої дійсності. Зрештою, це був час панування

реалізму і лише первісного зародження у францу зькій літературі тих його

напрямків (нату ралізм і імпресіонізм), що в майбу тньому проклали дорогу

модернізму. І. Нечуй-Левицькнй зберігав вірність прапорові реалізму й у

значно пізніші часи.

Під національністю він розумів українську національність га

відображення крізь її призму реальної дійсності. Ця засада передбачала

створення художньої моделі дійсності у світлі у країнського національного

ідеалу: відтворення в літературі українських національних характерів,

картин дійсності, що характеризують у країнське жіпл я. вимагала в цілохіу

дивитися на світ очима у країнця.

Під народністю письменник розумів, аташе те. що в П. Куліціа називаю­

ся простонародністю, тобто відображення українського народного життя, ви­

користання живої народної мови для створення картин дійсності. Вищі верст­

ви українського життя зденаціоналізовані, тому література, аби лишилися в

межах народності, му сить звертатися найчастіше до життя простого народу.

Сьогодні можна говорити про обмеженість цієї концепції, але на ті

часи для досить ще небагатої української літерату ри викладена І. Печу єм

програхіа бу ла прийнятною й доцільною, вказувала українській літерату рі

шлях самостійного розвитку , а не пропоноване М. Драгомановнм вічне

наслідування російських зразків.

Цього не міг не розу міти молодий І. Франко. Написавши протії 1.1 Іечуя-

Левпцького гостру полемічну сталтю "Література, її завдання і найважливіші

ціхіГ (Молот. 1878), як здається, з чужого голосу. Під впливом М.

Драгоманова він причепився до словесних формул письменника, не маючи

підстав занеречіпн його залізну логіку й глибоку сутність запропонованої

програми. Витративши на нібито спростування опонент а багато запалу. він

дивовижно - у кінці цілком погодився з ним. сказавши, що засади І. Нечуя-

Левицького - "речі конечні й природні, але зовсім не жодні провідні

принципи, так як принципом не можна назвати спання, ідіння. дихання і т. п..

хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні"

269

.

Полеміка вийшла невдалою, вимушеною з боку І. Франка. Після

припинення "Правди" у другий антракт у її історії помер у 1883 році її

269

Франко І. Я . Література. її завдання і найважншн ціхи // Франко 1. Я . Зібр.

творів: У 50 т. - К.. 1980! - Т. 26. - С. 14.

368Історія української журналістики XIX століття

редактор В. Барвінський. і в 1884 році І. Оранко видав окремий том

журналу, включивши до нього другу частину статті І. Нечуя "Сьогочасне

літерату рне прямування", з першою частиною якої полемізував кілька років

тому. Якщо перша частина статті мала теоретичний характер, то друга

ужитковий, практичний: доводила правильність теоретичних суджень

письменника. Тут він зосередився на аналізі сучасного стану російської

літератури, тих її творів, що вважалися окрасою російського письменства. У

цілому йому вдалося довести, що російська література не с дзеркалом

українського життя, а створювані нею образи не відображають рис

українського національного характеру. Таким чином була аргументовано

спростована думка М. Драгоманова про те. що російська література

відображає провідні типи українського житгтя і може служити духовному

розвитку у країнців. І. Печу лї-Левіщькпй довів, що такі фу нкції вона виконує

не більше, ніж французька, англійська та ін. літератури, що мають для

у країнців значення з пог ляду втілення в них загатьнолюдськпх .мотивів.

Причини другого припинення видання "Правди" були складніші, ніж

першого разу. Народовство під впливом внутрішнього саморозвитку,

забезпеченого самою ж "Правдою", наприкінці 1870-х років стало

змістовно баї ал шпм і потребувало внутрішнього стру кту ру ваиня. У цей час

від нього відділився радикальний напрямок, що забрав із собою частину

передплатників. Саме на рубежі 1879-1880 років народовці створили нові

періодичні віщання: газети Батьківщина" й "Діло", журнал "Зоря"; які так

само скоротиш число передплатників Правди". Розвиток революційного

руху в Росії й на еміграції і спроби російських діячів покористуватися в

своїх цілях й українським рухом поставили піл загрозу головну ідею

"Правди" українсько-росїііське співробітництво. Усі ці причини, разом

узят і, призвели до того, що в 1880 році видання жу рналу довелося зупинил и

через відплив передплатників.

Відродження "Правди" сталося лише через вісім років у зовсім інших

політичних умовах. Розвиток українства в Росії й Австро-Угорщині,

наявність певної кількості народовськнх видань створили умови для

спеціалізації жу рналу. Він став орі аном правого крила нородовців.

Інаціатором його поновлення став О. Кониськнй. який спеціально для

цього приїхав з Києва до Львова. Перший номер поновленої Правди"

вийшов у жовтні 1888 року, кваліфікувався він як місячник політики,

нау ки і письменства", виходив з періодичністю раз. а в окремі роки два рази

на місяць. У програмі своїй так само хіав ідею єднання російських і

галицьких українців. Редагувати журнал О. Кониськин запросив

Олександра Баронського (1847-1927) - брата останнього редактора

"Правди" перед її другою зупинкою. О. Барвінський співробітничав з

часописом від його виникнення, а саме в 1888 році переїхав на постійне

.мешкання з Тернополя до Львова. Він виступив видавцем і був фактичним

редактором жу рналу , хоча номінальними редакторами висту па пі інші

журналіст: С. Одеснпиький (1888). І. С тройський (1889). II. Кирчів (1890

1891) та А. Березшщькнй (1892 і далі).

369Причина швидкої зміни редакторів полягала в їхній незгоді з

основною лінією журналу, яка не відразу була вияскравлена в його

публікаціях, а приховувалася до часу і дія самих учасників видання

з'ясовувалася лише в процесі їхньої роботи. О. Кониський приїхав у

Галичину з наміром у черговий раз замирити українців з поляками.

Визрівати дтя цього умови й в самій Австрії: міжнародне становище

погіршуватося: Європа жила під перманентною загрозою війни з Росією,

українська карта виявилася козирною. Австрійський уряд, що завжди

відзначався далекоглядністю, вирішив також зініціюватн кроки назустріч

одне одному польської й української спільноти.

Губернатор Галичини польський -.граф Казимір Бадені разом з

маршаїком крайового сейму князем Євстафієм Сангушком погодилися

задовольнити ті вимоги, з якими давно звертатися до уряду українці. З

українського боку до переговорів були затучеиі представник Старої

громади проф. В. Антонович, митрополит С. Сембратович. лідери

народовців Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Телішевський.

Наслідком переговорів була промова Ю. Романчука в Галицькому

сеймі 25 листопада І890 року, у якій він від імені українців проголосив

"Нову еру" у стосунках з поляками. "Нова ера" була ситуативної

(тактичною) політичною угодою і стратегічної політики польської

верхівки, спрямованої на ігнорування українських національних інтересів,

не стосувалася. Вона мата певні позитивні наслідки для українства:

українська мова була поширена в правах в адміністративних і судових

установах, у шкільні підручники був запроваджений фонетичний правопис,

учительські семінарії мали будуватися на засадах польсько-української

двомовності, у Коломиї створено державну українську гімназію, у

Львівському університеті відкрито кафедру східно-євронейської історії та

другу кафедру української літератури, українською мовою пачала

виходити урядова газета "Народна часопись".

Але до справжньої рівноправності було ще дуже далеко, поляки не хотіли

ділитися головним - аладою і поділити з українцями місця в адміністративних

органах. З самого початку "Нова ера" викликала заперечення з боку значної

кількості народовців, щойно створена Радикальна партія рішу че вислові пася

проти угодовського курсу. Пройшов час і самі учасники "Нової ери" з

українського боку, зокрема Ю. Романчук. розчарувалися в цій політичній

акції' і проголосили про свою відмову від неї. Це сталося в І894 році. Проте

досить вузька група народовців залишилася вірною старому курсу. Провідне

місце серед шіх займав аласшік і редактор "Правди" О. Барвінський. Таким

чином, упродовж усього третього періоду своєї історії цеп часопис у

політичному сенсі стояв на позиціях "новоерівства". що зумовило

локалізацію його значення і посту повий занепад.

О. Коннському й О. Барвінському до часу вдавалося приховати

справжнє лпце журналу. Спираючись на авторитет колишньої "Правди",

вони залучили до співпраці над першим номером журналу М.

Драгоманова. І. Франка. І. Нечуя-Левицького. Запрошені діячі ще нічого

Mиxайли .Л.Історія української журналістики XIX століття

не знаючії про політичний напрям часопису зголосилися до

співробітництва в ньому. Велику програмову статтю подав редакції М.

Драгоманов. І. Франко запропонував дві статті "Політичний огляд" (N° і)

і "Молодіш вік Осипа Федьковича" (N°N° 1-2).

Проте статтю М. Драгоманова редакція надрукувала без підпису

автора, дозволивши собі відредагувати за своїм уподобанням її окремі

місця. Це розлютило М. Драгоманова й він відмовився від співробітництва

з часописом. Думається, що із солідарності з ним це саме зробив І. Франко.

На першому етані третього періоду "Правди" співробітничав з нею й

І. Нечун-Левнцький. У 1888 році він помістив тут повість "Пропащі" (N°N°

1-3). Традиційна любовна тема у просторі у країнського села здобувала тут

несподівано глибоке філософське витлумачення, розв'язувалася в аспекті

пошуку людиною щастя.

Красу ня Лукина Качу рівна, вдовина дочка, кохала Уласа ІІрохоренка.

Обіщва вони бідні. А відтак Улас раптом покинув її. аби одружитися з

одиначкою заможного козака Гайкою Дударенко. калікуватою й

неї арною. старшою за Уласа. Стара Качурнха давно мріяла про те, щоб

віддати дочку за багатого хазяїна. Такий вже був на прикметі: Клим

Хаврусь. Під тиском обставин Лу кина погодилася одружитися з нелюбом.

Розійшлися закохані: здобули те. чого прагнули: землю, воли, корови:

досяглії заможності. Але саме лепер зрозуміли, що вони пропащі. Ніщо не

радує їх у житті. Вони сходяться в корчмі, щоб упившись забути хоч на

хвилинку своє горе змарноване жнтгя.

Окрасою повісті був образ гумориста і штукаря Івана

Радпвнловського. який ніби не брав безпосередньої участі в подіях, але

надавав їм комічного забарвлення своїми жартами й витівками. Поява

цього иозасюжетного персонажа наштовхнула автора на думку зробити

його головним і ероем окремого твору. Через два роки він і справді написав

документальний етнографічний нарис "У країнські гумористи і штукарі",

опублікувавши його в перекладі російською мовою в журналі "Киевская

старина" (1890, N°N° 10-12). Тут з'ясувалося, що Радивиловський не

він адаиа. а справжня історична особа, знайома письменникові з дитинства.

Українською мовою першодрук нарису здійснено в "Правді" (І89І. N°N° 7­

12: 1892. MM35. 36, 40).

Надбанням журналу, безперечно, було оповідання І. Нечуя-

Левпцькоіо "Афонський пройдисвіт" (1890, N°N° 1-3), що змальовувало

нову постать в українському тогочасному житті: шахрая грека

Копронідоса, що втершись у довіру до багатих ченців, позичив у них великі

суми грошей, але повертати не збирався, знаючи, що ченцям заборонено

мали власність і вони не стануть правши з нього через суд позичене.

Оповідання в дусі О Генрі ст ворювало картину су спільної дійсності періоду

первісної о нагромадження капіталу. коли з'являлася група людей, що для

них особиста нажива стала единим законом їхнього життя і для якої вони

здібні відмовитися від моралі, а про богоприсутність у їхньому житті

взагалі не йшлося, незважаючи на всі зовнішні атрибути чернечого побу ту.