Інші відчуття

Винятково важливими є для нас і чотири інших види відчуттів: дотик, смак, нюх, положення тіла й координація. Що це за відчуття? І що відбувається, якщо кожний із цих видів відчуттів недостатньо розвинений?

Зір і слух для людини - найважливіші з відчуттів. Особливо більшу роль грають вони в контакті між людьми. Невипадково в нашому мозку цим двом типам відчуттів відведені найбільші ділянки кори. У тварин пріоритетними є інші органи чуттів. Акули й собаки мають надзвичайно розвинутий нюх, і тому на корі мозку йому відведені найбільші ділянки. Проте без досить розвинених відчуттів смаку, запаху, доторкань, а також координації тіла ми, люди, почували б себе серйозно скривдженими природою, а наша здатність милуватися навколишнім світом була б значно меншою.

ДОТИК

Якби нам запропонували втратити одне з відчуттів, то що б ми вибрали? А якби нас попросили залишити собі тільки одне відчуття, тj яким би воно було? Від дотику ви, звичайно б, не відмовилися. Із самого народження дотик є відчуттям, обов'язковим для нормального розвитку. Як відомо, недоношені діти швидше набирають вагу й краще розвиваються, якщо їх масажують. Дитинча пацюка, позбавлене ласкавих дотиків матері, виробляє менше гормонів росту, у нього уповільнений обмін речовин. У будь-якого дитинчати без матері може відбуватися затримка росту. Маленькі мавпочки, яким дозволяють бачити, чути своїх матерів і почувати їхній захист, але не дозволяють доторкатися до них, впадають у відчай. Не на багато щасливіше почувають себе ті мавпочки, яким дозволяється доторкатися до своїх матерів через щілини в перегородках, що розділяють їх. Закохавшись у кого-небудь, ми почуваємо бажання доторкнутися до коханої людини - цілувати, обіймати, гладити його.

Можливо, Дейв Бері мав рацію, коли говорив, що шкіра "не дозволяє людям бачити внутрішні органи людини, огидні на вид, а також не дозволяє внутрішнім органам випадати з тіла". Але в шкіри набагато більше функцій.

Наш "дотик" фактично є сумою чотирьох різних відчуттів шкіри - тиску, тепла, холоду й болю. Дотик до різних ділянок шкіри м'яким волоссям, теплим або холодним шматочком дроту, кінчиком голки виявляє, що деякі місця на шкірі особливо чутливі до натискання, інші - до тепла або холоду, а деякі - до болю. На шкірі є різні типи спеціалізованих нервових закінчень. Чи значить це, що кожний тип нервових закінчень є рецептором для одного з основних відчуттів шкіри начебто того, як рецептори колбочок на сітківці ока призначені для сприйняття якогось одного з основних квітів?

Як це не дивно, але не існує ніякого прямого зв'язку з тим, що ми почуваємо в конкретний момент на конкретній ділянці шкіри, і типом нервового закінчення, що перебуває там. За винятком тиску, що має відповідні рецептори: зв'язок між відчуттям тепла, холоду, болю й рецепторами, які б їм відповідали, поки залишається неясним. Інші відчуття шкіри є варіаціями основних з них:

• погладжування близько розташованих крапок натискання створює відчуття лоскоту;

• повторне м'яке погладжування хворого місця створює відчуття сверблячки;

• дотику до сусідніх точок холоду і натискання створюють відчуття вологи, що, можна відчути, доторкнувшись до сухого холодного металу;

• подразнення сусідніх точок холоду й тепла створює відчуття "гарячого". Точки холоду реагують або на дуже низьку, або дуже високу температуру. Ми відчуваємо гаряче, коли висока температура впливає як на точки тепла, так і на точки холоду (мал. 5.16).

Біль

Не так уже й погано, що ми часом почуваємо біль. Біль - це можливість для організму повідомити, що трапилося щось негарне. Біль звертає наша увагу на опіки, переломи, розтягання й радить нам бути обережними. Є невелика кількість людей, які народжуються без здатності відчувати біль, вони можуть переносити без болю найважчі травми. Як правило, вони вмирають у ранній період зрілості. Їхні суглоби зношуються від надмірного навантаження, тому що, не відчуваючи дискомфорту від тривалого перебування в одній і тій же позі, вони подовгу не міняють положення тіла. Без больових симптомів вчасно не помічені інфекційні захворювання й різні ушкодження частин тіла протікають у більше гострій формі (Neese, 1991). Але значно більше людей, які почувають хронічний біль. Страждання людей від постійного або періодичного болю в спині, голові, при артритах, ракових захворюваннях дають підставу для постановки двох питань: "Що таке біль?" "Як його контролювати?"

Що таке біль?

Біль належить не тільки тому органу тіла або ділянці шкіри, де ми його відчуваємо, але також і мозку. Як ми бачимо, сон із закритими очима або чуємо дзенькіт у повній тиші, так в 7 калік з 10 болять їхні ампутовані кінцівки або їм здається, що вони рухаються (Melzack, 1992, 1993). (Людина з ампутованими ногами може зробити спробу встати з ліжка й стати на неіснуючі ноги або підняти чашку неіснуючою рукою.)

Це фантомне відчуття кінцівок свідчить про те, що як і в прикладах із зором і слухом мозок може неправильно розуміти спонтанну діяльність центральної нервової системи, що відбувається при відсутності нормального сенсорного роздратування. Щоб бачити, чути й почувати, нам потрібне не тільки тіло, але й мозок.

На відміну від зору, біль локалізується в якому-небудь конкретному нервовому волокні, що зв'язує рецептор з відповідною ділянкою кори мозку. Більше

того, не існує єдиного типу подразника, що викликає біль (як, скажемо, світло подразнює зір), і немає спеціальних рецепторів болю (як палички й колбочки сітківки). У невеликих дозах подразники, які викликають біль, можуть викликати й інші відчуття наприклад, відчуття тепла, холоду, гладкості або шорсткості.

І хоча не існує теорії болю, що могла б пояснити всі випадки, все-таки теорія контрольних воріт, створена психологом Рональдом Мелжаком і біологом Патриком Уоллом (Melzack & Wall, 1965, 1983), може бути корисною. Мелжак і Уолл вважають, що в спинному мозку є своєрідні нейронні "ворота", які або блокують болючі сигнали, або дають їм можливість йти до мозку. Спинний мозок має малі нервові волокна, які передають більшість больових сигналів, а також більші волокна, які передають у мозок більшість інших сенсорних сигналів. Якщо ушкоджено тканину, малі волокна активізуються, відкриваючи нейронні ворота, і ви відчуваєте біль. Діяльність більших волокон спрямована на закриття воріт для болю, у результаті чого вона вщухає.

Теорія контрольних воріт

Теорія Мелжака й Уолла, відповідно до якої в спинному мозку є нейронні "ворота, які або блокують больові сигнали на шляху до мозку, або пропускають їх. "Ворота" відкриваються больовим сигналам, які йдуть по маленьких нервових волокнах, і закриваються більшими волокнами або інформацією, що надходить від мозку.

Один зі способів зняти хронічний біль - це стимуляція (масаж, електромасаж або навіть акупунктура) більших нервових волокон, щоб вони закрили шлях для болючих сигналів. Потріть шкіру навколо забитого пальця ноги, і ви створите додаткове роздратування, що заблокує частина болючих сигналів. Лід на забитому місці не тільки зменшує припухлість, але й посилає в мозок сигнали холоду, які закривають ворота для болю. Деякі люди, що хворіють артритом, можуть носити поруч із хворим місцем маленький портативний електростимулятор. Коли він подразнює нерви на хворому місці, то хворий почуває скоріше вібрацію, чим біль (Т. Murphy, 1982).

Мелжак і Уолл вважають, що ворота перед болем можуть закриватися також і за допомогою інформації, що йде від мозку. Сигнали, які йдуть від головного до спинного мозку, допомагають пояснити деякі дивні психологічні впливи на біль. Якщо різними способами відволікти увага від болючих сигналів, то відчуття болю буде значно меншим. Травми, отримані в спортивних іграх, можуть не відчуватися аж до прийняття душу після гри. Під час гри в баскетбол в 1989 році гравець команди Університету штату Огайо Джей Берсон зламав шию, але продовжував гру. Очевидно, поняття болю містить у собі багато чого іншого, крім сприйняття сенсорними рецепторами.

Цікаво й те, як запам'ятовуються перенесені нами болючі відчуття. Експерименти показують, що після медичних процедур люди забувають про тривалість больових відчуттів. Замість цього в пам'яті фіксуються моменти найсильніших і кінцевих больових відчуттів. Даніель Канеман (Kahneman, 1993) і його колеги встановили це, коли попросили учасників експерименту опустити одну руку в крижану воду, що спричиняє біль, і потримати її в ній 60 секунд, а потім іншу руку в ту ж саму воду на 60 секунд, плюс ще 30 секунд, але вода за ці 30 секунд уже не заподіювала таких сильних болючих відчуттів. І коли учасників експерименту запитали, яку процедуру вони хотіли б повторити, то більшість побажала повторити більш тривалу процедуру, коли болючі відчуття хоча й тривали довше, але слабшали наприкінці процедури. Коли хворі згадували біль, перенесений під час обстеження прямої кишки через місяць, то також краще запам'ятовували останні (а також найболючіші) моменти, а не тривалість болю.

Звідси треба зробити висновок, на який повинні звернути увагу медичні працівники: краще повільно послабляти біль під час болісної процедури, ніж різко обривати процедуру у найболючіший момент. В одному експерименті лікар надійшов так під час процедури обстеження прямої кишки - він на одну хвилину продовжив процедуру й зробив так, що за цей час больові відчуття у пацієнта знизилися (Канеман, у пресі). І хоча додаткова хвилина дискомфорту не знизила загальної тривалості больового відчуття під час процедури, все-таки хворі пізніше згадували цю процедуру як менш хворобливу, ніж ті, які тривали менше часу, але обривалися в найболючіший момент.

Контроль над болем

Якщо біль і справді є й біологічним, і психологічним феноменом, то контролювати її потрібно засобами обох наук. Залежно від симптомів у клінічних умовах вибирають один або кілька способів зняття болю: медикаменти, хірургічне втручання, акупунктуру, електростимуляцію, масаж, гімнастику, гіпноз, аутотренінг.

Так, широко відома підготовка по методу Ламазе саме й включає у собі кілька вищезгаданих прийомів. Серед них - релаксація (глибокий подих і розслаблення м'язів), контрстимуляція (легкий масаж), відволікання уваги пацієнта (концентрація уваги на якій-небудь приємній речі). Після того як Еверет Уортінгтон (Worthington, 1983) з колегами провели кілька таких сеансів з жінками, останні легше переносили неприємні відчуття, пов'язані із триманням рук у крижаній воді. Біль майже проходив, коли "тренер" умовляв жінок бути терплячими, на зразок того, як чоловіки або близькі друзі полегшують біль при пологах по методу Ламазе.

Відволікання уваги від болю за допомогою приємних образів (згадайте, як добре й приємно вам було, коли...) або за допомогою спеціальної стимуляції (рахуйте назад "трійками") буває особливо ефективним для підвищення терпіння болю (Fernandez & Turk, 1989; McCaul & Malott, 1984). Цим принципом широко користуються в медичних установах. Медична сестра відволікає увагу пацієнтів, що бояться уколів, ласкавими словами й просить глянути куди-небудь, коли вводить голку в тіло. Гарний вид на парк або сад з вікна лікарняної палати також позитивно впливає на хворих, допомагає їм забути неприємні почуття. Коли Роджер Ульріх (Ulrich, 1984) ознайомився з медичними картами хворих Пенсильванского госпіталю, він прийшов до висновку, що для хворих, які лікувалися в палатах з видом на парк, було потрібно менше ліків; вони швидше виходили з лікарні, чим ті, які жили в тісних палатах, вікна яких виходили на глуху цегельну стіну.

СМАК

Як і дотик, наше відчуття смаку складається з 4 основних відчуттів: солодкого, кислого, солоного, гіркого (McBurney & Gent, 1979). Всі інші смакові відчуття - їхні комбінації. Дослідники невтомно шукали спеціальні нервові волокна, що несуть відповідальність за відчуття кожного із цих видів смаку.

Відчуття смаку зумовлене наявністю складних хімічних речовин. З боків і на кінчику язика є близько 200, а то й більше смакових сосочків. У кожному з них є пара, що поглинає хімічні речовини їжі. Молекули цих хімічних речовин сприймаються 50 смаковими рецепторними клітками: з них стирчать виступи, що нагадують антени, які входять у пори. Деякі із цих рецепторів реагують переважно на солодке, інші - на солоне, кисле й т.д. На реакцію не потрібно багато часу. Коли на язик попадає вода, то додавання в неї концентрованої солоної або солодкої речовини всього тільки за 1/I0 частку секунди буде відчуте (Kelling & Halpern, 1983). Коли друг просить дати йому "спробувати ваш напій", то всього через долю секунди він його поверне, і ви вже знову можете пити напій через соломинку.

Рецептори смаку відновляються щотижня, тому якщо ви обпечете язик, не переживайте. Однак з віком кількість смакових сосочків зменшується, а разом з ними і чутливість до смаку (Cowart, 1981). (Не дивно, що дорослі люди на відміну від дітей віддають перевагу гострій їжі.) Вживання алкоголю й паління прискорюють втрату чутливості до різних смаків.

І хоча смакові сосочки грають дуже важливу роль у відчутті смаків все-таки їм допомагають і інші органи тіла. Затисніть ніс, зав'яжіть очі, і нехай хто-небудь пригощає вас різною їжею. І вам буде важко відрізните шматочок яблука від шматочка сирої картоплини, а м'ясо буде мати смак картону. Ми не тільки смакуємо їжу, ми вдихаємо через ніс її аромат, от чому коли в нас сильна застуда, ми погано почуваємо смак, а людям, які втратили нюх, здається, що вони втратили й відчуття смаку. Запах не тільки сприяє відчуттю смаку, але й змінює його. Полуничний аромат, що виходить від напою, підсилює відчуття його насолоди. Це приклад сенсорної взаємодії, суть якого в тому, що одне відчуття може впливати на інше. Запах і смак разом створюють присмак, або аромат. Порівняйте: ми вірно локалізуємо голос, що долинає до нас, частково тому, що бачимо людину, яка стоїть перед нами, а не позаду, не над нами й не під нами.

Дослідник смакових відчуттів Лінда Бартошук (Bartoshuk, 1993) наводить цікаві факти, пов'язані зі смаком:

• Наші емоційні реакції на смак дуже стабільні. Покладіть небагато солодкої та гіркої речовини на язик немовляти, і реакція його язика й обличчя буде такою ж, як і в дорослої людини.

• Люди без язика все-таки можуть відчувати смак за допомогою рецепторів у задній і верхній частинах рота.

• Якщо ви перестаєте відчувати смак одним боком язика, то, імовірно, не помітите цього, тому що інший бік стане надчуттєвим. Мозок теж не локалізує смак точно: хоча в середній частині язика мало смакових рецепторів, ми відчуваємо смак всім язиком.

• Ми не пробуємо на смак і не нюхаємо більшість продуктів харчування - жирів, протеїнів, крохмалю й харчових домішок (цукор виключення).

Сенсорна взаємодія

Вплив одного відчуття на інше, наприклад запах їжі впливає на смак.

Нюх

Подих - процес парний: вдих, видих. І лише двічі в житті він буває одиночним: вдих при народженні й останній видих при смерті. Щодня, роблячи, майже 20 тисяч вдихів і видихів, наші ніздрі купаються в потоці різноманітних за своїм запахом молекул. Наш досвід сприйняття запахів (нюх) буває дуже індивідуальним. У кожної людини свій неповторний запах.

Як і смак, відчуття запаху означає вдихання складних хімічних речовин. Ми почуваємо запах, коли молекули речовини, які несе вітер, попадають в маленький пучок з 5 мільйонів рецепторних клітин у верхній частині кожної носової порожнини (мал. 5.17). Ці нюхальні рецепторні клітки, коливаючись, як морські водорості на підводній скелі, вибірково реагують на запах торта, що печеться, на запах диму, миттєво передають сигнали в мозок. Навіть грудні діти і їхні матері швидко вчаться впізнавати один одного по запаху (McCarthy, 1986). Самка морського котика, повернувшись на узбережжя, переповнене потомством котиків, знайде своє дитя по запаху.

Мільйони рецепторних клітин у верхній частині кожної носової порожнини через аксонові волокна, що утворюють нюховий нерв, посилають сигнали до нюхової цибулини, що перебуває в передній нижній частині мозку. Відтіля сигнали посилаються у нюхову кору в скроневій частині, а також до різних ділянок мозку нижчого рівня, особливо до окремих частин лімбічної системи, пов'язаної з пам'яттю й емоціями.

Щоб ми відчули запах троянди, молекули, що несуть її аромат, повинні досягти рецепторів у верхній частині носової порожнини. Коли ми нюхаємо троянду, повітря втягується до рецепторів, підсилюючи аромат

Вік, стать й нюх

Серед 1,2 мільйона людей, які відгукнулися на запрошення "National geographic" взяти участь у дослідах на виявлення здатності розпізнавати запахи, найбільш успішно розпізнали 6 запахів жінки й молоді люди (Wysocki & Gilbert, 1989)

Гострота сприйняття запаху виражена не так очевидно і яскраво, як гострота зору й слуху. Дивлячись із вікна в сад, ми бачимо його форми й кольори в дрібних деталях, ми чуємо спів птахів у ньому, але слабко відчуваємо його запахи, поки не вткнемося носом у квіти.

Механізм дії нюхальних рецепторів залишається таємницею. На відміну від світла, що ділиться на спектральні кольори, запах не ділиться на елементарні запахи. На відміну від сітківки, що виявляє мільярди кольорів за допомогою сенсорних клітин, призначених для сприйняття червоної, зеленої й блакитної квіток, нюхальні рецептори розпізнають запахи індивідуально.

Молекули запаху мають таку розмаїтість форм і розмірів, що потрібно безліч різних рецепторів, щоб визначити їх.

1000 генів - один відсоток від всіх наших генів - зумовлюють рецепторні протеїни, що розпізнають окремі молекули (Axel, 1995).

Як ключ попадає в замок, так і молекули запаху попадають у ці рецептори. І все-таки в нас немає окремого рецептора для кожного з 10 000 запахів, які ми розрізняємо. Це свідчить про те, що деякі запахи для свого розпізнавання вимагають комбінації рецепторів, результати діяльності яких інтерпретує мозок.

Здатність розпізнавати запахи досягає піка в ранній період зрілості й поступово знижується після нього (мал. 5.18). Незважаючи на нашу здатність відчувати різні запахи, ми не можемо так само успішно їх описати. Словами легше охарактеризувати звук флейти, ніж запах кави. У порівнянні з нашим сприйняттям і запам'ятовуванням різних видів і звуків процес сприйняття запахів здається більш примітивним і сутужніше піддається опису. (Richardson & Zucco, 1989).

І кішка, і собака з нормальним нюхом, якби вміли говорити, підтвердили б, що кожний з нас має свій власний неповторний запах. (Одне досить важливе виключення: собака може переплутати сліди гомозиготних близнюків.) (Thomas, 1974). Тварини, у яких нюхових рецепторів набагато більше, ніж у людини, користуються своєю здатністю відчувати запахи для спілкування між собою. Задовго до того моменту, коли акула побачить свою здобич або метелик зустрінеться з метеликом, вони відчувають присутність об'єктів їхнього інтересу по запаху.

Запахи мають властивість повертати з небуття картини й відчуття минулого. І це відбувається тому, що існує прямий зв'язок між ділянкою мозку, що отримує сигнали від носа, і найдавнішими лімбічними центрами мозку, які пов'язані з пам'яттю й емоціями. Нюх - дуже древнє відчуття. Перше ніж тонкі аналітичні ділянки кори мозку людини повністю сформувалися, протягом цілих історичних епох, які змінювали одна одну, він, подібно вищим ссавцям, за допомогою нюху добував собі їжу й рятувався від хижаків.

У романі "У пошуках втраченого часу" французький письменник Марсель Пруст описує, як аромат шматочка пирога, змоченого в чаї, викликав спогад про спальню його тітки в старому батьківському будинку. "Смак і запах речей, - пише Пруст, - які є навіть у маленькій краплині, що передає їхню сутність, приносять самі живі спогади".

Лабораторні дослідження підтверджують, що хоча запахам буває важко дати назву, ми й справді маємо чудесну здатність розпізнавати давно забуті запахи й згадувати епізоди життя, з ними пов'язані (Engen, 1987; Schab, 1991). Студенти, які виконують лексичні вправи, вдихаючи при цьому аромат шоколаду, легше згадують наступного дня слова, коли знову відчувають цей же аромат (Schab, 1990). Приємні запахи викликають приємні асоціації - - і навпаки (Ehrlichman & Halpern, 1988). Запах моря, парфумів або мастики, яким натирали підлогу на кухні в бабусі, приносять спогади про безтурботні миті життя. Така сила запахів - викликати спогади про минуле і пожвавлювати пов'язані з ним почуття.

СИГНАЛИ ВІД СМАКОВИХ СОСОЧКІВ (чорна стрілка} надходять на ділянку скроневої частини недалеко від того місця, де сприймається нюхова інформація. Ділянка кори, де обробляється нюхова інформація (сіра стрілка), з'єднана також з ділянками, де зберігаються спогади, що пояснює, чому той або інший запах може викликати спогади про минулому.

Гарний настрій, викликаний приємними запахами, підвищує ефективність праці. До цього висновку прийшов Роберт Барон (Вагоп, 1990), попрацювавши зі студентами в приміщеннях із приємними запахами й без них. Приємні запахи покращували настрій і впевненість студентів, сприяли тому, що вони брали на себе більші зобов'язання, виконуючи роботу звичайного клерка. І були більш вимогливими і енергійними під час укладання договорів.