Індивідуалізм і самовираження

У західних культурах індивідуалізм був і залишається системоутворюючим поняттям. Справді, в індивідуалістичних культурах простежується тенденція до демонізації деіндивідуалізації, у якій убачають першоджерело всіляких заколотів, оргій і катувань (див. главу 12). Представники ж колективістських культур вважають деіндивідуалізоване суспільство оптимальним і розглядають індивідуалізоване як причину каліцтв і суспільних безладь (Markus and Kimayma, 1994).

Історики називають безліч варіантів походження сучасної концепції індивідуалізму, особливо в Америці. Деякі вказують на такі специфічні фактори навколишнього середовища, як наявність в XVIII і XIX століттях в Америці кордонів просування переселенців (Tocqueville, 1835). Інші звертаються до епохи Реформації, коли проголошувалося, що кожна людина прямо пов'язана з Богом (Weber, 1904-1905). Деякі заглиблюються ще далі в історію й убачають джерела індивідуалізму в Італії епохи Відродження. У цей період художники стали ставити підпис на своїх роботах, як би говорячи: «Це - моє!». Колись живописці були не більш ніж простими ремісниками, чиє завдання полягало у втіленні благочестивого образа Мадонни або зображенні пана таким, яким він сам хотів би себе бачити. Але з початком Ренесансу ситуація змінилася, тепер художники прагнули створити щось нове, не схоже на те, що роблять інші, виявити оригінальність і творчий початок, виразити себе (Burck-hardt, 1980).

Джон Сабіни стверджує, що властивій західній культурі індивідуалізм багато в чому перегукується з тим, наскільки ми цінуємо творчість як таке. Ми звеличуємо людську унікальність, віддаємо належне щирості, цінуємо невимушеність і прагнення до досконалості. Людське Я сприймається як самоцінність, тому що ми заохочуємо самовираження поза залежністю від того, що ж, властиво, виражається (Sabini, 1995). Щодо цього ми кардинально відрізняємося від колективістів. Кожний американець намагається виділитися, прагне «реалізуватися на всі сто відсотків». Колективісти (скажемо, японці), навпроти, роблять всі, щоб «настільки ідентифікуватися із групою, щоб [їх] індивідуальність не впадала в око». У той час як американські діти прагнуть бути краще інших, японських дітей учать бути «у числі інших» (Barlund, 1975; Weisz, Rothbaum, and Blackburn, 1984).

Культуральне розходження в трактуванні я-концепції

Деякі автори думають, що розходження між культурами показують, що властивому нашому західному миру розуміння людської особистості тільки обмежує вивчення культур, відмінних від нашої. На їхню думку, у багатьох інших культурах людину сприймають не так, як ми - відносно самостійну і незалежну від соціального середовища, у якій він перебуває. Особистісна незалежність людини, абстрагованого від соціального середовища, не є там предметом вивчення й не має ні найменшої цінності, зате Я кожної людини визначається через його взаємозв'язок з іншими людьми (Markus and Kitayama, 1991, 1994). Ричард Шведер і його колеги зробили спробу продемонструвати цю відмінність, зрівнявши відповіді учасників експерименту, що належали до західних і інших культур, коли їм запропонували описати кого-небудь із близьких знайомих. Американці найчастіше називали абстрактні риси характеру, скажемо, «Вона дружелюбна». Жителі Індії, навпроти, у своєму описі звертали увагу на поводження людини в певному соціальному контексті, наприклад, «По святах вона завжди приносить тістечка» або «У нього проблеми в родині» (Shweder and Bourne, 1986).

Дотепер неможливо точно сказати, чи можуть дані Шведера бути доказом того, що в різних культурах подання про Я істотно відрізняються друг від друга; можливо, що насправді представники цих культур по-різному говорять про те, про що думають однаково (Sabini, 1995). Набагато більше вагомим доказом послужили результати докладного дослідження життя на індонезійському острові Бали, що провів антрополог Кліффорд Гіртц. Відповідно до його опису, культура Бали (принаймні, до 50-х років нашого століття) перебуває на одному з полюсів континуума колективізм-індивідуалізм і, можливо, є «сховищем» зовсім іншої Я-концепції (Geertz, 1983).

Звернемося до імен. У жителів острова Бали є імена, але вони дуже рідко ними користуються. Замість імен використається мудра система інших позначень. Одним з них служить найменування порядку народження дітей у родині (первісток, середній і т.д.), за допомогою яких батьки, брати й сестри звертаються до дітей і підлітків. Крім того, використається система, в основі якої лежить ім'я першої дитини (наприклад, «батько Генрі»). Коли в людини народжується перший онук, його власне ім'я змінюється (наприклад, «дідусь Елен»). А якщо йому пощастить дожити до першого правнука, те після цього його знову будуть кликати по-новому (наприклад, «прадід Пилипа»). До того ж д всьому цього на острові використається складна схема назв статусу людини (наприклад, вища каста, середня каста й т.д.) і показників соціальних ролей (наприклад, старійшина села не такий-то й такий-то). Між цим «багатоступінчастим» ім'ям і американським «Привіт, я - Джо» лежить дійсно прірва.

Ця складна система імен і позначень - усього лише частина паттерна соціального життя, регульованим надійною системою ритуалів і етикету, що пронизує всі сфери існування жителів Бали, будь те родина, економіка, політика або релігія. Індивідуальність придушується; єдине, що має значення, - дотримання зовнішньої форми. Як пише Гиртц:

...Всі ідіосинкритії властиві людині просто тому, що вона має індивідуальні фізичні, психологічні й біологічні властивості, незмінно придушується, уступаючи чільну роль тому місцю, що приділяється йому в безперервному повному мішури карнавалі життя на Бали... Людина приходить у фізичний світ і йде з нього, будучи не більш ніж коротким епізодом історії, і, по суті, це не має значення навіть для нього самого. Але маски, які він надягає, підмостки, на які він вступає, ролі, які він грає...залишаються, відбиваючи не фасад, а саму суть рецей, принаймні, Я... (Geertz, 1983, с. 62).

Це опис життя балійців як не можна краще показує, що саме мають на увазі деякі автори, коли говорять, що розповсюджені в сучасній психології подання про особистості і Я продиктовані західною культурою й, можливо, не доречні стосовно до інших культурних умов (принаймні, не до всіх).

Яке відношення все це має до різних підходів до особистості, про які йшов розмову в цій і попередній главах? Це служить нам нагадуванням про те, що деякі аспекти теорій особистості пов'язані із властивій західній культурі індивідуалістичним поглядом на природу людини. Але з цього й випливало очікуване. Всі теоретичні підходи мають своєю метою розуміння причин розходжень між людьми: теорія рис орієнтований, головним чином, на розходження в уроджених характеристиках, у фокусі теорії соціального научіння перебувають розходження в придбаних властивостях, психодинамічна ж теорія схиляється до вивчення особливостей підсвідомих мотивів. Акценти, що розставляють прихильниками гуманістичного підходу, видають ще більшу орієнтованість на західну культуру, тому що об'єктом їхньої особливої уваги є людська унікальність, що вони вивчають, одночасно звеличуючись. Очевидно, що всі ці підходи могли виникнути тільки в умовах культури, де люди крім іншого розрізняються по статі, віку, расі й віросповіданню. На острові Балі такі розходження не приймаються до уваги; у багатьох інших колективістських суспільствах вони трохи стерті. У зв'язку із цим, очевидно, буде доречно висловити застереження щодо спроби поширити те, що характеризує західне суспільство, на все людське суспільство в цілому.

Припустимо, що критичні зауваження прихильників соціокультурного підходу не необґрунтовані. Якщо це так, то всі наші численні теорії особистості мають сенс тільки в західному суспільстві, якому властива віра в існування незалежного й самостійного Я. Хоча цей факт накладає відомі обмеження на діапазон їхнього застосування, все-таки не слід забувати, що навіть при наявності таких вони охоплюють величезну кількість людей. Добре це або погано, але їхнє число постійно росте в міру експансії західної культури, коли люди в усьому світі дивляться американське телебачення, слухають західну рок-музику й носять джинси. І проте, критика, висловлювана в рамках соціокультурного підходу, дозволяє внести досить немаловажні корективи. Вона служить нам нагадуванням про те, що ми - не єдине суспільство в цьому безупинно мінливому світі й що в інших суспільств - інші цінності й перспективи.