Біхевіорально-когнітивний підхід

• Що являє собою біхевіоралъно-когнітивний підхід до вивчення особистості?

• Як прихильники теорії соціального навчення розглядають особистість і як вони пояснюють розходження між людьми?

• Що таке пояснювальний стиль і як він впливає на схильність людини до депресивних розладів?

• Що таке «відстрочена винагорода» і чому здатність його дочекатися важлива для розвитку успішності в підлітків і дорослих?

Теорія рис пояснює розходження в поводженні людей стабільними й, можливо, уродженими передумовами (тобто рисами особистості). З погляду цього підходу, люди роблять те, що вони роблять, тому що вони такі, які вони є: веселун є душею будь-якої компанії, тому що він — яскраво виражений екстраверт. Однак у теорії рис існує альтернатива: це біхевіоральний підхід (який, як ми побачимо, має кілька різновидів).

В відмінність від прихильників теорії рис особистості, прихильники біхевіорального підходу стверджують, що дії людини визначаються зовнішніми обставинами, тобто є його реакцією на вплив зовнішніх сил. Останнім часом цей підхід всі частіше називають біхевіоралъно-когнітивним, тому що багато прихильників біхевіоризму визнають значимість таких когнітивних факторів, як очікування й переконання.

Почасти цей підхід виріс із ситуаціоністської критики теорії рис, яка розглянута вище, тому що її прихильники вважають, що люди роблять те, що вони роблять, під впливом ситуації, у якій вони перебувають зараз або перебували раніше. «Душу компанії» грає свою роль на вечірці, тому що перебуває в умовах вечірки, тобто в ситуації, де його товариське й веселе поводження підкріплюється іншими людьми, і підкріплювалося раніше в аналогічних ситуаціях. Такий погляд на поводження традиційно асоціюється з біхевіоризмом, теоретичним підходом, що домінував в американській психології протягом першої половини XX століття, і особливо виділяв роль оточення й научіння, наполягаючи на тому, що людей, як і тварин, треба вивчати об'єктивно, через їхні зовнішні прояви (див. главу 4).

Якщо теорію рис можна зрівняти із класичним театром, де в кожного актора є своє амплуа, за рамки якого він не виходить, то в рамках біхевіорального підходу люди розглядаються як репертуарні актори, які можуть грати ролі, що відповідають різним амплуа. Сьогодні такий актор грає одну роль, завтра розучує іншу, залежно від того, яка п'єса ставиться в театрі. Працюючи над роллю, він іде не від внутрішніх, а від зовнішніх особливостей характеру свого героя. Актори поведінкової, «технічної» школи не турбуються ні про внутрішню мотивацію героїв, ні про підтексті ролі. Якщо від них потрібно зіграти яке-небудь почуття, вони приділяють максимум уваги його видимим тілесним проявам: вони тремтять і похитуються або стискають кулаків і прискорено дихають залежно від емоції, яку треба зобразити. Це відбувається тому, що для них важливі зовнішні прояви почуття, які бачить і чує публіка. Цим вони теж нагадують прихильників біхевіоризму, які вважають, що людей найкраще вивчати зовні, об'єктивно.

Репертуарні ролі

Лоуренса Олів'є часто називають провісником репертуарних акторів, які можуть зіграти будь-яку роль. Один раз він сказав: «Коли я хочу відтворити характер персонажа... я направляюся зовні усередину». (Що відрізняється від підходу акторів, що працюють по системі Станіславського.)

а — у ролі Гамлета (з фільму 1948 р.);

б — у ролі Арчи Раїса, низькооплачуваного конферансьє

(«Конферансьє», 1960 р.);

в — у ролі Махди, фанатичного лідера суданської релігійної секти XIX в.

(«Хартум», 1966 р.) (Photofest)