Емпіричні й концептуальні основи
Розглянемо деякі положення, висунуті прихильниками гуманістичного підходу. Чи можемо ми знати, що люди, що досягли рівня самоактуалізації, дійсно такі, якими їх описував Маслоу: що вони реалістично настроєні, приймають себе й інших, ставлять в основу справа, якою захоплені, дотримуються демократичних поглядів, невимушені в поводженні, що верхові переживання залишають незгладимий слід у їхньому душі, що такі люди випробовують ці самі верхові переживання частіше інших? На сьогоднішній момент ми не маємо у своєму розпорядженні дані, які дозволили б зробити подібні висновки.
Ще більш тверду критику прихильники гуманістичного підходу викликали на себе надмірною невизначеністю багатьох ключових понять. Що, наприклад, вони мають на увазі під самоактуалізацією або вершинними переживаннями? А оскільки визначення цих термінів досить розмиті, дати оцінку твердженням, у яких вони фігурують, не так-то легко.
Все сказане вище ставиться й до проведеного Маслоу дослідженню осіб, що досягли рівня самоактуалізації. Серед людей, обраних їм як об'єкти дослідження, було чимало видатних і просто відомих людей. Але за яким критерієм він вибрав саме їх? Якщо говорити про історичні фігури, то його вибір припав на Томаса Джефферсона, Абрахама Линкольна й Елеанору Рузвельт. Більшість із нас беззастережно визнають, що всі ці люди - воістину видатні особистості, кожний з яких чимало потрудився на благо людства, і, зрозуміло, ми розуміємо, що Маслоу мав на увазі, говорячи, що вони реалізували свій внутрішній потенціал і «актуалізували» себе. Але чому цей термін не можна застосувати до багатьох інших людей, які аж ніяк не так привабливі, а навіть навпаки - таки страшенні монстри? Прикладів тому багато - Аль Капоне, Цзян Цин (мадам Мао) або Адольф Гітлер. Швидше за все, вони домоглися того, до чого прагнули, і стали тим, ким хотіли (принаймні, до Алькатраса, або смерті Мао, або останніх днів битви за Берлін). Але тоді чому ми не вважаємо їхню самоактуалізацію що відбулася? Керуючись ідеєю про те, що орієнтирами для людського розвитку служать ідеали добра, а не зла, Маслоу й Роджерс, очевидно, просто виключили цих моральних чудовиськ зі свого дослідження - по визначенню. Але подібне обґрунтування не може не породжувати суперечок. Можливо, що процеси розвитку людини означає особистісний ріст, але цей факт сам по собі - ще не привід для оптимізму. Благодатний ґрунт, саджанець троянди, сонце й вода - і виросте рожевий кущ. Але в результаті самоактуалізації іншого саджанця ми з тією же неминучістю отримаємо смертоносні виділення отруйного плюща.
Гуманістичний підхід як рух протесту
Як видно, фундамент більшості догматів гуманістичного підходу до особистості становлять досить сумнівні положення. Але чому тоді ми повинні сприймати їх всерйоз? З одного боку, гуманістичний підхід найкраще розглядати як рух, що виражає протест (див. Monte, 1995), протест проти біхевіоризму й психоаналізу, тому що, з погляду гуманістично настроєних психологів, обидві ці психологічні школи пропагували сугубо механістичне бачення людської природи, де люди - усього лише маріонетки, що виконують волю зовнішніх і внутрішніх сил. Вони протестують проти теорії рис, тому що, на їхній погляд, суть цього підходу полягає в нескінченному каталогізуванню, у результаті чого вся суперечливість людської натури зводиться до простого шифру. Сучасний напрямок, що тяжіє до медикаментозного лікування психопатологій, також викликає в них протест, тому що здається вузьким і песимістичним, орієнтованим не на здоров'я й прагнення до кращого, а на хворобу й дефіцитарність.
Як і в чому гуманістичний підхід до особистості перегукується з деякими плинами в політику й літературі? Біля двохсот років тому, в епоху романтизму, поети Англії й Німеччини звеличували панування почуттів над розумом, проголошували культ індивідуалізму й щирої людини, повністю заперечуючи при цьому цінність досягнень сучасної їм науки й техніки. Одні, як, наприклад, Вільям Блейк і Самуэль Колеридж, шукали вершинні переживання в містичних баченнях або в опіумному маренні. Інші лаяли суху, механістичну науку, у дзеркалі якої Всесвіт виглядає маренням. Приклад тому - сумні голосіння Джона Китса про те, що «Ньютон зруйнував всю поезію веселки, звівши її до призматичних квітів» (див. Abrams, 1953, с. 303). Багато хто з них погоджувалися із суспільним філософом Жан Жаком Руссо (1712-1778), чиї слова про те, що «людина по своїй природі добра... і тільки наше суспільство зробило його поганим!», стали гаслом французької й американської революцій.
Романтизм у мистецтві
Так само як Киті лає Ньютона за те, що, провівши науковий аналіз, він «зруйнував всю поезію веселки», Блейк виставляє його людиною, который'настолько зациклений насвоей математиці, що вже не усвідомлює той світ, частиною якого є (Ньютон, 1795, William Blake; Tate Gallery, London/Art Resource).
Зовсім очевІдно, що ці настрої багато в чому перегукуються з позицією гуманістичних психологів. Поети епохи романтизму протестували проти сухого, механистичного підходу до природи й політики; гуманістичні психологи висувають аналогічні аргументи проти сучасних підходів у психології. Це зовсім не означає, що їхня позиція цілком і повністю продиктована поглядами Руссо й сформувалася під враженням від поезії XVIII століття, напевно немає. Справа в тому, що сьогодні романтизм є частиною нашої культури і його мовна спадщина простежується в багатьох більше пізніх рухах, що проголошують протест. У якості одного із прикладів такого роду можна згадати повстання студентів в 60-х роках, що спалахнув багато в чому через розв'язання війни у В'єтнамі. Інший приклад - виникнення гуманістичного підходу до особистості в психології.
Зрозуміло, поети епохи романтизму зробили набагато більше, ніж просто проголосили протест; вони також внесли свій чималий внесок у літературу. А Руссо ще й визначив розміщення політичних сил у Європі на ціле сторіччя після своєї смерті. Чи можуть гуманістичні психологи похвастатися позитивним внеском, порівнянним по масштабі з діяннями своїх попередників? Деякі критики затверджують, що, за винятком практичної роботи Карла Роджерса й оцінки психотерапії (див. главу 19), поняття, якими оперують гуманісти, занадто розпливчасті, а заяви занадто бездоказові (і, можливо, недовідні), щоб уважати їх серйозними науковими досягненнями (Smith, 1950). Інші заявляють, що нерідко гуманістичні психологи виступають не як безсторонні учені, а відіграють роль моральних захисників. Вони описують особистість такий, який вона повинна бути, замість того щоб охарактеризувати, яка вона насправді.
Але у гуманістичного підходу є одне незаперечне достоїнство. Гуманістичні психологи нагадують нам про багато явищ, у рамках інших підходів, що упускають звичайно з, виду до особистості. Люди дійсно хочуть не тільки їжі, сексу й престижу; вони читають вірші, слухають музику, закохуються, час від часу випробовують вершинні переживання й прагнуть самоактуалізуватися. Можна сперечатися про те, чи допомагають нам гуманістичні психологи краще зрозуміти ці феномени. Але вони, принаймні, заявили, що такі існують, що вони являють собою істотний аспект того, що робить нас людьми, і що про їх у жодному разі не можна забувати.