Ситуаціонізм

По суті справи, була висунута гіпотеза, що особистості, що змушує людину діяти так, а не інакше, не існує. А якби вона була, ми могли б очікувати деякої послідовності в поводженні людини від ситуації до ситуації (природно, якщо його особистість не міняється кардинальним образом щохвилини). Але якщо не особистість людини визначає його поводження, то що ж?

Один з варіантів відповіді на це питання був запропонований прихильниками ситуаціонізму. Вони вважають, що людське поводження більшою мірою детерміновано характеристиками ситуації, у якій людина перебуває, чим його особистісними властивостями. У деяких випадках це саме так. Коли загоряється червоне світло, більшість водіїв зупиняються; коли загоряється зелений, більшість їдуть - незалежно від того, дружелюбні вони або недружелюбні, скупі або щедрі, схильні до домінування або до підпорядкування й т.д. У ситуаціях подібного роду всі люди поводяться однаково. Відповідно до подань ситуаціоністів, цей принцип прикладемо до будь-якому або майже до будь-якого людського поводження. Наприклад, ефект соціальної ролі такий, що вона визначає, що повинна робити людина, незалежно від того, хто вона є (див. главу 11). Щоб пророчити, як та або інша людина поведеться в залі суду, необов'язково знати, товариський він або замкнутий, чи багатий він або бідний. Що дійсно важливо - це роль, що він буде грати: судді, обвинувача, захисника або підсудного. Із цього погляду, наші дії залежать не від того, хто ми є, а від того, у якій ситуації ми перебуваємо.

Чи є сталість рис особистості ілюзією?

Якщо ситуаціонізм відбиває щирше положення речей, то сталість рис особистості наших друзів і знайомих (і, можливо, наших власних) більш-менш ілюзорно. Але якщо це вірно, як пояснити те, що жертвою цієї ілюзії впало стільки людей? На думку критиків теорії рис, одне з пояснень полягає в тому, що особистості наших друзів і знайомих здаються стабільними, тому що ми бачимо їх у тих самих соціальних ситуаціях. Потім ситуаціоністи йдуть ще далі й заявляють, що риси особистості - це просто ментальні конструкції, які одна людина створює дивлячись на іншого й намагаючись пояснити його поводження. Процес їхнього створення містить у собі процеси умовисновку й пам'яті, і тому відкрито для численних помилок, які ми описали в загальному вигляді в главах 7 і 8 і які були знову згадані нами у зв'язку із проблемами сприйняття особистості в главі 11. Саме ці помилки й створюють переконання в тім, що риси особистості існують (Shweder, 1975: Nisbett and Ross, 1980; Ross and Nisbett, 1991). Із цього погляду, опис особистості має більше відношення до спостерігача, чим до тому, за ким спостерігають (Cantor and Mischel, 1977, 1979).

В захист теорії рис.

Акцент на важливості обставин ситуації для поводження індивіда істотне виправлення до теорії, що пояснює будь-які дії людей проявом їхньої внутрішньої сутності. Однак, будучи доведена до абсурду, ця точка зору стає настільки ж сумнівної в плані наукової цінності, як і та, доповненням до якої вона виступає. У такій формі вона припускає, що особистість не існує зовсім. Чи дійшов хто-небудь із психологів до цієї крайності, невідомо. Мішель, виразно, не дійшов (Mischel, 1973, 1979). Однак сама можливість того, що хтось із дослідників доведе цю ідею до логічного завершення, викликала сильну реакцію на критику теорії рис Мішелем.

Погодженість у часі. Реакція на концепцію ситуаціоністів виявилася в різних формах. Багато авторів показували у своїх роботах, що навіть якщо поводження людини міняється від ситуації до ситуації, воно, незважаючи на це, погоджено в часі (Block, 1971, 1977). Доказу цієї точки зору були отримані в ряді лонгітюдних досліджень, які показали, що поводження людини залишається відносно постійним на різних етапах життєвого шляху (навіть будучи обмірюваним через значні проміжки часу). Так, в одному дослідженні, схильність до залежності в чоловіків, обмірювана в той час, коли вони навчалися у вищій школі, високо корелювала з оцінками тієї ж самої властивості, зробленими іншими експертами біля десяти років тому (r=+0,55; Block, 1971). В іншім дослідженні дорослі чоловіки заповнювали той самий особистісний опитувальник із шестии дванадцятирічним інтервалом. Кореляція між результатами першого й другого тестування (по таких рисах особистості, як домінантність, товариськість і емоційна стабільність) становила від +0,59 до +0,87 (Costa, McCrae, and Arenberg, 1980).

Погодженість поводження в різних ситуаціях. Можливо, людське поводження дійсно погоджене в часі, але як бути з погодженістю поводження в різних ситуаціях, що покритикував Мішель? На думку Сеймура Епстайна, погодженість поводження в різних ситуаціях вище, ніж указував Мішель у своїй роботі. Епстайн уважав, що дослідження, які демонструють низьку погодженість поводження в різних ситуаціях, розглядають недостатньо великий набір різних ситуацій, у результаті чого оцінка досліджуваної риси особистості стає ненадійною. І якщо це так, кореляція між двома ненадійними вимірами однієї риси, природно, буде низкою або її взагалі не буде. Щоб визначити, наскільки послідовно поводяться люди від ситуації до ситуації, поводження в кожній такій ситуації (наприклад, шахрайство в класі або на спортивному змаганні) повинне бути обмірюване неодноразово, причому необхідно приймати в увагу різні варіанти обставин.

Незмінність у часі?

В 1964 році режисер Майкл Аптед інтерв'ював групу англійських 7-літніх дітей для свого фільму «Seven Up». Потім він повторював інтерв'ю із семирічним інтервалом між ними. Джеки Бассет, Линн Джонсон і Сьюзан Дэвис, одним з учасниць цього фільму, на верхній фотографії 7 років, а на нижньої - 21 (причому в руках вони тримають фотографію, що запам'ятала їх в 14-літньому віці). Деякі з учасників цього фільму порушили обіцянки, дані собі в більше ранньому віці, або повністю відмовилися від цілей, поставлених у дитинстві. Але чи значить це, що цілісність особистості ілюзорна? (Photofest)

Щоб підкріпити свою позицію, Епстайн провів дослідження, у якому спостерігав настрій і дії учасників протягом 30 днів. Він виявив, що кореляції між діями людини в різні дні були дуже низькими. Тоді він порахував кореляції між середніми результатами за будь-які два дні, потім - за будь-які три й т.д. У міру того як кількість спостережень зросталася, кореляції також зростали від +0,30 до +0,80 (Epstein, 1979, 1980). Іншими словами, якщо ми бачили, як хтось поводиться протягом години, у нас не так багато інформації для того, щоб передбачувати, як він поведеться в будь-яку іншу годину. Але якщо ми спостерігали його протягом тижня, тоді ми можемо досить точно передбачити, як він буде поводитися протягом будь-якого іншого тижня (Mischel and Peake, 1983; Epstein, 1983).

Визначення погодженості. Інша проблема пов'язана з визначенням погодженості поводження в різних ситуаціях. Наявність або відсутність цієї якості залежить від того, які поведінкові реакції експериментатор вибирає як еквівалентні для оцінки тієї або іншої риси. Так, дві реакції, які, на перший погляд, дуже несхожі, при ближчому розгляді можуть виявитися проявами однієї й тієї ж риси особистості. У результаті непогодженість поводження частіше виявляється уявною, чим реальної (Moskowitz, 1982; Buss and Craik, 1983; Rorer and Widiger, 1983).

Деякі приклади цього явища можна привести із психології розвитку. Розглянемо прояву фізичної агресивності. У чоловіків фізична агресивність є в наявності й у дитячому, і в підлітковому віці, але на різних етапах життєвого шляху вона приймає різні форми. Маленькі хлопчики тузять один одного кулаками; молоді люди рідко роблять подібним чином, навіть коли випробовують почуття гніву (Kagan and Moss, 1962).

Прояв фізичної агресивності в хлопчиків і чоловіків

Та сама риса часто (хоча й не завжди) проявляється в різному віці по-різному (Wayne Miller/Magnum; Paul Kennedy/Leo de Wys)