Життя в мовчазному світі

Люди мають різні ступені ушкодження слуху. Деякі бувають абсолютно глухими, інші - частково. Одні народжуються глухими, інші мали слух до настання глухоти. Іноді глухі люди вступають у контакт із іншими людьми за допомогою мови знаків особливо ті, які народилися глухими. Ті, хто чув слова у вимові, прагнуть читати їх по губах. Є люди, які користуються обома способами. Ті, хто ростуть серед глухих людей, вважають себе часткою їхнього співтовариства й не почувають своєї ущербності. Глухі діти, які виховуються в обстановці, де спілкуються мовою знаків, незалежно від того, глухі їхні батьки чи ні, менше проявляють почуття соціальної неповноцінності (Bat-Chava, 1993, 1994).

Біля чверті глухих дітей відвідують школи для глухих за місцем проживання, половина з них вчиться по спеціальних програмах у приватних спецшколах, а інша чверть вчиться у звичайних загальноосвітніх школах, іноді за допомогою перекладачів знакової мови (Kirk & Gallagher, 1989). Серед глухих дітей, як і серед звичайних, є й дуже здібні до навчання, і не здібні до нього. По суті, усе діти й зовсім глухі, і хто частково чує й говорить, і хто користується знаковою мовою - проявляють незвичайну здатність до вивчення мови (Meier, 1991).

Однак люди з ушкодженим слухом мають у своєму житті чимало проблем (Braden, 1994). Одні з них пов'язані з тим, що все навчання в школі ведеться вербальною мовою, а це заважає успішному навчанню. Є специфічні, більш серйозні проблеми соціального плану. Не здатні до звичайних контактів зі своїми ровесниками глухі діти іноді докладають багато зусиль, щоб мати можливість грати з ними в різні ігри. А дорослі глухі часто бувають ізольованими від активного громадського життя, тому в них розвивається комплекс неповноцінності. Навіть ті, хто втратив слух уже в зрілому віці, почувають себе непевно, коли доводиться спілкуватися з людьми. "Майже для всіх, у кого ушкоджений слух, характерне прагнення якнайменше набридати іншим людям, - пише Генрі Кісар, редактор однієї із чиказьких газет, що втратив слух в 3 роки. - Ми можемо доходити до самозречення й самоприниження. Це почуття буває незвичайно гострим і з ним постійно доводиться боротися" (Kisor).

Мені зрозуміле це почуття. Моя 88-річня мати, з якої ми розмовляємо за допомогою "червоного блокнота", де записи стираються самі собою, живе в німій тиші, уже давно відмовившись від спроб вступати у відносини з людьми, які існують поза тісним колом її найближчих родичів і старих друзів. Через те що й моєму власному слуху неухильно слабшає, у театрі й на різних зборах я незмінно сиджу в центрі й у перших рядах, у ресторані завжди шукаю тихий куточок, прошу свою дружину дзвонити моїм друзям, чия вимова відрізняється від нашого, і коли сам говорю по телефону або дивлюся телевізор, то користуюся слуховим апаратом. Але гірше всього буває, коли я з апаратом або без нього не можу зрозуміти жарт, від якої всі падають зі сміху; коли після декількох спроб я все-таки не можу зрозуміти питання до себе й гублюся, не знаючи, що робити; коли я не чую навіть низької частоти звуку бас-гітари, на якій мій син грає в шкільному оркестрі; коли члени моєї родини після декількох невдалих спроб сказати мені щось не дуже істотне, відмовляються від своїх намірів і просто говорять: "А, це неважливо!"

Коли моя мати постаріла, вона вирішила, що не варто витрачати сили й старання на встановлення контактів з людьми. Але для редактора Кісара це необхідно по роду його служби. "Тому, стиснувши зуби, я кидаюся в розмови, - пише він. - Дійти до людей, бути зрозумілими ними, навіть переступивши пропасть глухоти, - значить підтвердити свою соціальну сутність".