Теорія соціального научіння

Інша, більше сучасна версія з'єднує біхевіористичний підхід до вивчення особистості з когнітивним і тому користується такими факторами, як очікування й переконання. Цю версію біхевіоризму часто називають теорією соціального научіння. Серед творців цієї теорії можна назвати такі відомі імена, як Альберт Бандура й Уолтер Мішель.

На перший погляд здається, що прихильники теорії соціального научіння схильні применшувати роль індивідуальних розходжень у прогнозуванні поводження людей. Для цього є підстави: Уолтер Мішель критикував теорію рис і доводив, що ситуативні обставини впливають на поводження людей сильніше, ніж їхні особистісні особливості. Однак тепер майже всі, незалежно від того, чи дотримуються вони ситуаціоністських поглядів або підтримують теорію рис, забули про протиріччя «риси особистості - ситуація» і погоджуються з тим, що поводження людини залежить і від тих і від інших факторів, так само як і від їхньої взаємодії. Тому прихильники теорії соціального научіння визнають існування й роль індивідуальних розходжень. Але як вони їх визначають?

Теорія соціального научіння припускає, що багато з рис особистості мають когнітивне підґрунтя, а саме — різні способи бачення світу, його осмислення, взаємодії з ним, що здобувають протягом життя. Мішель перераховує деякі із цих когнітивних особливостей, які відрізняють людей один від одного. Одна з них зв'язана зі здатностями: тим, що людина вміє робити або в чому він розбирається. Інша — зі стратегіями кодування: тим, як людина інтерпретує події свого життя. Третя ставиться до очікувань: переконанням людини щодо того, що за чим треба, які дії викликають ті або інші результати і які події ведуть до яких наслідків. Четверте розходження визначається суб'єктивними цінностями індивіда — тим, до чого прагне особистість. Останню особливість Мішель назвав системами саморегуляції; це те, як людина регулює своє поводження за допомогою своїх власних цілей і складених їм самим планів (Mischel, 1973, 1984).

Контроль

Ми розглянемо лише деякі когнітивні особливості, що відрізняють людей один від одного. Один з різновидів очікування - переконання людей щодо ступеня, у якій вони можуть контролювати навколишній світ і себе. На перший погляд, всі ми прагнемо до контролю.

У попередній главі ми бачили, що тварини й діти прагнуть відчути, що контролюють події. Діти посміхаються, коли іграшка, що висить у них над головою, повертається, тому що це вони змусили її повернутися; якщо вона обертається незалежно від того, що вони роблять, вони перестають посміхатися. Одним собакам надають можливість уникнути ударів електричним струмом; інші собаки, які одержують удари електричним струмом поза залежністю від того, що вони роблять, згодом страждають навченою безпорадністю (див. главу 4). Те ж справедливо й для дорослих людей, які, як правило, воліють контролювати те, що з ними відбувається (див. главу 20).

Пояснювальний стиль

Контролювати значимі події свого життя — дуже важливо. Але не менш важливий ступінь, у якій ми вважаємо себе здатними контролювати події свого життя (див. главу 20). Це переконання в можливості контролю тісно пов'язане з пояснювальним стилем індивіда (який раніше називався атрибутивним стилем) — типової для людини манерою пояснення позитивних або негативних для нього подій тими або іншими причинами. Пояснювальний стиль діагностується за допомогою спеціально для цієї мети створеного Опитувальника атрибутивного стилю (ASQ). У цій методиці від учасника потрібно уявити себе в тій або іншій ситуації (наприклад, що він провалив іспит) і написати, що могло б бути причиною цих подій, якби вони трапилися з ним (Peterson et al., 1982; Dykema et al., 1996).

По переважному пояснювальному стилі можна визначити, чи схильна людина до депресії. Схильність до депресивних розладів пов'язана з певним пояснювальним стилем - тенденцією пояснювати несприятливі події причинами внутрішньої, глобальної й стабільної властивості. Іншими словами, людина, схильна до депресії, як правило, пояснює несприятливі події свого життя причинами, які ставляться до його внутрішніх властивостей і які можна поширити на інші ситуації й на все його життя, наприклад, тим, що він дурний або непривабливий (Peterson and Seligman, 1984; Buchanan and Selig-man, 1995).

На думку прихильників даного підходу, такий пояснювальний стиль створює в людини розташування до більше швІдкого розвитку депресивного стану. Коли відбувається дистресова подія, ця схильність перетворюється в реальний розлад (Seligman and Nolen-Hoeksema, 1987; більш докладно про цей підхід до вивчення психічних розладів - див. у главі 18; про відношення між дистресом і депресією - у главі 20).