Відмінність між тим, хто діє і тим, хто спостерігає

Схильність недооцінювати значущість ситуативних чинників має місце в основному тоді, коли ми намагаємося зрозуміти поведінку іншої людини. І зовсім інакше йдуть справи у тому випадку, коли ми не спостерігаємо за чиєюсь поведінкою, а діємо самі. Якщо падає хтось інший, ми вирішуємо, що він розсіяний або незграбний. Якщо падаємо ми самі, ми говоримо, що дорога слизька.

Цей контраст добре ілюструє відому в теорії атрибуції відмінність між тим, хто діє і тим, хто спостерігає: коли ми спостерігаємо, ми схильні переоцінювати диспозиційні чинники (і саме в цьому полягає фундаментальна помилка атрибуції). Але коли дійова особа — ми самі, нам здається, що причина мало коли криється в нас самих і набагато частіше — в зовнішній ситуації.

Одне з пояснень цього факту полягає у тому, що людина знає самого себе краще, ніж кого-небудь іншого. Припустимо, одного разу увечері, розплачуючись за вечерю в ресторані, ви залишили офіціанту дуже маленькі чайові. Чи значить це, що ви скупа людина? Ви можете бути упевнені у тому, що це зовсім не так, оскільки ви знаєте себе самого. Наприклад, ви чудово знаєте, що звичайно ви даєте на чай стільки, скільки прийнято, і іноді буваєте дуже щедрим. У вас досить підстав, щоб бути упевненим у тому, що ви зовсім не скупий за вдачею; і раз сьогодні ви залишаєте маленькі чайові — це обумовлено тільки ситуацією: наприклад, офіціант був грубий або ви не чекали, що у вас в гаманці опиниться так мало готівки.

Сторонньому спостерігачу та ж сама ситуація може показатися абсолютно іншою. Він не бачив вас в інших ситуаціях, аналогічних цій, і тому один-єдиний випадок, коли ви поскупилися на чайові, вплинув на його думку про вас. У нього не було підстав вважати, що для вас це виключення з правила, і тому він дійшов висновку, що така поведінка є для вас типовою. Каузальна атрибуція в цьому випадку ґрунтуватиметься головним чином на диспозиційному чиннику (вашої скупості), а не на чиннику ситуації.

Існує і ще один чинник, який має вплив на відмінність атрибуцій того, хто діє, і того, хто спостерігає: вони мають різну візуальну перспективу. Для того, хто спостерігає, предметом сприйняття є дійова особа і самі його дії. Ситуація, яка викликає ці дії, представляється менш визначеною, частково тому, що стимули, на які реагує дійова особа, не завжди можуть бути побачені, враховуючи ту позицію, яку займає спостерігач (мал. 11.1). Для того, хто діє, характерне зворотне. Його увагу не сфокусовано на своїй власній поведінці. По-перше, далеко не всі свої поведінкові реакції ми можемо чітко відстежити (наприклад, вираз власного обличчя, як правило, побачити неможливо). Набагато більше увагу привертає навколишня ситуація: місце, люди, те, як людина все це інтерпретує. Якщо ми припустимо, що той об'єкт, який привертає до себе найбільше уваги (фігура, а не фон), сприйматиметься як причина того, що відбувається, то це зумовить відмінності в атрибуції: спостерігач надаватиме більше значення диспозиційним чинникам (скоюючи тим самим фундаментальну помилку атрибуції), а дійова особа — ситуативним.

Деякі докази такого підходу одержані в дослідженні, коли два незнайомці зустрічалися і вступали в розмову, яка записувалася на відеокамеру. Проте коли їм демонструвався цей відеозапис, то був зафіксований лише один з двох учасників (пояснюючи це тим, що друга камера виявилася зіпсованою і записаним залишався лише звук). В результаті один з учасників бачив те, що він вже бачив раніше, а саме другого учасника. Але другий бачив дещо інше — самого себе. І коли їх просили описати свою поведінку, той учасник, якому був пред'явлений відеозапис поведінки партнера, демонстрував типовий патерн атрибуції: він говорив, що його власні дії були зумовлені ситуацією. Проте результат був абсолютно іншим, коли у відеозаписі випробовуваний бачив самого себе. Перевернена перспектива приводила до зміни в звичній відмінності між тим, хто діє і тим, хто спостерігає. Постеживши за самим собою, він починав описувати свою власну поведінку з диспозиційної точки зору