1868 Році він опублікував тут статтю "Критичний огляд" (№№ 29-32). Яка

містила аналіз драм Марка Онука "Мотря Кочубеївна" і /(митра

Старицького "Послідній кошовий запорозький". Це свого роду взірцева

рецензія, у якій с й загальні міркування про актуальність історичної темп, і

вимогливий розгляд обраних дія аналізу творів, і аргументовані висновки

про їхню значимість навіть при Помічених художніх вадах.

Драматургія приваблювала особливу увагу критиків того часу.

Упродовж 1869 року в кілька подач у "Правді" була опублікована праця

Василя І.тьнипького "Драматургічні замітки" огляд п'єс українських

авторів. Це підкреслює розуміння важливості плідного розвитку театру як

підойми національної свідомості іі необхідність забезпечення його роботи

якісним репертуаром.

З-поміж інших авторів літературно-критичних та публіцистичних

матеріалів відзначалися високим науковим рівнем статті Володимира

Навроцького. У праці "Руека родина (Географічний обзір землі, заселеної

Русинами)" (1867. №№ 23-27) він дав один з перших в українській науковіГі

літературі оі .ляд природного середовища проживання українців і вказав на

зв'язок геоірафії з націоналі.ним характером народу. У статті "Посмертне

249Франко І я. Нарис... //Франко І. Я. Зібр. творі»: У 50 т. Г. 41. - С 350.

343Михай.іин 1.Л.

слово літературі "галичско-общерусскій". Монах ", новеля Стебетьськоіо"

(1870. № 1) він піддав нищівній критиці літерату ру москвофілів, викривши її

низький художній рівень, ідейну примітивність. незрозумілу мову. ІЗ огляді

"Сборник літературніш "Галицко-руской Матиці''. 1 і 2 випуск з р. 1869-і о і

его "україноманські тенденції". Наша історіографія і помилка астрономічна

п. Щараневпча. Поезія" (1870. № 2) він піддав крипті москвофільську істо­

ріографію. яка зводіпься лише до викладу фапктів і не спроможна піднест ися

до узагальнень: він закликав істориків стати ще й філософами, писати

яскраво, щоб читач "почув якесь задоволення, як з кождого іншого діла

штуки. - а не лишився йому несмак насаду відбутої патріотичної панщинн".

У 1869 році між II. Ку.тішем і галицькими народовцями спалахнув

конфлікт, спровокований москвофілами. Його наслідком стаю нідупадіння

авторитету 11. Куліша у колах авторів "Правди". Молодь, що вже змужніла

в народовському таборі повстала проти "дикгаругн Куліша". "Гарячий

Куліш" скипів і залишив Правду". Без його участі її фінансової підтримки,

а також через байдужість передплатників "Правда" влітку 1870 року

припинила виходити. У цьому році журнал перетворився на місячник,

збільшився його обсяг. А. Вахнянин та його помічники з усіх сил

намагалися вряту вати "Правду" від занепаду, але нічого зробити не могли.

На шостому числі віщання припинилося.

Необхідно відзначити, що перший період в історії журналу, що охопив

чотири роки його існування, був часом ідгенсивного становлення віщання.

У весь найкращий досвід, нагромаджений у народовській журналістиці,

знайшов своє плідне використання в новому часописі, що забезпечило йому

тривале існування. Уже в цей час "Правда" заявила про себе як про віщання

універсальне, що об'єднує на своїх сторінках публіцистку іі белетристику,

активно полемізує з ідейними противниками, інформує читачів про події в

українському світі: нсдархіа тут буди опубліковані твори, що сл али надбанням

української духовної культури Притінення виходу "Правди" було сприйняте

як велика вт рата української спільноти; воно не залишило байдужими свідо-

хшх українців у Галицькій і Російській Україні. відчуття непоправної втрати

призвело до того, що в Харківському. Київському га Львівському універ­

ситетах серед студентів і викладачів згодом розпочалося збирання кошт ів на

відновлення видання журналу, що й вдалося здійснити 1 квітня 1872 року.

І Іерерва. що тривала від липня 1870 до 1 квітня 1872 року не виявилася

безнлщною. Зрілість українського табору виявилася в тому , що в його

середовищі навіть за несприятливих ууіов активні діячі спромоглися па

нову видавничу ініціативу. Нею стала газета "Основа".

Її виходу передували такі події. 1870 року відомий діяч пародовської о

табору Юліан Лаврівський (1822-1873). що з 1861 року обирався послом до

галицького сейму, був обраний у ньому віцемаршалом (тобто заступником

голови). К). Лаврівський ще 1848 року брав участь у Соборі руський учених,

хоча іі належав організаційно до пропольського руського собору. У 1861

році бачимо йото серед засновників товариства "Руська бесіда". а зі одом і її

театру. Триваліш час його обирають головою Товариства, а в 1870-1873