V 1865 році в журнаті "Мета" з'явилася нова співробітниця два нариси

"Листів з Парижа" віддала сюди Марко Вовчок. Це був новий жанр

подорожнього нарису (чи подорожніх нотаток) в українській журналістці.

Перший лисі "Місто" являв собою загальні спостереження, покликані

створити цілісний образ Парижа, другий лист "Парижанка" хіав на меті

відтворити паризьку жінку. Нариси Марка Вовчка не відзначалися

особливою глибиною, вагомими підсумками, роздумами над побаченим і

відтвореним. Воші складалися з випадкових зовнішніх спостережень, не

опрацьованих у світлі глибокої внутрішньої ідеї, починалися без вступу й

кінчалися без висновків. Це далеко не найкращі твори Марка Вовчка, які

засвідчили швидше неможливість цієї діячки бул и жу рналісткою. Тим не

менше для "Мели" вони відіграли важливу роль. Сама присутність на

сторінках журналу письменниці, яку Шевченко називав своєю донею,

підносила авторитет віщання. Крім того, свою роль відіграло новаторство

тематики (Париж столиця світу), жанру, стилю.

У "Меті" дру гого періоду повноцінно була представлена й літературна

критика. Тут зокрема був надрукований твір О. Кониського "Критичний

огляд української (руської) драматичної літератури", який увіходить до

корпусу класики української літературної критики. За взірець О.

Кониському править "Обзор у країнської словесності" I I. Куліша в "Основі"

(1861). який він згадав на початку своєї праці. У критичному методі

послідовника простежувалося наслідування вчителя. "Наталка Полтавка"

трактувалася як гвір, побудований на романтичних випадковостях, герої

якого впадають часто "в німецьку сентиментальність, про котру наш

руський народ зроду не чув і не знає"; за одним Возним визнавалося право

на "вірний тип", решта героїв, на думку критика, поводиться ненату рально.

Наталка і Терпелиха "часто говорять речі, яких не почуєш в

українському народі". Однак вони говорять менше нісенітниць, ніж Петро,

що в ту саму мить, коли довідався про заручини коханої з ц.шнм. розмовляє

з суперником про те. де він бував і що бачив. За О. Кониськпм. сцена цілком

ненатуральна, а відтак стверджується висновок: "Наталка Полтавка" не

може видержати строгої літерату рної і етнографічної критики.

Ще більш нищівними наслідками закінчується розгляд "Москаля-

чарівника". І Тетяна "дуже плохий образок української моральності": і

.49«Історія української журналістики XIX століття

Чупрун виглядає як дурень, а чумаки ж розумні люди: і финтики

залицяються не до високоморальних українок, що звісно кожному, кому

"хоч трохи відома українська етнографія", а "до панночок, таких же як сам

моральних виродків, перевертнів, антнукраїною.

"Критичний огляд", попри парадоксальні з сучасного погляду інтерпре­

тації класичних творів. недоторканих сьогодні для кріггпки. засвідчив сприй­

няття їх тодішнім українцем, який ще не відділяв себе в хронологічній дистан­

ції від автора. О. Коннський виступив епігоном П. Куліша в літературній

критиці, загалом успішно застосував етнографічний метод до аналізу укра­

їнської драматургії, і огляду на активніш розвиток у той час у країнського

театру і формування репертуару для нього праця О. Конпського. що

друкувалася в багатьох числах жу рналу , складала інтерес і бу ла акт у альною.

В останньому, вісімнадцятому, числі К. Клнмковнч. прощаючись з

читачами, писав: "Сходимо з поприща з тою непоколебимою вірою, що

наш народ не вмре, не загине, мимо всяких у дарів польських і московских

центратістїв. що ми колись встанемо до дальшої боротьби могу чи і сильні,

що нашому народові засіяє колись-то не в далеком времени велнчня

будущина. що наша сила пародия забє сильним і кипучим житєм. і що наш

народ стане на рівнім ступені з другими больш розвинутими народами".

а/ Значения часопису "Мета" полягало у запровадженні спеціалізації в

народовській періодиці й розділенні двох моделей: літературно-наукової й

політичної журналістки. Тут були опубліковані нові художні твори, що у вій-

шли до скарбниці класики української літерату ри, літературної критики й

публіцистики, намітилися нові теми й напрямки їх обговорення. Думається,

що творчість провілних публіцистів "Вечерниць" і "Мети" К. Климковича.

Ф. Заревича. що перебувала в забутті за радянських часів через свою

антимосковську тенденційність, ще чекає своїх неупередженпх дослідників.

Поруч із журналом "Мета" у другий, політичний, період його

існування народовці видавати в 1865 році журнал "Нива" літературно-

наукового спряму вання. Цей часопис повинен був завершити спеціалізацію

в народовській жу рналістиці, стати місцем публікації тих творів, які тепер у

вщповідності до політичного напрямку "Мети" не могли друку ватися в ній.

Деякі джерела розглядають "Ниву" як газету .

Розпочалося її видання 10 січня 1865 року, вона мала виходити

щодекади, тобто 10. 20 і ЗО числа кожного місяця. У сього з'явилося 20 її

номерів. Останнє число вийшло 20 липня 1865 року. Редагу вав "Ниву" вже

відомий нам Кость Горбать (1836-1909). педагог і журналіст; гцо в 1861 році

у Чернівцях видав брошуру "Нок« па Іюкк сіїіа Наїусупу". Проте віщання

цієї невеличкої книжечки і редагування "Ниви" були й усі інтелектуальні

проекти нього діяча, що свідчить про обмеженість його художнього й

журналістського таланту .

У' "Слові редакції". що відкривало перше число, відзначалося: "Віл часу

як змовкли в нас ' Вечернпці". а на Україні "Основа", немає літерацького

часопису на всьому просторі рідної нашої землі, а хто ж досі не побачив її

скрізьної потреби? Кого не засуму вав той оказ нашої недійності? Най же.

«) о гтхоч на Вкраїні Московщина не дозволяє зложити орган хоч і

найневннніший своїм пряму ванням. їх бо в очі коле кожне добро наше (...).

ате у нас. де заживаємо свобід і признання нашої народности, межи нами,

галичанами, запустіла нива рідного слова, мов після впаду татарви або їх

сусідів. (.. .) Пора нам. браття, взятися прихильніше до загального нашого

діла. (...) "Ниву" бажаємо поставіїтп органом ппсьменського розвою

нашого. Замовкла Україна, нам йора обізватися тим охотиіш працюючи".

Художня політика "Ниви" успадкувала позиції "Мети" першого

періоду. В основному корпус опублікованих тут творів складали передру ки

з українських віщань. Т. Шевченко тут був представлений поемою

"Петрусь" віршем "А. О. Козачковському". Марко Вовчок повістю

"Інститутка". О. Стороженко - оповіданнями "Стехин Ріг" і "Історичні

спомини столітнього запорожця Микити Коржа".

Ате в цьому часопису був зроблений істотний крок до нового аспекту

співробітництва українських письменників з галицькою журналістикою.

Під цнм слід розуміти появу низки перекладів Михайла Старпцького з М.

Лєрмонтова, І. Кріиюва, М. Огарьова, Г. Гайне. М. Старицький був

провідним діячем Київської Старої громади, талановитим письменником,

який відзначився новаторським стааленням до слова. І. Франко відводив

йому революційну роль, вважаючи, що в особі Старицького українська

література покінчила з епохою Шевченкових епігонів і спромоглася на

наступний крок уперед. "В тих перших поезіях Старицького і у всіх

пізніших бачимо виразно, що се говорить український інтелігент не до

фікційного українського народу, який з стеменл арних причин не міг ані

слухати, ані розуміти його, але до

2

£вої.х рівних інтелігентів. Про свої

інтелігентські погляди та почу вання" (підкресленно І. Франком. І. M ).

Публікація перекладів виглядала свого роду розминкою перед заявкою

на власну творчість. Старицький не зупинявся перед пошуком відсутніх в

українській мові понять, відкривши для їх позначення в історії у країнської

мови епоху ку вання слів. До того часу в українській літературі не бракувало

перекладачів, aie їхніми засадами бу ла адаптація іншомовного письменника

в українське середовище, звідки спроби С. Руданського перекладати "Іліаду"

Гомера не гекзаметром, а коломийковим віршем. Старицький був першим,

хто поклав у свою перекладацьку працю іншу засаду : засобами своєї мови

відтворити зміст і форму орпгінату. Тому публікацію його перекладів слід

розглядати як революційне зрушення в у країнській літерату рі.

Поруч з його працями в "Ниві" були представлені переспівані О.

Навроцькнм з А. Міцкевнча твори останнього "Ода до молодості".

Фарнс" та ін.: перша дія "Гамлета" в перекладі II. Свєиціцького. Новий

часопис запропону вав читачам більшу кількість перекладів у порівнянні з

попередніми журналами, у чому виявився потяг його редактора й авторів

до творчого навчання в більш розвинутих літератур, що. як відомо.

Михайли .Л.

340

Франко І. Я. Михайло ІІ[стрович] Старицький // Франко І. Я. Зібр. творів: У

50 т. - К.. 1982. - Т. 33. -С. 239.

плпІсторія української журналістики XIX століття

здійснюється за допомогою перекладів. Редакція у свідомлювала це. бо до

останньої публікації додала примітку: "Се с перший перевід на нашу мову

славною того твору, з котрим сполучений гоп великий факт, що тим

перекладом рідня наша мова здобуває собі становище лїгерапьке межи

європейськими мовами".

Завдяки перекладацькій праці відбувалося розширення можливостей

української мови і зближення мови народовської журналістики з її

наддніпрянським варіантом, що сприяло становленню уявлення про

соборність літературної України.

Найвидатнішим оригінальним автором Іінвн" був усе той же Ю.

Федькович. що опублікував тут оповідання "Сафаг Зінич (№ 2).

"Побратим" (№ 5). повість "Три як рідні брати" (№ 18-20). низку віршів та

цикл фольклорних творів "Буковинські пісні з голосами" у своїх записах.

Епічні твори Ю. Федьковпча. опубліковані в "Ниві . ніби завершали

побудову його букові іноцентричного художнього світу. Тема жовнірства

буковинця слала для нього підставок» д.щ виокремлення буковинського

у країнця з-поміж інші національні ліній, втратила герметнзм- подавалася на

тлі жпггя інших народів. Сафат Зінич. герой однойменного оповідання,

помщався за зведену дочку господаря, де стяв на квартирі. Марту її коханому

Ликові. Діялося в Сербії, але українець з Бу ковини виступав носієм моральної

оцінки подій, його вчинком сама доля відновдювала справедливість.

Оповідання "1 [обратим зображувало буковинського українця в

ситуаціях виключної напруженості, трагедійних випробувань. Оповідач

Іван, ідучи до війська, просить свою побратима, відомого баламута

Сидора, не займати його сестер. Але ось йою викликає батько додому,

виявляється: зведена Сидором сестра Міранда покінчила з собою у хвилях

Черемошу, з ганьби і туги померла мати. Оповідач приходнії» до

колишнього побратима, аби покарати його, але він сам готовий це

зробити, аби врятувати Івана від тюрми за вбивство людини. Моральний

закон торжествує, він перемагає навіть у зіпсованій людині, у якій

прокидалося почу ття честі, виникала здібність до самозасудження.

Повість "Три як рідні брати" розповідала про народження

побратимства. яке скріпляло трьох різних людей на українському

національному грунті. Один з них німець Тоній Тайвер. Він одружився з

сестрою оповідача, ате не захотів поверталися иа батьківщину. Я. каже

Тайвер. той руський край та ті руські люде так полюбив, що і не сказати.

V вас . каже, т ак якось сердечне, звичайно, красно: а у нас. на тій нашій

Німеччині, холодно якось, нудно!" Народне українське життя та питомі

характери сприймаються як ідеальні і викликають гарячу любов у чесних і

роботящих представників інших народів.

Ключем до розуміння епічної творчості Ю. Федьковича є оцінка ним

творчості Марка Вовчка в недатованому. орієнтовно написаному в кінці 1862

року, листі до Д. Таиячкевнча. Він виділяє її з-поміж інших українських

авторів: "А про Марковичку хіба тілько скажу, що івпчайніш та краще неMнxайлин ГЛ.

годен уже ніхто написати, щодо форми, то она перевершила ще Квітку ""

4

' .

Але с в неї одна значна вада: "Кождій з п повістей бракує моральна

підвалина". Далі письменник роз'яснює, що він має на увазі: у художній

творчості "повинен відбиватися вічно моральний закон. що добро

перемаг ає, а все погане і зле гине. Коли ж добро зазнає поразки, то принаймні

мусить перемагати ідея вищого світовою порядку, моральної засади'

42

.

Маючи за взірець прозу Марка Вовчка і наслідуючи її. Ю. Федькович

вдосконалює сам її творчий метод, підносить ідею поетичної справедливості,

відомсти за кривду, торжества питомого національного духу, що живиться з

самої землі. Тим-то його прозова творчість є новим явищем в українській

літературі не лише в сенсі освоєння нової тематики, нового простору, але й у

сенсі філософії характерів і побудови художнього світу.

Особливе місце в часопису Нива" зайняла театральна критика. Y

його першому ж числі у статті "Народний театр" редактор Косіь Горбаль

сформулював методологічні засади цього напрямку діяльності журналу:

Наше діло єсть діло розвою рідного слова, а театр святиня його. Що

величного, що дорогого, що святого має народ, те має явитись в його

життю вищім, котре єсть слово чи письменність, театр має його

представлял и в живих образах, близько, як найближче перед очима народу.

(...) Письменність слово зачате театр слово воплощене народу ".

Надалі в ролі теалрального критика виступив Олекса Марковецький.

який у численних подачах друкував у журналі огляд "Руський театр", де

містив оцінки вистав театру товариства "Руська Бесіда", розгляд ірп

акторів, реперту арну політику, стилістику афіш тощо, аж до зауважень з

театрального побуту: "Гардероба дорога, та не всюди консеквентна ".

Сьогодні така театральна критика виглядає не в усьому цікавою для

нашого сучасника, але без неї неможливо уявити театральне життя років

становлення у країнського театру.

Віщання "Ниви" було припинене задовго до занепаду "Мети", хоча

вони і створювалися в одному колі молодих українських діячів, що

проголосили себе народовцями. Спроба спеціалізації в їх журналістиці

вдалася: кожне окреме віщання просунулося далі в своїх інформаційних

пошуках, що вело до досконалості, більшої професійності, повнішою

забезпечення інтересів читацької аудиторії. Проте літературний матеріал

вичерпався швидше, а написати нові твори для щотижневого представления

їх читачам було не так просто, тому Нива" и замовкла раніше.

"Мела" ж продовжу вала існувати до грудня І865 року. В останньому

своєму числі вона представила нове віщання, ніби передаючи йому

естефету: "З руським новим роком стане виходити нова літературпя

часопись "Русалка", видавана Володимиром Маркіяновим і Пашкевичем,

писалося тут. Вітаємо руську "Русалку" щирим і привітним серцем, і

•"'Федькович Ю. Лнсго до Д. Танячкевича II Федькович Ю. Твори: У 2 т. - K..

I960. - Т. 2. - С. 405.

:4:

Там само. - С. 406

QQHІсторія української журналістики XIX століття

жіічемо їй. щоб змогла скупити в собі літерацькі сніп Русі. Назва "Русалка"

пригадує нам "Дністровую русалку" покійного Маркіяна Шашкевнча. а та

ж сама назва означає найлучче змір і характер нової газети. Прнпоручаєм

через ге "Русалку" нашій читаючій громаді".

Тижневик "Русалка" віщавала народовська студентська громада у

Львові. Крім зв'язку з традиціями "Русалки Дністрової" у програмі газети

декларувалася її літературна спрямованість, орієнтація на розвиток

української культури, народну розмовну мову. Редактор її Володимир

Шашкевич

4

' не змії проте повести нову газету ні на рівні батькового

альманаху, ні навіть нещодавно припиненої "Ниви". "Русалка"

проіснувала дванадцять номерів від 1 січня до 2 квітня 1866 року.

І Ірикмегними рисами цього віщання є 1) вичерпання потоку передруків

східноукраїнських авторів, якими були заповнені попередні журнали: а

також 2) об'єднання авторів з підросійської і підавслрійської частин України.

Велику роль в ініціюванні її появи відіграв О. Кониський. Він

опублікував тут закінчення своєї праці "Критичний огляд української

(руської) драматичної літератури" (№ 5-7). що свідчило про спадковість

нового віщання з "Метою". Тут були надруковані його повість "Перед

світом", драма "Було та загуло", численні вірші ("Де ви?", "До русалки".

"Думка", "До дівчини", "Пам'яті великих. У роковини смерті Т. Шевченка"),

що з'являлися під не менш численними псевдонімами: 1 Іеребендя. Верниволя.

Сирота, Журавель. О. Кониський. зрештою, теж не володів значним

художнім талантом. За допомогою великої кількості псевдонімів він прагнув

створити Ілюзію участи великої кількості українських авторів у галицькому

виданні. Але читач легко впізнавав його писания за примітивною художньої

концепцією та невибагливою версифікацією.

Вперше гул були опубліковані оповідання Ф. Заревнча "Дві сестри" і

"Німа", загалом посереднього художнього рівня. У "Ниві" та в "Русалці"

вперше з'явилося ім'я нового буковинського поета Ісіщора Воробкевича.

який дру ку вав вірші піл псевдонімом Д а н и л о Х ї д о к и . Проте неабиякий талант,

що позначав його перші твори і дав пілстави су часниками прирівнювати його

до К). Федьковича. не був підтверджений пізнішими працями цього автора.

Вірші самого редактора В. Шашкевнча ("Христо воскрес", № 12) та К.

Клнмковича не виділялися так само як естетичні досягнення.

і перекладів привертала увагу розпочата (але не закінчена) публікація

класичної естетичної праці свого часу "Техніка драми" Густава Фрайтага.

яка тоді щойно з'явилася мовою оригіналу. але й сьогодні включається в усі

хрестоматії з теорії драми.

Новинкою "Русалки" у порівнянні з попередніми віщаннями була

рубрика "Із наук природничих", де з'явилися статті І. Верхратського й О.

Непорозумінням є приписування редагування "Русалки" Северпнові

Шеховичу. який справді редагував однойменний журнал для жінок, що виходив

у Львові у 1868 - 1870 роках. Тим не менше, ця помилка, що вперше допущена в

"Енциклопедії українознавства". Ч. II, с. 2643. перейшла и у деякі інші праці.