1) Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку.

Навіть твори художньої літератури, нібито дозволені до друку Валуєвським

циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою контрольних органів.

Унаслідок чого одна з десяти художніх книжок дозволялася до друку, як

правило, найгірша, здатна швіщше скомпрометувати, а не піднести престиж

української літератури. Вихід у світ українських книжок катострофічно

скоротився. Так, у І866 році їх не було віщано жодної. М. Костомаров у

статті "Малорусская литература", що була опублікована в І87І році як

передмова до українського розділу антології М. Гербеля "Поезія слов'ян:

Збірник кращих поетичних творів слов'янських народів у перекладах

російських письменників", описавши успіхи українського слова на початку

1860-х років і його урядову заборону, далі категорично додає: "То було в

І863 році; з тих пір українська література припинила існувати в Росії"

51

.

2) Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська

журналістика в Росії. Найкращий коментар цього наслідку зустрічаємо в

згаданій статті С. Єфремова "Поза законом: до исторії цензури в Росії".

Щоправда, критик наводить ці міркування і спостереження після викладу

Емського указу І876 року, але первісна ситуація була закладена саме

Валуєвським обіжником, тому думки С. Єфремова варто навести саме тут.

Серед наслідків репресивних заходів царизму проти українського слова,

переконливо доводить критик, "перше місце за своїм тягарем посідає цілкови­

та заборона будь-яких періодичних органів і віщань українською мовою"152

.

151

Костомаров М. І. Малорусская литература // Костомаров М. І. Слов'янська

міфологія. - К„ 1994. - С. 324.

152

Сфремов С. О. Вне закона: к истории цензуры в России // Єфремов С. О.

Літературно-критичні статті. - К., 1993. - С. 35.

217Мнхайлнн І.Л.

Він пропонував "своїм російським товаришам" такий розумовий

експеримент: уявіть собі, що на всьому величезному просторі Росії зникли

не лише байки Кризова, твори Пушкіна й Гоголя. Шекспіра й Шіллера. але

й усі російські газети й журнали, усі періодичні віщання, включаючи навіть

"Московские ведомости". Ні, підсумовував С. Єфремов, такої картини

навіть розвішена уява російського інтелігента допустити не може. "Без

періодичних віщань, без газет ми не спроможні уявити собі скільки-небудь

культурного суспільства,- підкреслював критик. -(...) Словом, зникнення

періодики в уяві російського та й усякого іншого письменника й читача

було б рівним приблизно тому, якби час раптом припинив би свою течію,

тобто зовсім неможливим. Але, - вів далі С. Сфремов, - для українців

неможливе виявилося не тільки можливим, але й складає цілком звичайне

явище. Жодного періодичного органу, незважаючи на всі прохання й

клопотання, до сих пір не вдалося отримати: мало того - не дозволяються

навіть слабкі натяки на періодичні віщання"151

.

Під слабкими натяками на періодичність С. Сфремов має на увазі,

наприклад, віщання книжкової серії або кількатомової поетичної антології.

Не дозволяється будь-що, що може викликати читацькі очікування,

організувати публіку навколо українського друкованого слова. Така

ситуація існує вже на початку XX століття.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру українство в

Росії дс

лчекалося від царського уряду вже постійної заборони українського

слова. ЗО травня 1876 року російським імператором Олександром II

Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаніш документ, який ще

далі посилив репресії проти української духовної культури і ввійшов в

історію під назвою "Емського указу".

Лк і у випадку з Валуєвськнм циркуляром, підписанню Емського указу

предувало пожваалення українського культурного руху, центр якого

перемістився з С.-Петербурга в Київ. У 1869-1870 роках була здійснена

знаменита етнографічна експедиція Паала Чубинського. матеріали якої

оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було

відкрите Південно-західне відділення Імператорського російського

географічного товариства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю

і стало праобразом української академії наук. У Києві того часу в

"Громаді", що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові

сили: В. Антонович, М. Драгоманов, І. Білик, П. Житецький, К.

Михальчук, О. Русов, П. Чубинський, Б. Кістяківський та ін. Поруч з ними

працювали митці: М. Лисенко, М. Старицькнй, І. Нечуй-Левицький. через

брата з київськими іромадівцями був зв'язаний і Панас Мирний. Цей

колектив на цілком законних засадах розгорнув дослідження з історії

літератури й мови, фольклористики, етнографії, відбувалися цітком

легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки наукової праці,

читалися літературні твори, знову пробивала собі дорогу українська книга.

153

Там само. - С. 36.

218Історія української журналістики XIX століття

От у цей момент по українському відродженню знову було завдано

нищівного удару. Як і в 1863 році, не обійшлося без ганебного доносу до

політичної поліції. На цей раз його автором висту пив Михайло Юзефовнч

(І802-І889). відомий ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського

братства в 1847 році, українофоб і великоросійський шовініст. Не дивно,

зрештою, що така людина на теренах Києва займала високі урядові посади:

він працював куратором Київської шкільної округи (І846-І858) , головою

Київської археографічної комісії (І857-І889). Це зобов'язувало його бути в

курсі всіх культурних справ. Він і виступив ініціатором антиукраїнського

указу 1876 року, тому його іноді ще називають "законом Юзефовича".

За доносом М. Юзефовича в Петербурзі була скликана надзвичайна

комісія "для пресечеши украинофнльской деятельности" за участю міністра

внутрішніх справ, міністра народної освіти, оберпрокурора Синоду,

головного начальника III відділу і самого М. Юзефовича. На підставі записки

М. Юзефовича. тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.

Це був дуже конкретніш документ, який містив лише розпорядчу

частину', аргументаційної преамбули, як-от у Валуєвському циркулярі, в

ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати

придушення українського слова відсутністю у країнської мови чи інтригами

поляків. У тексті указу містилася лише сама постанова, стиета й афористична;

тому її доцільно навести цілком. Отже. Емськігіі указ оголошу вав:

"і. Не допускати ввезення в межі імперії без особлішого дозволу

головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що

віщаються українським наріччям.

2. Друкування й віщання в імперії оригінальних творів і перекладів тим

же наріччям заборонити, за винятком лише:

а) історичних доку ментів і пам'яток і

б) творів красного письменства,

але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно

утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не

було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого російського

напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався

не інакше, як після розгляду в головному упраалінні в справах друку, - і

3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а

також друкування нею ж тексту до музичних нот"154

.

Проаналізуємо коротко зміст Емського указу. Другий його пункт, алас­

не, дублював Ваіуєвськіш циркуляр, дозво.ляв до друку твори худождньої лі­

тератури і передбачав можливість друкування історичних пам'яток. На відмі­

ну від Валуевського циркуляру, який надавав можливість місцевим цензурним

комітетам дозволяти до друку українські книжки. Емський указ визнавав це

право лише за головним уліраалінням у справах друку, тобто столичною цен­

зурою. За щім законом роман Панаса Мирного та Івана Бішка "Хіба ревуть

воли, як ясла повні?", завершений наприкінці 1875 року і тоді ж схвалений до

154

Там само. - С. 27.

219Михайлин 1Л.

друку київським цензором, так і не зміг бути опу блікованим у Росії. Поява

Емського указу зробила дозвіл київської цензури враз недійсним, а пройти пе­

тербурзьку цензуру авторам навіть не уявлялося можливим. Тому рукопис ро­

ману помандрував за кордон, у вільну українську друкарню М. Драгоманова.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний канал

підросійських українців з Галичиною та іншими зарубіжними центрами

української культури. На цей час уже склався цілком позитивний досвід

співпраці українських діячів з Росії з їхніми закордонними братами,

внаслідок розвитку народовського руху й народовської журналістики

вироблялося й усталювалося уявлення про всеукраїнську етнічну й

культурну єдність. Галичина перетворилася (в значній мірі зусиллями

російського уряду) на столицю української журналістики й літератури. Там

видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі

й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з'являвнвся

пункт про заборну ввозити українську друковану продукцію із-за кордону

в Росію, що поширювався й на передплату періодичних віщань.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений український

театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку.

Згідно з цим пунктом, воно не могло звучати в університетських

аудиторіях, буди використане для виголошення доповідей на наукових

конференціях чи виступів на урочистих зборах з нагоди ювілеїв українських

же письменників. За ілюстрацію здійснення російськими урядовцями цього

пункту може правити заборона вже в 1903 році виголошувати промови

українською мовою на відкритті пам'ятшіка І. Котляревсь-кому в Полтаві.

"Закон Юзефовича", таким чшом, наклав на українське слово в Росії

такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум

російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної

непритомності великий слов'янський народ, асимілювати його з росіянами і

за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених

українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.

До Емського указу наступний російський імператор Олександр III 8

жовтня 1881 року вніс незначні доповнення, які робили умови існування

українського слова взагалі нестерпними, виносили його поза рамки

виживання. Ще раніше, на початку ХУІІІ століття, українська мова була

заборонена до вживання при богослужінні в православній церкві, нею також

не дозволялося чіпати проповіді"5

. Історія не засвідчила фактів протесту

проти дискримінаційних дій російського уряду, спрямованих на придушення

155

Процеси знищення Російською державою царського й радянського зразка

українського народу та його духовної культури сьогодні описані в історичних

та історико-культурних (літературних) ■ наукових працях. Радимо для

ознайомлення популярний збірник документів і досліджень: Російщення

України: Науково-популярний збірник / Гол. ред. Леонід Полтава. - К.:

Видання Ураїнського конгресового комітету Америки ради оборони і допомоги

Україні, 1992. - 408 с.

ООПІсторія української журналістики XIX століття

українського слова, російських письменників, митців чп політичних .діячів.

Від часу припинення "Основи" усі спроби українців мати своє

періодичне видання українською мовою визнаватися в Росії "не

подлежащими удовлетворенню". До 1905 року на теренах величезної

Російської імперії, де прожнвйє основна маса українців, не існувало

жодного українського періодичного видання. Лишалася тільки можливість

для проукраїнськн налаштованих російських журналів і газет, як-от:

"Киевский телеграф". "Киевская старина", чи віщання знову ж гаки

альманахової журналістики ("Степ", "Складка" тощо) українською мовою.

Збереження в цих умовах українцями своєї мови и національної

тотожності, їхня здібність у XX столітті до боротьби за свою державну

незалежність, яка завершилася в 1991 році створенням У країнської держави

мусить розглядатися як історичне чудо, тобто подія, пояснити яку

звичайними причиново-наслідковими зв'язками проблематично.

В умовах тотальної заборони українського слова, крізь "ніч

бездержавності'™1

український народ проніс непереможне прагнення

залишил ися самим собою. У" 1882 році в Росії виникає український театр,

тривалий час пересувний, безпритульний. Але він сконденсував у собі

мистецьку енергію українського народу, відіграв роль каталізатора

національного пробудження. Репресивні заходи російського уряду не

припинили українського книговидання, розвитку української літератури.

Національне духовне життя невпинно шукало способів реалізації.

Показові з цього погляду свідчення, наведені М. В. Лисенком у листі до

Б. С. Познанського від 19 лютого 1887 року. "Мав наш чоловік розмову з

цензором в Глав[ном] упра[вленпп] по дел[ам] печати. і той казав в припадку

жорстокої щирості, що в той. каже. час. коли ми порішили з українським

письменством цітком покінчити, ми, каже, завалені масою творів на

українській мові і наукових, і літературних, й драматичних, і навіть

учебників. Де настирливість якась уперта береться у їх. коли ми однаково

чекаємо на заборону?"1

' Та вжити нових заходів до заборони українського

слова російський уряд не наважився. Витіснивши українську мову з

офіційного життя, поставивши її "поза законом", як алучно висловився С.

Сфремов. російські державники гадали, що покінчили з нею остаточно. Але

українська мова виявилася незнищенною, засвідчила унікальну здібність до

виживання. Провівши майже півстоліття практично "в підпіллі", вона

дожила до того часу, коли була легалізована. "Революція 1905 р. змела укази

1876 і 1881 рр., - відзначає з цього приводу- Юрій ІІІевельов. - Однак, вельми

показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і. з чисто правничого

погляду, могли бути застосовані й пізніше"1

'

8

.

156

Вислів Євгена Маланюка. Див.: Маланюк Є'вген. Нариси з історії нашої

культури. - К.: АТ "Обереги". 1992. - Є. 59.

|5" Лисенко М. В. Листи. - К.: Мистецтво. 1964. - Є. 169.

158

ІІІевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття

(1900 - Л941): Стан і статус. - Чернівці: Рута. 1998. - С. 32.

221Aie ці процеси виходять далеко за межі першого періоду історії ук­

раїнської журналістики, якому привсячено дану книжку. і стануть передметом

висвітлення у наступних частинах цього дослідження. У межах поставлених

завдань нам необхідно вказати на ті -причини, які призвели до переміщення

центру розвитку української журналістики в Галичину н до початку нового

періоду її історії, який умовно можна назвати ' Австрійсько-українським".

Перший же, Російсько-український, період, крім зазначених принагід­

но його рис, характеризується такими провідними ознаками:

1) Українська журналістика в цей час проходить період становлення, яке

може бути вербалізоване у формулі: від жу рналістики в Україні до української

журналістики. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця XVIII - початку XIX століть

французькою, німецькою й польською мовами, що лише територіально

(але не інформаційно) нележить Україні;

б) харківська журналістика 1810-1820-х років, що створюється

російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів:

в) альманахова журіналістика 1830-1840-х років, що пройшла шлях від

універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно

російських до власне українських за мовою й духом віщань;

г) журналістика кінця 1850 - початку 1860-х років як синтез розмаїтих

пошуків попередніх періодів і взірець поєднання публіцистичної активності

й гостроти, наукової глибини й досконалості, художньої довершеності та

активного використання української мови в журнальній практиці.

2)Українська журналістика в системі суспільної свідомості

розглядалася як важливе (а, може, й головне) завдання в духовній праці

національної інтелігенції, тут працювали найвйдатніші українські діячі

літератури й науки, неможливо назвати якогось автора, який би в той чи

інший спосіб не взяв участь у реалізації певних жу рнальних проектів;

3) Українська журналістика з'являється не скільки з інформаційних,

скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в

літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому

державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси

велика кількість в даному періоді літературних альманахів та журналів і

зовсім незначна кількість власне ініформаційних віщань. До того ж

видаються вони іншими мовами. Це вказує на слабкорозвиненість

українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до

україномовної інформації за наявності можливості задовольняти

інформаційні потреби іншими мовами.

4)Як тільки з'явився журнал "Основа", який втілив мрії українських

діячів мати свій часопис і водночас засвідчив можливості свідомого

українства створити співмірне із досягненнями доби періодичне віщання,

що стало в обороні українства перед громадською думкою Росії, розвиток

української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами

російського уряду; цей крок унеможливив дальший розвиток української,

журналістики в Російській державі; центром її творення стає Австрія.

Михайлин .Л.

222Історія української журналістики XIX століття

ТОМ ДРУГИЙ

ПЕРІОД ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ПРИТОМНОСТІ

ЧАСТИНА ПЕРША

МОСКВОФІЛЬСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА

Розділ перший

Історичні передумови розвитку та окреслення

другого періоду історії української журналістики

Становище українства в Австрії та дві його особливості: національне

пипшння в імперії та реформаторська діяльність Марії Терезії і Йосифа II.

Українці напередодні 1848року. Австрійська революція 1848року. "Весна

народів". Національно-визвольний рух українців. Головна Руська Рада, її

поліпиічна та культурно-освіпшя діяльність. Чинники українського

національного відродження в Галичині

Зазвичай окреслення хронологічних меж та сутності періодів історії

журналістики є однією з найскладніших проблем науки. Адже вільний

розвиток системи органів масової інформації являє собою стихійний

процес і триває безперервно. Виділення певних періодів - це наслідок

розумових абстрактних операцій. Живий історико-журналістський процес

"опирається'' його штучним препараціям. Разом з тим наукове вивчення

тривалого в часі історичного явища неможливе без його періодизації. А

відтак наукова думка постає щоразу перед складною проблемою

визначення періодів, яка розв'язується часто після довгих дискусій, обміну

думками, тривалого обговорення.

Українська журналістика під цим кутом зору виглядає винятком з

правіша. Бездержавність української нації й перебування більшої частини

України в найгіршій поліційній монархії тодішнього світу - Російській

імперії - спричинилися до того, що особливості розвитку української

журналістики визначатися в значній мірі зовнішніми факторами. Так її

доволі бурхливе зростання в добу великих реформ в Росії було штучно

перерване забороною царського уряду публічного існування самого

у країнського слова. Поява Валуєвського циркуляра в 1863 році обірвала

розвиток української журналістики в Росії, стала актом завершення

першого періоду її історії, який може бути названий періодом станоатення:

від журналістики в Україні до української журналістики. Оскільки

українська журналістика в цей час існу вала переважно на теренах Російської

імперської держави, то цей період може мати назву Російсько-українського.

.Але Україні пощастило: друга, набагато менша, її частина на той час

перебувала вже в складі іншої держави - Австрії. Сюди й перенісся

розвиток у країнської журналістики після її заборони Російським урядом.