1881. № 2, С. 319-332) м. Костомаров рясно цитує цей документ. Його автор

ніби погоджувався, що абсурдно забороняти книгу не за зміст, а за мову. ".Але

обставини. - провадив він далі, - можуть іноді спонукати до виключення з

цього загального правила. На уряді лежить відповідальність за спокій і

цілісність вітчизни, і тому він цілком позитивно зобов'язаний проти всякого

явища - якого б роду воно не було, - що загрожує спокою й цілісності,

вживати всі необхідні заходи. Якщо ж буде доведено, що якась мова або

наріччя (як у нашому випадку українське) з простого засобу для вираження

думки обертають у знаряддя політичних цілей і роблять умовним знаком

шкідливого напрямку, то уряду залишається зважити: чи є, крім цензурної

заборони, якісь інші надійні, достатні, і причому більш зручні, засоби для

відвернення гла. і тільки тоді, якщо їх немає, вдатися до заборони"148

. На

146

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -

С. 595.

|4

' Див про це у пр.: Очерки по истории русской журналистики и критики. -

Ленинград: Нзд-во Ленинград, ун-та. 1950. - Т. 1. - С. 290 - 292.

148

Костомаров М. I. Украннофнльство // Костомаров М. І. Слов'янська

міфологія. - К.. 1994. - С. 339 - 340.

215Михайлин !.Л.

думку автора доносу, навколо у країнської книжки і слова склалася саме така

виключна ситуація, коли лише абсурдна заборона цілої літератури лише за її

мову повинна бути вжита для боротьби із "шкідливим напрямком".

Лише через багато років було назване ім'я донощика, відоме, безумовно,

й М. Костомарову, але не розкрите шім у статті "Українофільство" з етичних

міркувань - автор "Записки" був ще живші. Та в 1905 році в журналі "Русское

богатство" (№ 1, с. 64-104) Сергій Єфремов опублікував статтю "Поза

законом: до історії цензури в Росії", присвячену становищу української

літератури в цій державі. Виклавши коротко історію Валуєвського

циркуляра, він зазначає, що за ніш "ясно видна грізна фігура Каткова"149

.

Обурений кампанією проти нього в пресі, М. Костомаров написав

велике спростування на звинувачення "Московских ведомостей", але

опублікувати його не зміг - воно не було пропущене цензурою.

"Тоді я звернувся особисто до міністра внутрішніх справ Валуєва, -

читаємо в "Автобіографії", - який призначив мені побачення на своїй дачі

на Аптекарському острові і повідомив мені, що хоча думка про написання

популярних творів по-українськи з метою поширення в народі корисних

знань не лише не злочинна, але й похвальна, однак у теперішній час уряд за

своїми міркуваннями вважає потрібним призупинити її, щоб не дати

підстав злонаміреним людям скористатися для інших цілей і під виглядом

дозволеного поширення в народі науково-популярних книг не дати їм

можливості поширювати злочинні підбурювання до заколотів і

безпорядків. Услід за тим я довідався, що відбулася заборона друкування

по-українськи книжок, що мають навчальне значення"150

.

18 липня 1863 року з'явилося за № 364 "по Височайшому повелінню"

"таємно" розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної

освіти "Про книги, що віщаються для народу малоросійським наріччям".

Воно увійшло в історію під назвою "Валуєвський циркуляр (обіжник)".

Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) Уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування

самостійної української (в оригіналі "малороссийской". -і. М.) літератури.

Останнім часом це питання різко політизувалося. Раніше твори

українською мовою були зорієнтовані на освічені верстви Південної Русі,

але тепер призначаються для "маси неосвіченої". Під виглядом поширення

освіти ці твори переслідують злочинні політичні задуми (сепаратизм);

2) У С.-Петербурзі вже збираються пожертви на віщання дешевих кни­

жок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винят­

ку навчальних закладах Росії до використання українська мова не допущена,

а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоро­

сів, багато з яких "цілком слушно доводять, що ніякої особливої малоро-

149

Єфремов С. О. Впе закона: к истории цензуры в России // Єфремов С. О.

Літературно-критичні статті. - К., 1993. - С. 22.

150

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -

С. 595.

216Історія української журналістики XIX століття

сійської мови не було, немає і бути не може і що наріччя їхнє, використовуване

простолюдом, є та ж сама російська мова, тільки попсована впливом на неї'

Польщі". Це заявлялося цілком серйозно як поважна наукова істина. Отже,

формула цього пу нкту така: української мови насправді не існує: її вигадали

поляки для реалізації своїх політичних цілей: більша частіша українських

творів надходить від поляків і служить реалізації їхніх політичних задумів;

3) По цензурному відомству віддавався такий наказ:

• друкувати українською мовою тільки твори художньої літератури;

• заборонити пропускання книжок українською мовою

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, як таке, що має діяти

до остаточного розв'язання в законодавчому порядку питання про

навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це гаггання в Росії так ніколи й

не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження

нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для української

журналістики й літерату ри. У цілому вони можуть бути зведені до такого: