1860-Х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр

творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року -

Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі XIX і XX століть, хоча

конкретну дату вказати й важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як

створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-

науковий вісник” (1898). консолідуючого схід і захід України, митців і

діячів різних напрямків: утворення у Львові Української національно-

демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української

партії (січень 1900) як двох політичних об'єднань, що вийшли на арену

суспільної боротьби під гаслами української незалежності; а також історич­

ної ваги подію - повалення заборони на українське публічне слово в Росії,

що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної

на конституційну монархію і проголошенням у ній громадянських свобод.

Назву для цього періоду можна запропонувати таку: “Австро-український

період” або - менш точно - “Галицько-український період”. Перелічені

вище явища спричинюють його завершення.

Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть XX

століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань

українського народу, боротьби за створення незалежної Української

держави. Практично все. що робилося в цей час в українській пресі

походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків,

численних паралельних явищ, породжених реальною складністю

політичних процесів трагічного для українства XX століття. Завершення

періоду найкраще пов'язати з конкретними подіями - самогубствами

Миколи Хвильового (13 травня) і М. О. Скрипника (7 липня), що сталися в

1933 Році й ознаменували собою початок нової епохи - доби тоталітаризму.

Четверта частина повинна охоплювати час 1930-1980-х років. Це час

нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя,

і, як наслідок. - перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та

умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію. Цей період

тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування

яких призвело до створення незалежної Української держави. Цілком

очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і

в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а

відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно судити

про його головні властивості.

Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики.

Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв'язання

складної наукової проблеми, як можливості й далі працювати над її

вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до її розв'язання.

Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад

для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Дума-

«аІсторія української журналістики XIX століття

ється, ці засади повинні стати в нас предметом грунтовного обговорення й

вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження.

Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за со­

бою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різни­

ми авторами чи й школами науковців може бути запропонована полісеман­

тична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували,

коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі

нібито географічного чинника (хоча це й не зовсім так - географічний

чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням

суспільно-політичної активності українського народу як головного вектора

його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а

четвертий - на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві

(СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному

випадку сам предмет дослідження, його особливості, .унікальні сторони

повинні диктувати вибір методологічних прийомів для його пізнання.

Ще однією важливою проблемою методології історико-журналістсь-

ких досліджень є вибір фактів та явищ для оглядового опису чи ґрунтов­

ного “текстуального” аналізу. Не є таємницею, що величезні обсяги

періодики спиняли у відчаї не одного науковця, котрий не міг реалізувати

свого прагнення охопити матеріал і знайти способи його згрупування та

систематизації. Ще півтора століття тому думка про історію преси

здавалася утопією. У 1839 році видатний французький письменник і

літературний критик Шарль Опостен Сент-Бев писав з цього приводу:

“Історія часошісів має бути написаною... Але справа, яку я оце саме

пропоную та передбачаю, - це свого роду нездійснима мрія”

9

. Зрозуміло,

що в історії журналістики мають бути виділені, як і в історії літератури,

факти бібліографії, факти критики і факти історії.

Факти бібліографії - так умовно назвімо малозначимі історико-

журналістські явища, які мають регіональне значення, локальні за часовим

проміжком існування. Вони мають бути згадані в загальній історії, їм мо­

жуть бути присвячені й окремі статті чи й монографічні дослідження. Але

жанр підручника і його обсяг не передбачають можливим їх розгорнутий

аналіз. Картина історичного розвитку може існувати й без них.

Факти критики - більш поважні й істотні історико-журналістські

явища. Вони мали свого часу всеукраїнське значення, були помітними, на

їхніх сторінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь

прикметні літературні, публіцистичні чи наукові твори. Такі часописи

повинні включатися в реєстр історії української журналістики, вони

впливають, хоч і не вирішальним чином, на загальну картину еволюції

української періодики, їхня відсутність позначається на загальній

концепції, робить її незавершеною, невичерпаною.

9

Цігг. за кн.: БочковськиП О. І.. Сірополко С. Українська журналістика на тлі до­

би (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кома-

ринського. - Мюнхен: Український технічно-господарський інститут. 1993. - С. 17.

19Михайлин ІЛ.

Факти історії - це такі газети й журнали, без яких історична картина

розвитку нашої преси виглядатиме неповною, ущербною, відсутність їх у

загальній концепції спотворює цю останню, їх висвітлення є обов'язковим в

історії української журналістики. Це такі видання, з якими були пов'язані

провідні українські письменники і політичні діячі, які інтенсивно впливати

на громадянство, формували громадську думку свого часу, мали тяглість у

часі існування, всеукраїнський розголос. Всебічний аналіз таких видань, з

розгорнутою характеристикою тематичної спрямованості, кола авторів,

опублікованих там творів, їхнього новаторського змісту, значення та впливу

на літературний процес та суспільне життя - саме ця сукупність питань і

повинна складати справжній зміст історії української журналістики.

Варто відзначити і в цьому питанні неспівпадання завдань академічної

й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність,

домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга,

навпаки, не відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак

повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ,

звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не

принижуючись до першої.

І остання методологічна проблема, з'ясування якої необхідне для подаль­

шого викладу. Це проблема самого предмета історії журналістики. Розуміння

журналістики як історії сучасності максимально розширює уявлення про її

предмет, що позначається навіть на заголовках відповідних досліджень.

Найповніша на сьогоднішній день праця наших російських колег має

назву “Нариси з історії російської журналістики та критики”

10

, охоплює

хронологію лише до кінця XIX століття, але й у такому вигляді налічує біля

100 др. аркушів. Наскільки нам відомо, історія преси XX століття навіть у

Росії ще не написана, незважаючи на великі сили науковців, що там

історією журналістики займаються.

Сьогодні є цілком очевидним, що історія жу рналістики має включати

в себе такі складові:

1) власне історію друкованих періодичних видань, а у ближчі до

сучасності часи - й історію електронних ЗМІ, хоча б найбільш поширених

- радіомовлення й телебачення:

2) історію критики - літературної, художньої, музичної, театральної

чи, говорячи сукупно, мистецької: журналістика є руслом, у якому існує й

розвивається критика. Але навіть тоді, коли вона певним чином

відбруньковується від журналістики і створює свій книжковий тип, вона

залишається в обсягові предмета журналістики;

3) історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгу -

куватися на головні події сучасності; пу бліцистика так само міцно зрощена з

журналістикою, як і критика, у певний період свого розвитку не може існувати

10

Очерки по истории русской журналистики и критики. - Ленинград: Изд-во

Ленинград, ун-та, 1950. - Т. 1: XVIII век и первая половина XIX века. - 604 с.;

1965. - Т. 2: Вторая половина XIX века. - 516 с.

20Історія української журналістики XIX століття

без неї. але. навіть утворивши книжковий тни. має вивчатися журналологією.

4) історію документалісп ікн як своєрідного різновиду публіцистичної

творчості, породженого так само журналісткою, як і попередні види духовної

діяльності людини: різного роду подорожні нариси, документальні книжки

про певні історичні події, про героїв (чи персонажів) сучасності також у жур­

нальному чи книжковому варіантах мають входити до історії журналістики:

5) історію літератури, ггід якою розуміємо власне красне письменство,

адже здебільшого першодруки творів здійснюються на сторінках літературно-

художніх журналів, а відтак стають безпосередніми фактами історії

журналістики, репрезентують ті чи інші її особливості, оформлюють напрями

в ниі; отже, Й художня література є істотною складовою журналістики;

6) історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною

висловлювання наукових ідей, обговорення сміливих гіпотез, а, можливо, й

критики непереконливих концепцій; історія фахової журналістики - це

також цікава сторінка духовного життя нашого суспільства, яка повинна

бути висвітлена нашою наукою.

Щодо кшіжкового типу існування журналістських творів, то пошлемося

на думку авторів колективної монографії “Основи творчої діяльності

журналіста” (СПб., 2000), які дають таке визначення: “Твір є журналістським,

якщо він виконаний як текст, розрахований на активне використання в

комунікативній діяльності, і яаляє собою систему в тому значенні, яке виникає

за підходу до тексту як до інформаційного продукту, втіленого в знаках”

11

.

Дане твердження цілком допускає існування книжкової журналістики.

Ідеальна історія журналістики повинна відтак складатися з досліджень

історії окремих журналів і газет (це мінімум), але містити ще й персонали

хоча б найбільш значних літературних (художніх, музичних, театральних і

т. д.) критиків, публіцистів, документалістів, письменників, науковців,

тобто тих творців і діячів, хто визначав обличчя української журналістики

в певну історичну епоху, чия творчість була плідною й корисною для

періодичної преси, не залишаючи без уваги їхню діяльність і поза нею.

З деякою метафоричністю можна твердити, що історія журналістики

тотожна історії цивілізації. Ставши невід’ємною частиною буття

розвиненого людського суспільства, журналістика увібрала в себе всю його

історію, відобразила всі його функції й аспекти. Чим більше розростається

й розгалужується сама журналістика, тим більше її історія наближається до

історії суспільства в цілому.

Зрозуміло, що написання історії української журналістики - дуже

складне завдання, тому його здійснення може бути розподілене на кілька

етапів щодо повноти виконання й досягнення кінцевої мети. У даному

випадку довелося обмежитися представленням історії періодичних видань

першого періоду розвитку української журналістики.

" Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для студ. вузов по

спец. "Журналистика" / Ред.-сост. С. Г. Корконосенко. - СПб.: Знание

СПбИВЭСЭП, 2000. - С. 117.

о-іМихайлин ІЛ.

Розділ третій

Початковий етап виникнення журналістики

в Україні. Перші періодичні видання

“Gazette de Leopol” - перша тижнева газета в Україні Періодичні видання

французькою, німецькою й польською мова.ни у Львові, їх зміст, орієнтація,

видавці “Харьковский еженедельник” та його характеристика. Культурне

середовище в Харкові та умови, що склалися тут для розвитку журналістики

Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня