1ЯаІсторія української журналістики XIX століття

коли назбирається сума до 2 тис. крб. ср., можна буде оголосити конкурс на

найнеобхідніші книжки.

Через місяць (1862. № 8) у тих же "Думках південноруса" з'явилася

стаття Зоснма Недоборовського "І моя лепта", у якій він у відповідь на

програму М. Костомарова і заклик С. Погарського з цнм листом присилав

на адресу редакції "Основи" і своїх 50 крб. "на добре діло". Редакція

змушена була опублікувати додаток до статті 3. Недоборовського, де

висловила прохання слати свої гроші й праці на руки професору М.

Костомарову й давала його адресу.

У наступному числі (1862, № 9) М. Костомаров уже повідомив список

добродіїв, що пожертву вали свої гроші на віщання підру чників для народу.

Ця сума склала 538 крб. гроші немалі для того часу. Розпочалося й

наукове обговорення проблеми - тут же з'явилася велика стаття А.

Городинського "Чому і як учити наш народ".

Через багато років згадуючи свою статтю "Про викладання південно-

руською мовою" і її резонанс. М. Костомаров писав в "Автобіографії":

"Гроші надсилалися переважно з Малоросії, з лівого боку Дніпра і особливо

з Харківської губернії, але прикметно, що я отримав кілька запрошень на

подібне діло з великоруських губерній, з Сибіру й Кавказу, але жодного кар­

бованця не дістав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, уся інтелігенція

перебувала в руках по.ляків. Між тим згодом, коли з цього приводу піднялася

проти мене буря звинувачень у "сепаратизмі", то публічно заяалялася думка,

що намір видавати популярні малоруські книжки наукового змісту є виплід

польської інтриги"128

. Поява Валуєвського циркуляру зірвала илаші М.

Костомарова: власне, проти них він і був спрямований.

Підсумовуючи в цілому працю М. Костомарова в "Основі"

відзначимо, що він був одним з провідних її авторів і опублікував на її

сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці, які потім

увіходили в його зібрання творів і багато разів перевидавалися. Плідною

була полемічна діяльність М. Костомарова, спрямована на захист

історичної правди про Україну, об'єктивно пробуджували національну

свідомість українського народу. Але навіть такий обмежений ідеєю

федералізму, українсько-російської єдності в межах нібито єдиного

"руського" етнічного масиву погляд викликав шалений опір освіченої (як

офіційної, так і ревелюційно-демократичноі) Росії. М. Костомаров підніс

наступним поколінням українців важливий урок: російське громадянство

різних політичних орієнтацій нетерпимо ставиться до пробудження шляхом

освіти української національної свідомості, шукати між нього спільників

для досягнення власних, хоча б і мінімальних, цілей виявилося

неможливим, небезпечним і безперспективним.

Другим видатним публіцистом "Основи" і взагалі видатним її автором

був П. Куліш. Ного часто протистааляють М. Костомарову , називаючи саме

128

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -

С. 579.

187Михайлин .Л.

М. Костомарова публіцистом, а П. Куліша - провідним літературним

критиком "Основи". Це не так. Л к уже мовилося, в журналі були опубліковані

видатні літературно-критичні твори М. Костомарова ("Спогад про двох

малярів"), а також видатний публіцистичний твір П. Куліша "Листи з хутора"

(1861, №№ 1-4,11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія

хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.

Відзначимо, що за формою цей твір наслідував іншу публіцистичну

пам'ятку української літератури: "Листи до любезшіх земляків" (1839) Г.

Квітки, що теж були створені з моралізаторською метою як вільна бесіда

автора з уявними слухачами. "Листи з хутора" по суті - другий

публіцистичній твір такого тішу в історії нової української літератури. За

законами есеїстики вони написані на різноманітні теми: перші два листи

об'єднані заголовком "Про городи й села"; третій лист озаглавлений "Чого

стоїть Шевченко яко поет народній" і є фрагментом літературної критики

в системі публіцистичних роздумів автора; четвертий - яаляє собою цілу

новелу з яскраво вираженою, як у байки, мораллю; п'ятий - підсумковій -

завершав створення образу ідеалізованого П. Кулішем українського

хуторянина й мав відповідну назву: "Хто такий хуторянин".

Передусім П. Кулішеві йшлося про утвердження засад питомого укра­

їнського національного життя. Його осередком і обирався хутір. У селі жили

убогі, змучені тяжкою працею селяни; село було українським, але поз-

бааленим структури, головним чином інтелігенції, розумової еліти, - і тому не

могло дати імпульси для українського національного відродження. Міста в

Україні були поросішцені чи попольщені; тут зосереджувалися освіта й

культура, працювала інтелігенція, але все те було відірваним від українського

ґрунту, народного життя, більше того - слугувало його знищенню.

У цих умовах на ідеал для П. Куліша перетворювався хутір, що займав

проміжне становище між містом і селом, де жив заможний, переважно

походженням з козацької старшини українець, якій дорожив Україною як

батьківщиною, кохався в її минулому, дбав про сучасне й майбутнє. Від

імені цього заможного, національно свідомого хуторянина-українця й

виступав П. Куліш. Його хуторяшш сприймався як представник вищої

верстви українського суспільства, як потенційна можливість для

української мужичої нації створити свою національну інтелігенцію.

Важливе місце в концепції П. Куліша займала проблема освіти. Вона

була монополією міста, тобто, за концепцією П. Куліша, не відповідала на­

родним потребам і загаггам. "Ото ж нічого нам, панове городяне, сим доріка­

ти, - писав публіцист, - що ми, мужикуючи по хуторах, не так-то квапимось

до всякої нової всемирно! науки, остаючись у панів і в жидів позаду"129

.1 далі

йшло пояснення: "Розум наш лежнем ізвик .лежати? Л к же б воно інше

сталося, коли дитину для науки треба із сем "і вирвати і між такі люде заслати.

129

Куліш П. О. Листи з хутора // Куліш П. О. Твори: У 2 т. - К., 1989. - Т. 2. - С.

246. Далі посилання на це джерело вміщуємо в тексті, вказуючи в дужках номер

сторінки. -І.М.

188Історія української журналістики XIX століття

которих не знаєш і не відаєш. яким вони духом диш\ть і що з твоєї' дитини

зроблять? (...) Усе ж воно, учившись там між городськими дітьми, і од простої

свігтннн. і од простих звичаїв, та й од рідної мови одвикне"(с. 246).

Так само критично оцінювалася в системі "хутірської філософії" П.

Куліша й книжна культура, література. "Що ж нам ваша словесность

друкована, - запитував він. - коли самі ви нам ізневірились?"(с. 248) Замість

облудної книжності П. Куліш проголошував орієнтацію на правдиве слово

"Учителя всеблагого" (тобто Ісуса Христа). Український національний

одяг - свитка - стає для публіциста символом істинності українського світу.

"Ми так собі міркуємо, - писав він. - що нема і в світі кращої одежини, як

наша проста свита"(с. 249). Для нього це - "своя дешева тисячолітня

одежа"(с. 250). Тому проголошувався імператив: "А по-нашому, так

чоловікові за свою просту домоткану свитку треба обома руками

держатися. Се його воля!"(с. 251)

Щоправда в другому листі, очевіщно, унаслідок кришки, П. Куліш

мусив пом'якшити свою позицію несприйняття міста та його книжної

культури. Так, довелося погодитись йому, міста - наслідок розвитку

цивілізації, постали з потреби оборони краю, стали осередками освіти й

культу ри. "Ми тілько против тих городів листи пишемо. - пояснював він. -

которі. як-от в нас на Вкраїні, не знать по якому постали та й до добра

нічого не подоводили, а тілько людям розум зав'язали і по своїй уподобі

жити заборонили" (с. 253).

Довелося давати пояснення і з приводу єдиної книжки. Але ж тільки

через неї можна збагнути, "що таке істина" (с. 254), - розтлумачував П.

Куліш. Не нав'язуючи свої погляди силоміць нікому, він все ж таки

наполегливо декларував свою позицію: "Оставайтесь собі при своїй

городянській філософії, а нам дозвольте нову селянську філософію

проповідати взявши її прямісінько з тої книжки, котору сотнями років

великі городи зату манюють, та й досі не затуманили" (с. 254-255).

У кінці листа П. Куліш, зрештою, погодився на компроміс: "Воно-то

не яка біда і вашу словесность перечитувати і до вас у городи навідуватись,

тілько не треба вам повної віри давати, а свого хуторського смаку й розуму

треба придержуватись" (с. 255).

Два перших листи містили програму хуторянства. Три наступні були

Ілюстраціями, доповненнями, розвитком окремих, щвидше приватних,

аніж програмових положень.

Третій лист "Чого стоїть Шевченко яко поет народний" був

присвячений становленню альтернативної до городянської книжності -

українській літературі. П. Куліш проголошував тут ідею, яку можна назвати

ідеєю "націобудівної функції української літератури"130

. "Оддаючи тоді в

школи дітей. - писав він. наші хуторяне все одно, що в москалі од давали, бо

150

Михаилин І. Л. Українська література як художній феномен в літературній

критиці Пантелеймона Куліша // Пантелеймон Куліш і українське національне

відродження. - Харків. 1995. - С. 17-22.

189Михайлин І.Л.

через те ішсьментсво химерне меншало в нас людей, которі по-нашому

розмовляли і по-нашому на Божий мир дивилися, і по-нашому між селянами

обертатися" (с. 256-257). Така велика роль відводилася за П. Кулішем

національній літерату рі. .Якщо вона є. вона будує націю, забезпечує пізнання

народом своєї національної тотожності .Якщо її немає, вакуум заповнюється

чужою літературою, яка руйнує національну свідомість і в цілому нищить

етнічну спільноту. Тому існування української літератури для П. Куліша

гарантія повноцінного існування української нації. Цю ідею він доводив так

палко й наполегливо, що переконав у її істинності й царських урядовців, які

через два роки й вдалися до заборони української книжки.

Ідея націобудівної функції української літератури визначає й

ставлення П. Куліша до окремих її явищ: заперечення "котляревщини” (с.