178Історія української журналістики XIX століття

вір. презирство до чужих народів, погорду думку про себе". - на Україні

"звикли з незапам'ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратися людей з

іншим обличчям і з іншими звичаями", на Україні панував "дух

терпимости", неприязнь до інших народів ("ще сильніша ніж у

великороса") вибухала "лише тоді, коли українці помічали, що чужинці

ображати його атасні святощі"; 3) великороси "нарід матеріялістичний",

тому він здібний до дійсного духовного підйому, лише цілком відірвавшись

від звичайного, тому і народня поезія великороса або забавка або "порив

до необ'ятного". - у українців основна риса фантазія, що одухотворяє весь

світ, українська народня поезія "уносить душу в світ фантазії-і огріває

серце неземним, нетутешнім вогнем"; 4) з цим зв'язане і те. що "великорос

мато любить природу", селяне не плекають квітів, "великорос має якусь

ненависть до рослин", має "холодність до краси природи", - українець

любить природу, тому "українська поезія нерозривна від природи, вона

оживлює її. робить учасницею радости і горя людської душі: трави, дерева,

птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг - усе дихає,

мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним

голосом, то участи, то надії, то осуду"; 5) так само матеріальна і духовна

любов до жінки у великоросів і українців: 6) в релігії увагу і інтерес

великороса звертає зовнішність, форма, "буква", - у українців "неможливо,

щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви", у них "міцне почуття

всеприсугности Божої, душевна побожність, внутрішня розмова з Богом,

таємне розумування про Божий промисел, - сердечний порив до духовного,

незнаного таємничого і радісного світу", обряди, формули не цікавлять

українця так. як зміст, обряди виконуються за приписами церкви та

традицією, а спекуляції над ними немає: 7) в суспільнім життю у

великоросів "стремління до тісного сполучення частин, знищення

особистих побудів під аладою загальних, нерушима законність загальної

волі, - єдність родинного життя і придаалення особистої волі ідеєю "міра",

і елавянофільство і соціялізм великоросів пересякнені тим самим духом, -

"для українця немає нічого тяжчого та неприємнішого, ніж такий

порядок", у великоросів панує загальність, у українців - особиста свобода,

у великоросів силоміцні політичні єднання (монархія), у українців -

добровільні союзи (федерація)"ш(підкреслення Д. Чижевського. - І. М.).

В усіх співставлюваних галузях М. Костомаров побачив такі істотні й

значні відмінності, що су мнівів не залишалося: українці й росіяни - то два

цілком відмінні, різні народи, які сформувалися у глибоку давнину й

практично ніколи не мали ні спільної історичної долі, ні спільного

генетичного періоду розвитку. Праця "Дві руські народності" сприяла

становленню української національної самосвідомості, формуванню

уявлень про окремішність українського народу, а відтак і потребу для

13

Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. - Нью Ііорк:

Накладом Ради оборони і допомоги Україні Українського конгресового

комітету Америки. 1991. - С. 117 - 118.

179Михайлин І.Л.

нього самостійно розв язували питання організації свого національного

житгя. З цієї концепції згодом, у далекій перспективі, виросла ідея

української державності, хоча сам М. Костомаров не тільки до неї не

доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на

демократичне розв'язання національного питання в самій Росії, а свою

концепцію розглядав як обгрунтування необхідності такого

демократичного розв'язання, запровадження федеративного усторою

Російської держави. Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці "Думки про

федеративне начало в давній Русі". Але історія довела утопічність його

сподівань: імперія не може бути демократичною.

Третя велика праця М. Костомарова, опублікована в "Основі" "Риси

народної південноруської історії" (1861. № 3: 1862. № 6). являла собою

викладену за нашими стародавніми літпписами історію України

Київського періоду. Але аспект висвітлення обраний новаторський: це

історія не князівських дворів, а народних рухів, глибоко споріднена з

іншими "основ'янськнми" працями М. Костомарова, спрямованими на

опис українського національного характеру і узалежненого від нього

історичного розвитку народу.

Відзначимо на самому початку, що такі поняття, як "южнорусский",

"малорусскіш". "матороссийскшТ, очевидно, сьогодні слід перекладати

словом "український". Нагадаємо, що й сам часопис "Основа" мав таку

кваліфікацію: "Південно-руський літературно-науковий вісник". Цілком

зрозуміло, що у відповідності з напрямком жу рналу й М. Костомаров гшше

історію південноруського, тобто українського, краю. Отже, більш

правильний варіант перекладу назви праці М. Костомарова має звучати

так: "Риси народної української історії". Це теж одне з програмових

досліджень М. Костомарова, гцо ввібрало в себе головні риси його

історіософських поглядів.

Найважливіший елемент цієї концепції - розуміння історії як наслідку

реалізації державотворчих нахилів народу. Звідси заголовок праці, який

вражав сучасників своєю парадоксальністю. М. Костомаров виявив тут усі

аластивості свого письменницького стилю й наукового методу, його текст

читається як історичний роман. Автор виявив блискучі здібності до

прочитання літописів, беручи до уваги не тільки те. що написане, але й те,

що лишилося між рядками, будучи добре зрозумілим сучасникам і не

потребуючи, на їх думку, ні коментаря. ні пояснень літописця.

Праця складається з трьох частин. Перша охиплює час від легендарної

давнини до держави .Ярослава Мудрого, яка розглядається як найвищий

вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений

періодові міжусобиць і удільної роз'єднаності давньоукраїн-ських земель.

Третій - історії західноукраїнських територій після захоплення Київської

держави монголо-татарами.

Через усю працю проходила ідея панування вічового гіервня в нашій

давній історії: той чи інший князь здобу вав можливість утвердил ися на

престолі тільки тому, що його кандидатуру схвалювали народні збори.

180

Історія української журналістики XIX століття

Вони ж могли усунути небажану особу. І в міжусобицях і в самодержавну

епоху торжествував принцип індивідуалізму як основа національного

характеру українців. Під пером М. Костомарова південнору ська історія

поставала як узалежнена не від князівської сваволі, а від провідних засад

національного характеру народу .

Багато місій приділив дослідник описові багатств і щедрот Київської

землі. Кілька разів у Києві з'являлися поляки, гте їхній намір запанувати іуг

цілковито провалився. У характері киян було щось м яке. розкішне, сиба-

ріпське.

г

писав історш. - Не даті як через двадцять років після хрещення

Болестав. що прийшов на допомогу Святоиолку. і сам утратив свою царст-

вепно-переможну міцність, і військо своє розбестив і знесилив. Київські жінки

славились любострастям. Багатство, розкіш і веселе житгя приманювали

всякого, хто тільки міг поселишся між киянами Через піввіку після пригоди

з Болеславом Хоробрим точно те ж саме статося з ону ком його. Болеславом

Сміливим: тутполяки забули своїх жон у Польщі, і свої двори і господарства''.

'З праці М. Костомарова вишивали вижливі висновки: 1) його иівденно-

руси були українцями, принаймні протоукраінцями. їх національний

характер відповідав тому взірцю, що був змальований у статті "Дві руські

народності": 2) був відкритий механізм становлення національного

характеру, віл походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний

народ; 3) історія південноруського краю виявлялася реалізацією

українського національного характеру, прихід варязького княжо; о дому

лише на короткий час у повільнив його дію. але чс; L к: лька поколінь варяги

зукраїнщилися. і знову були приведені в .дію відцентрові сіли заґру нтовані

на засаді індивідуалізму; 4) головною особливістю Київської землі, що

сформувала костомарівських південноросів. були природні багатства,

родючість грунтів даного краю, це породжувало доброду шність і терпимість,

індивідуалізм і волелюбність, яскраво вияалені в характері українців як у

давню, так і в нову добу. Праця М. Костомарова "Риси народної

південноруської історії"" стала окрасою жу рналу, розглядалася в ньому як

програмова, як така, що формує його ідеологічне обличчя.

Четверта праця М. Костомарова в Основі "Гетьманство Внговського"

(1861. №№ 6-7) - являла собою цікаву історичну епопею з початкових років

Руїни. Образ бунтівного гетьмана, що першим наважився здійснити заповіт

Богдана Хмельницького й повстати проти Москви, був змальовнний

соковитими романгичннми барвами. Пор; шення Москвою Переяславського

договору. Березневих статей породшп в середовиші української козачої

старшини потяг тікати від ганебного сою'.у з північною су сідкою. Ллє

здійснення цього наміру відразу наштої ■ > лося на непереборні тру днощі: не

маючи самостійних державотворчих .радішій Україна стала ареною

реалізації загарбницьких ідей своїх мої утніх сусідів. Блискуча військова

перемога Впговської о під Конотопом, у якій він розбив російське військо, не

дала бажаних політичних наслідків. Українська військова еліта виявилася на

роздоріжжі, роз'єднана й деморалізована множинністю вибору засвідчила

свою неспроможність в екстремальних умовах протистояти потужній