140Історія української журналістики XIX століття

епоху Київської Русі-України, а тепер по обидва боки австрійсько-

російського кордону живе один народ, то це значить, що і в князівську добу

тут жила етнічна спільнота. А відтак українці ведуть свою історію не з

козацької доби, як подекуди дехто вважає й сьогодні, а з давнього часу

існування Київської держави. Тому в них спільне минуле, спільна історична

доля, вірування, мова, народна творчість, моральний світ і т. дІТому для

українця в Росії треба знати про українське літературне життя в Австрії.

Тому австрійські українці мусять вчитися на українських фольклорних

зразках, записаних і виданих у Росії.

От такі далекоглядні висновки випливали з нібито невинної статті М.

Максимовича. Замість побутових дилетантських стереотипів, він

пропонував заґрунтовану на вагомих наукових аргументах концепцію.

Важливою була й наступна праця М. Максимовича "Про правопис

малоросійської мови. Лист до Основ'яненка" (с. 153-180), що являла собою

першу наукову спробу розв'язати винесену в заголовок статті проблему.

Стаття написана у вигляді листа до Г. Квітки тому, що саме він

неодноразово піднімав у пресі і в приватному листуванні з М.

Максимовичем питання про потребу створити єдиний правопис для книг,

що друкуються українською мовою.

На той час вже існувала досить значна кількість українських віщань, як

у Росії, так і в Австрії, але кожен автор чи видавець писав і друкував

книжкн по-своєму. Існував правопис "Енеїди" І. Котляревського, правопис

Г. Квітки, правопис І. Вагплевича і т. д. М. Максимович був одним з

перших, хто заявив, що створення правописних правіш української мови є

науковою проблемою, не допускає волюнтаризму, потребує зусиль

науковців і письменників для її розв'язання.

У статті М. Максимовича необхідно виділити кілька важливих ідей.

По-перше, він вважав, що сучасний правопис не мусить створюватись на

порожньому місці, його творці мають орієнтуватися на історичні традиції,

що лишилися нам від стародавніх літописів до гетьманських універсалів.

Слід орієнтуватися й на новітню практику, твори І. Котляревського, Г.

Квітки, народні пісні. По-друге, М. Максимович висловив думку про

недостатність лише фонетичних засад для створення українського

правопису і необхідність підкріплення їх ще й етимологічними та

морфологічними принципами, (

л

таття М. Максимовича стала важливим

етапом в становленні української правописної системи, виносила на

обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні питання

продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані

науковцями в майбутньому.

Останні три історичні праці М. Максимовича - "Волинь до XI століття

(Уривок)", "Родослівні записки "Кнеаляшша" і "Про пам'ятки Луцького

Хрестовоздвиженського Братства" - створені на різні теми, визначені в

заголовках, але об'єднані спільним завданням: довести непольський

характер тих земель українського Правобережжя, які ще півстоліття тому

входили до складу Польської Речі Посполитої.Власне й Київський університет св. Володимира був заснований як

західний науковий форпост для обгрунтування російського панування на

відторгнутих від Польщі землях України Але наукові дослідження

приводили до встаноатення іншої істини: Правобережжя виявлялося не

польським, але й не російським. Тут мешкав український народ, і його

історичні корені простягалися настільки вглиб віків, наскільки могло

бачити око у докнязівську добу (див. нарис "Волинь до XI століття"), тут

проживав український етнос, що було видно з шляхетського номеннпка

(списку для церковного поминання) Хрестовоздвиженського Луцького

Братства (дпв. другу й третю з названих праць, де перелічено 91

православний рід). Важливо, що й тут М. Максимович слово "руский"

пише з одним "с". наприклад: "Выписка дворянских руских фамилий на

Волыни..." Тобто руських українських, а не російських. Таке значення

цієї літери, що існує на письмі і не вимовляється в усному мовленні.

З другої книжки "Киевлянина" цензура лакож зробила деякі

вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О. Хомякова "Киев", стаття

М. ІІедсждіна "Палладій Роговський. перший російський лікар". Цікаво,

що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру, і

згодом вони були опубліковані стаття М. Надсждіна в журналі "Сын

отечества" ще того ж І84І року.

Погірн це друга книга закріпила успіх "Кнеалянпна" і позначила

тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився

М. Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого мастку .

Трегю книгу альманаху він збирався віщати відразу по оду жанні в І846 році,

замисливши водночас жу рнал з паралельним накладом усіма слов'янськими

мовами який он стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського

братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-

Мефодіївського братства та товариства пеграшевців спаралізували

діяльність N1. Максимовича. Трелю книгу "Киевлянина" йому вдалося

віщати лише через дев'ять років після дру гої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів.

Другий відділ представляв твори І. Аксакова. М. .Язикова. Ф. Глинки. Ф.

Тютчева. О. Растопчпної. К. Паалової. тобто авторів, аж ніяк не пов'язаних

з Україною. їхні твори виразно засвідчили слов'янофільські симпатії М.

Максимовича, що посилилися в цей час.

Розширився й склад наукового відділу, у якому виступили відомі

російські історики того часу: С. М. Соловйов (нарис "Велика княгиня

Ольга", с. 5І-65). М. П. Погодін (нарис "Про російську торгіалю в

удільному періоді", с. 68-8І). кн. М. О. Оболенськнй ("Про дві найдавніші

святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги", с. 139-

І50), І. Д. Бєляєв ("Великий князь Михайло Чернігівський", с. 82-ІІ6). В. Ф.

Домбровськии ("Про Кременецький замок", с. 39-44). П. М. Дешко ("Про

Карпатську Русь", с. І9-3І та "Запис Анни Гопської на монастир

ГІочаївськіш І597 року", с. 32-38). Та якщо ці автори подали в основному

по одній статті, то упорядник - шість.

Михайли» І.ЛІсторія української журналістики XIX століття

Перший ного матеріал "Переяславські сказання7

' містив два нариси:

"Про місто Переяслав у первісні часи"(с. 1-6) і "Про свяго св. Бориса під

Переяславом" (с. 7-18). Він давав підстави вважати, що М. Максимович мав

намір продовжувати видання альманаху, оскільки останній нарис

завертався позначкою: "Далі буде". Перша стаття описувала найдавнішу

історію Переяслава, друга являла собою етнографічний нарис.

Праця М. Максимовича "Про місто Степан" (с. 4-4-50) викладала

історію волинського містечка, відомого з XIII століття. Далі була

надрукована частина великого дослідження "Книжкова старовина

південноросійська" (с. 117-138). початок якої був поданий у першій і

четвертій книжках "Временника Московского общества Истории н

Древностей Российских" у 1849 році, а продовження ще обіцялося. Це була

праця з бібліографії, вона давала опис книгодрукування в Києві й

анотований покажчик усіх віщань, здійснених тут як руською, так і

польською й латинською мовами.

Окрасою збірника було "Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного"

(с. 151-173) з додатком "Запису про пожертвування гетьмана Сагайдачного

на школу Львівського братства. 1622" (с. 174-177) та ветнкого уривку з

видатного твору давньої української літератури "Вірші на жалосннй потреб

... гетьмана Сагайдачного" (с. 177-183) Касіяна Саковнча.

Цікавими були невеликі історичні нариси М. Максимовича "Про

побудову й висвячення Київської церкви св. Георгія" (с. 66-67). у якому

давалися нові повідомлення до статті "Огляд старого Києва", що Друку валася

в першому томі "Киевлянина", та "Лубочні зображення малоросійських міст"

(с. 186) з додатком широкого ілюстративного матеріалу.

Третя книга "Киевлянина" в науково-історичному відділі була

представлена цікавими людинознавчими матеріалами. Із 190 сторінок 80

припадали на три нариси про видатних історичних осіб: княгиню Ольгу,

князя Михайла Чернігівського, гетьмана Сагайдачного. Збираючи такі

матеріали, М. Максимович утверджував у російській і українській

історіографії персоналістпчнии напрямок, підхоплений потім М.

Костомаровим у шеститомній праці "Російська історія в життєписах її

видатних діячів" (1873-1885). "Киевлянин" 1850 року дещо втратив києво-

центричний характер, став більше загальноросійським. навіть

слов'янофільським, особливо в розділі віршів.

У цілому ж три книги альманаху "Киеалянпн" відіграли видатну роль у

станоатенні у країнської журнатістикн. особливо в Києві: послужили справі

пробудження українських авторів, активізували інтерес до української

історії, літератури, мови. Ряд матеріалів вписано в історію українського

духовного розвитку: зокрема праця "Про вірші червоноруські" - в історію

у країнської літературної критики, стаття "Про правопис малоросійської

мови" в історію українського мовознавства, усі праці упорядника, зокрема

перший нарис про гетьмана Сагаґщачного. зберігають своє значення в

у країнській історіографії. Важливе значення мала публікація документів і

джерел, якими упорядник супроводжу вав окремі свої статті: це підвищу вало

ЯМихайлин .Л.

методологічну оснащеність альманаху, надавало йому більшої наукової

вагомості. М. Максимович відкрив літературне ім'я Пантелеймона Куліша.

зі сторінок альманаху 'Киевлянин" увів його в літературу. У цьому також

по.лягас віщатна роль його видавничої діяльності. Альманах згуртував

наукові й мистецькі сили навколо творення української літератури й науки,

але несприятлива політична ситуація і стан здоров'я упорядника не

дозволили перетворити "Киевлянин" на повноцінне періодичне віщання.

До даного видавничого проекту М. Максимовича прилягає

віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його

альманах 'Украинец", перша книжка якого вийшла в Москві 1859. а друга

- в Києві 1864 року. У власному розумінні слова ці книжки вже не були

альманахами, а збірниками творів самого упорядника.

Перша книжка, віщана в друкарні Каткова, містила велику добірку

віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії; а

також український переклад "Слова о полку Ігоревім" з передмовою й

супровідними увагами; проза була представлена подорожніми нотатками

про Полтаву й Золотоношу; завершувала книжку праця "Листи про

Богдана Хмельницького до М. П. Погодіна", у якій автор полемізував з

творцем відомої псевдонаукової теорії про те, що Київська Русь була

заселена росіянами, а українці прийшли в Київську землю з-за Карпат після

її татаро-монгольського спустошення. Літературні твори друкувалися в

збірнику українською, а наукові російською мовами.

Друга кшіга мала назву "Украинец 1864 года" і за обсягом значно

поступалася попередній (40 с.); вона не містила в заголовку вказівки на

зв'язок з попередньою книжкою такої ж назви. М. Максимович надрукував

тут чоіири невеликі наукові статті; "Дещо про землю Київську", "Замітка

про землю Волинську", "Про литовського гетьмана князя Острозького" та

"Сказання про Межигорський монастир". Без підпису били надруковані

чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість. За змістом

вони примикали до жанру історичних пісень, але в основі їх сюжетики -

сучасні політичні події. Пісня "Цар дає народу волю, а ляхи бунтують"

охоплювала власне всі найважливіші події 1863 року. Загальність щіх

творів, брак індивідуального погляду на історію спричинилися до того, що

М. Максимович не наважився їх друку вати під своїм підписом.

Друга книга збірника "Украинец" засвідчила, на жаль, вичерпання

організаторського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити

щось на зразок персонального періодичного віщання, але для цього йому

забракло сил, здоров'я й коштів. Журналістський досвід М. Максимовича

дав швидше негативний результат: засвідчив неможливість існування

персонального наукового періодичного віщання, присвяченого проблемам

стародавньої історії, коли суспільство тягнулося до політично актуальної,

публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізував Ф.

Достоєвськіш, розпочавши в 1873 році серію публіцистичних виступів у

журналі "Гражданин" під рубрикою "Дневник писателя", а з 1876 року

віщаючи під цією назвою свій персональний журнал.