1833 Році m. І. Надеждін створив у своєму журнаті для м. Максимовича

спеціальний відділ "Мікроскоп", у якому подавалася інформація "про

помилки й погрішності в галу зі природничих наук".

У 1834 році М. Максимовича переводять до щойно відкритого

Київського університету і призначають завідувачем кафедри російської

словесності (з кафедри ботаніки Московського університету!!!). А з

початком академічного року його затверджують на посаді ректора. Однак

М. Максимович, який завжди дорожив свободою і плекав культ творчості

у гру дні 1835 року попросився з цієї посади у відставку. Вище начальство

задовольнило його клопотання, запросивши видатного вченого бути

деканом філософського факу льтету .

У 1845 році М. Максимович у зв'язку з погіршенням стану здоров'я все

ж змушений був покинути університет, вийшов у відставку і оселився на

родовому хуторі Михайлова Гора. Але творчості, нау кової і літератуної. не

полишив: навпаки, ще більше розширив її діапазон, звертаючись до

проблем історії, давньої у країнської літератури та ін.

Життя М. Максимовича заслуговує бути описаним у цікавому й

змістовному біографічному романі. Неоціненним є його внесок у розвиток

української журналістики, зокрема в Києві, бо в 1840-х роках періодики в

цьому місті, за виключенням офіційних "Киевских губернских ведомостей",

не існу вало.

"Дослідження і приведення до належної відомості всього, що

відноситься до бултя Києва і всієї Південної Ру сі - Київської і Галицької,

складає особливу і аласну мету мого "Киевлянина" (кн. 1. с. 3). - так писав

упорядник у зверненні до читачів про програму свого альманаху.

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М.

Максимовича. Стаття "Огляд старого Києва" (с. 5-58) предстааляла цікаву

реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким

побудована та чи інша споруда. До статті додаватася карта, що

полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й казка "Снігу рка" з підзаголовком -

"Руская (sic! - з одним "с") сказка" (с. 71-78). У примітці він розповів, що

чув цю казку в Москві, а тепер по пам'яті переказав її читачам. Нинішнє

Михайлин .Л.Історія української журналістики XIX століття

покоління знає цю казку під назвою "Снігуронька", вона входить у коло

найбільш популярних творів даного жанру.

Стаття "Про надгробки в Печерському Монастирі" (с. 131-165) являє

собою спробу того, що ніші називається "Некрополь"104

. Частина за

частиною в статті оглянуті могили на території Коєво-Печерської Лаври,

розказано, хто були ті люди, що поховані тут, і чим заслужили право по

смерті лежати на подвір'ї монастиря; відтворені намогильні написи.

У статті "Спогад про міста Пересопницю і Дубровіщі та про Князів,

що ними володіли" (с. 231-253) викладено, аласне, історію цих знаменитих

населених пунктів. Пересопнішя, наприклад, знаменита тим, що тут в 1556­

1561 Роках створено пам'ятку, яка сьогодні вважається нашою

національною святинею: Пересопницьке євангеліє - перший переклад

чотириєвангелія українською мовою.

Навіть у кількісному відношенні М. Максимович виглядав як

провідний автор альманаху - його перу належить 100 з 253 сторінок

книжки. Але й за якістю це були дуже цікаві наукові розвідки, виконані в

неакадемічному, а швидше романтичному стилі, есеїстичні за характером і

разом з тим глибокі за науковим змістом.

Упорядник запросив до участі в альманасі В. Бенедиктова, Ф. Глинку,

В. Жуковського, В. Домбровського. які запропонували йому до друку свої

твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів

піднесла престиж альманаху.

Перша книжка "Киевлянина" прикметна й тим, що в ній відбувся

літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл

"Малоросійські оповідання" (с. 205-228), що складався з двох творів.

Перший - "Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок"

- розповідав містичну історію. До одної молодої жінки, що тужила за своїм

чоловіком (він чумакував), приходила його душа. Ворожка навчила, як

захиститися від цього, але душа Гріщькова помстилася Наталці. Чоловік і

жінка загинули. Від материнської туги пересох ставок.

Друге оповідання - "Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену

неділю" - розповідало, як за гріх - працю у свято - нечиста сила

позбіггкувалася над господарем.

Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були

виконані в жанрі фольклор-них оповідок з народних уст, торкалися

української демонології, мали моралізаторський характер, тобто були

просто повчальними. Автор цілком слушно об'єднав їх у цикл.

Перша книжка "Киевлянина" засвідчила, що М. Максимович мав

намір видавати альманах науково-белетристичного характеру, зосередити

його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих

йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника

актуалізувати альманах зазнало поразки - найбільш гостра стаття М.

104

Днв., наприклад, кн.: Проценко Л. А. Київський Некрополь: Путівннк-

довідник. - К.: Укр. письменник, 1994. - 334 с.

137Михайлин .Л.

Максимови-ча "Сказання про Коліївщину" була заборонена цензурою, а

автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С. С.

Уварову. Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга

альманаху "Киевлянин", зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не

мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки

друкарні, які вона через університетське начальство стягнула з М.

Максимовича. Але це не зупинило його.

Друга книга "Киевлянина" була гідним продовженням розпочатої

справи. Крім віршів О. Хомякова, О. Подолинського, нарису В.

Домбровського "Луцьк", кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Велику повість, більш ніж на сто сторінок, "Огненний змій" (с. 181-288)

опублікував тут П. Куліш. Кохання Івана Большака і Марусі Чайківнн, що

розпочалося в дорозі від Києва до вже відомого містечка Воронежа на

Чернігівщині, батьківщини автора, завершилося щасливим шлюбом. Але

дід Чайка, помираючи, передав Марусі таємницю родинного скарбу.

Діставши гроші, Маруся занапастила свою душу. У час відсутності

чоловіка до неї почав літати огненний змій. А коли чоловік повернувся,

огненний змій спалив господу, у вогні загинула й Маруся.

Повість мала містично-романтичний характер, була теж витримана в

дусі оповіді з народних уст, заснована на демонологічних віруваннях,

насичена колоритними українізмами типу: "Да сзади болванели еще вербы

остааленной дороги" (кн. 2, с, 206. Підкреслення моє. - І. М.). Повість

розвивала започатковані "в перших оповіданнях П. Куліша традиції.

Надіслав на прохання М. Максимовича твір і Г. Квітка. Він називався

"Добріш пан" (с. 68-101) і відповідав звичному для пізнього Г. Квітки

духові просвітницького реалізму. Оповідання цікаве своєю поетикою.

Оповідач повідомляв читачеві історію життя харківського поміщика

Валеріана Степановича. Так в одному творі виявилися поєднаними по суті

два сюжети. Перша зустріч відбувалася в Києво-Печерській лаврі. Герой

сповіщав про свій намір постригтися в монахи, адже його кохана вийшла

заміж за іншого. Друга зустріч сталася на постоялому дворі після рішення

героя залишити монастир, прийнятого внаслідок сталого бажання

примножувати добро в світському житті. В обох випадках оповідні\црава

передавалися від автора герою - він сам розповідав про своє життя,

чинники поведінки, погляди й почуття. Така багатоярусна оповідна

поетика була, зрештою, властива для цього часу, який відзначався

співіснуванням романтичних і реалістичних тенденцій (пригадаймо з цього

погляду "Повісті Бєлкіна" О. С. Пушкіна (1831), Пасічника Рудого Панька

- оповідача Гоголевнх "Вечорів на хуторі біля Диканьки" (1831-1832),

оповідну структуру роману М. Ю. Лєрмонтова "Герой нашого часу", 1840).

Пошук нового відбувався, як бачимо, й за участю Г. Квітки, хоча

оптимістично-утверджувальнпй напрямок. запропонований ним,

суперечив критично-заперечувальному напрямкові, що перемагав у

російському реалізмові в ті роки і небезпідставно дістав назву

"критичного",

і чиІсторія української журналістики XIX століття

Головним же автором і другого тому "Киевлянина" був сам М.

Максимович, який помістив тут історичні праці, виконані в традиційному

вже для себе есеїстичному стилі.

Два нариси - "Видубицький монастир" (с. 5-26) і ' Про монастир

Гнилецький" (с. 27-39) - розповідали про найважливіші прикиївські

монастирі: коли засновані, якими землями володіли, як будували стосунки

з владою. При потребі М. Максимович давав примітки до власних статей,

роз'яснюючи реалії минулих часів і маловідомі імена. До цих же нарисів він

опублікував ще й додатки, де розмістив листи, грамоти й універсали різних

історичних осіб, у яких вони торкалися долі монастирів. Це була публікація

архівних матеріалів, першодрук дуже цінних історичних джерел. Бачимо

тут документи, підписані Митрополитами київськими Сильвестром

Білкевичем, Михайлом Рогозою, Гетьманами України Юрієм

Хмельницьким, Петром Дорошенком. Публікація архівних джерел

підносила значення самих наукових праць, до яких воші були додані.

Великий інтерес становила стаття "Топографічні замітки

"Киевлянина" (с. 102-116), у якій М. Максимович встановлював сучасне

місцезнаходження відомих з Початкового літопису топонімів: села

Предславина, Турової Божниці, Вітичевого холма, Копиревого кінця. На

завершення статті М. Максимович навів латинські вірші Феофана

Прокоповича з описом місця розташування Києва. Перекладом публікація

не супроводжувалася, очевіщно, з розрахунку на те, що кожна освічена

людина того часу мусила знати латину.

Неперехідне значення мала стаття М. Максимовича "Про вірші

червоноруські" (с. 119-152) - один з небагатьох перших паростків

української літературної критики.

"З легкої руки Котляревського - автора перелицьованої "Ене'їди",

"Наталки Полтавки" і прекрасної пісні "Віють вітри, віють буйні", що

давно зробилася народною - наша малоросійська або південноруська мова

пішла успішно в. літературну справу; а князь Цертелєв у добру годину

проклав перший шлях малоросійським народним пісням для подальшої

ходи їх по слов'янському світові, - так почав М. Максимович свою статтю.

- У нас, особливо в минуле десятиліття, з'явилася значна кількість

літературних творів у віршах і в прозі мовою малоросійською. Між ними

перше місце займають повісті Гріщька Основ'яненка, чудові за своїм

складом і за своїм вираженням живим, цілком народним" (с. 119).

Пообіцявши згодом дати читачам огляд підросійських видань

українською мовою, критик з'ясовує своє нинішнє завдання - зробити

повідомлення "про початок літературної діяльності тою ж мовою, але

виниклий на другому, протилежному кінці Південної Русі, відділеному від

нас розлучним Дністром" (с. 119-120).

Коротко зупинившись на історичних обставинах, що призвели до

розподілу українських земель між Австрією й Росією, М. Максимович

переходить безпосередньо до предмета свого викладу. Освічений клас

червоноруського народу, відзначає він, складає духовенство. Це