168). Ці положення розвиваються м. Костомаровим в аналізі домінанти

Квітчиної творчості: "зображення жіночого малоросійського серця,

поданого в різних обставинах життя і в різних характерах" (с. 170).

Отут починається найцікавіше... У 1842 році, коли писався "Огляд",

французові Іпполітові Тену (1828-1893) було чотирнадцять років. Це потім,

у другій половині XIX століття, він сформулює засади культурно-

історичної літературознавчої школи з гаслами "раси, середовища і

моменту " як чинників літературного розвитку, з культом національного

характеру, котрий проголошувався предметом і метою мистецтва. У

всеєвропейській культурній столиці Парижі це все було попереду , а в

провінційному, хоч і університетському містечку Російської імперії ще не

відомий нікому , крім своїх близьких друзів. М. Костомаров уже оцінював

творчість свого земляка Г. Квітки, виходячи із засад ку льтурно-історнчної

методології. Перший український критик у першому огляді українськоїМихайлин І.Л.

літератури засвідчив цілковите розуміння нерозривності специфіки

художньої творчості та "історичного життя народу": мету літератури. її

зміст побачив у створенні національних характерів, котрі тлумачив як

узатежнені від природи і своєрідності тієї країни, яку заселяє даний народ.

На думку М. Костомарова, два чинники визначають становище

України. "Малоросія. - пише він, - за мірою освіченості своєї, країна

незаймана, юна; за життям же історичним вона винесла надто багато,

виконала призначене їй від провидіння, і одряхліла... Стародавнє жилля

вмирає в ній. а нове тільки починає виявлятися" (с. 171). Ці дві ознаки

молодість і свіжість юної за освіченістю країни, з одного боку: і старезність

і дряхлість за історичним шляхом, з другою. становлять сутність

"моменту" розвитку української літератури.

Критик відвів багато місій обгрунтуванню зв'язку "моменту" з сере­

довищем" і "расою". Чисто національний характер Марусі з однойменної

повісті - наслідок дії багатовікових, усталених традицій жит ія українського

народу.' "Малоросійська жінка, приречена протяюм двох віків на миттєву

радість, на хвилинні, полум'яні захоплення, а потім на гірку, часто досмеріну

тугу, скута в своїх жаданнях нездоланною долею, дістала собі в спадок

схильність до мрійності, що відгіняє її навіть у хвилини повнім насолоди своїм

буттям" (с. 172). Ці ознаки переходили з роду в рід. від матері до дочки і

наклали відбіггок на українську жінку . З погляду втілення цих національних

рис і витлумачується Маруся. Витонченість її витікає, за М. Костомаровим, "з

глибини характеру малоросійської нації і, зрозуміло, з її історичного жнгля.

Маруся - це малоросіянка стародавнього віку , що живе в новому " (с. 175).

Дру гий національний тип - ївга з "Козпр-дівки", символ могутніх сил

молодої країни, що тільки намацує новий історичний шлях. Вона "диля

свіжого життя, що процвіло вже на оноаленому грунті, котрий живити старі

стихії, але освічу вало сонце відродження" (с. 177).

Так М. Костомаров визначив у Г. Квітки два національні т;іночі типи:

споглядальний (Маруся) та практичний (ївга). Поруч з ними виділено й

третій тип: Гаточка з повісті "Щира любов". Вона синтез двох попередніх

крайнощів, а тому здобуває таку дефініцію: "Галочка завжди ідеал, що

показує високу моральну досконалість, до якої може довести глибоке

почуття прп здоровому стані інших здібностей" (с. 180).

Аналіз повістей Г. Квітки не ведеться критиком апологетично. Він

бачить у нього істотні недоліки: Галочка не скрізь зрозу мі іноді говорить

так. ніби слухала університетські лекції: другорядні персонажі в повісті

"Маруся" не відзначаються різкими рисами: їм бракує художності. Але ці

дрібниці для кріггнка не зату ляють головного.

Культурно-історична інтерпретація Г. Квітки М. Костомаровим не про­

ведена у взірцевій, аластивій розвішеному періодові школи, вичерпності, але

те. що тут маємо справу саме з цим методологічним підходом, сумнівів не вик­

ликає. Використання засад культу рно-історнчної школи задовго до її виник­

нення й оформлення пояснюється тим. що у країнська кришка як теоретична

свідомість національної літератури, затиснутої лещатами гальмівних дер-Історія української журналістики XIX століття

жавшіх механі змів і могутніми будовами сусідніх, близьких етнічно и мовно,

російської й польської літератур, могла захистити й обгрунтувати право на

існування нової літерату ри тільки в одному випадку: довівши нетотожність,

неідентичність українського й сусідніх з ним народів, наявність у нової

літератури свого особливого предмета і свого національного світобачення.

Поруч з Г. Квіткою М. Костомаров високо оцінює творчість Т.

Шевченка"0

. У ньому він вбачає поета, що оволодів народною поезією,

підпорядкував її собі і "надає їй вишуканої, освіченої форми" (с. 177). Його

поезія - "це цілий народ, що говорить устами свого поета" (с. 177). Від

цього автора можна чекати в творчості наслідків величних.

Більш поверхово, ніж творчість Г. Квітки й Т. Шевченка, розглянуто

доробок К. Тополі. А. Метлинського, О. Бодянського. Ці автори свідчать,

як і два збірники 1841 року - "Ластівка" і "Сніп", про те. що українська

література - справа перспективна, смак до неї поширюється, а її авторитет

зростає між читачами.

Публікація "Огляду" М. Костомарова на сторінках "Молодика" стала

видатною подією в історії української культури. Цією статтею була

започаткована справжня, наукова літературна критика, адже за таку не

можна поважно сприймати ні "Супліку до пана іздателя" Г. Квітки, ні

"Писульку до того, котрий щобожого місяця українського гінця по всіх

усюдах розсилає" П. Гулака-Артемовського, які. хоч і містили окремі

естетичні ідеї, але викладали їх у бурлескній формі.

З інших матеріалів приваблювали статті В. Каразіна "Погляд на

українську старовину", що являла собою нарис історії Слобожанщини, та

К. Сементовського "Нарис малоросійських повір'їв і звичаїв, що

стосуються свят" - перший етнографічний нарис, де описано річний цикл, з

виділенням найголовніших свят і способів їх святкування.

Важливе значення мали подані в третьому томі альманаху

документальні матеріали про заснування Харківського колегіуму,

опубліковані заповіт Генерального обозного Івана Ломиковського,

датований 1711 роком, та листування щодо переходу І. Мазепи на бік

шведського короля. Неординарні матеріали представив В. Каразін: зразки

почерків кінця XVII століття та опис царської бібліотеки того ж часу.

У розділі "Суміш" були опубліковані вірші та листи О. Паліцина. листи

Г. Сковороди, промова В. Каразіна перед харківським дворянством з нагоди

царського дозволу на відкриття в цьому місті у ніверситету та протоколи

дворянства і купецтва, спрямовані на фінансову підтримку цього рішення.

102

Див. про це докладніше в працях: Грабович Григорій. Проникливість і

сліпота у рецепції Шевченка: випадок Костомарова // Сучасність. - 1997. - № 3.

- С. 72'- 95: № 4. - С. 109 - 128: Михайлин І. Л. Тарас Шевченко в

літературознавчих інтерпретаціях Миколи Костомарова // Доробок Миколи

Костомарова: Матеріали ювілейної науково-практичної, міжвузівської

конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М. Костомарова. - X..

1998. -С. 29 - 34.Тут було надру ковано цікавий доку мент: Ціни на провіант у Харкові

в 1732 році". З нього довідуємося, що 14 лютого того року сіна віз

продавали за 44 копійки, пуд тютюну - за 59 коп., годований кабан

кошту вав 1 карбованець, ту ша кабаняча - 90 кой., сала кабанячого пуд - 55

коп., солі пуд - 26 коп.. гарного вина відро - 1.51 карбованця, коров'ячого

масла пуд - 78 коп. (с. 225-226).

У третьому томі "Молодика" містилися ще деякі дрібніші історичні

матеріали, він був дуже цікавим, істотно розширював читацькі уявлення з

історії та культу ри України, переважно Слобожанщини, доповнював два

попередні томи з художніми творами.

Том четвертий, як уже мовилося, вийшов наступного. 1844 року, в Санкт-

Петербурзі: він був більший за обсягом, ніж кожен з трьох попередніх томів,

але включав у себе за універсальним принципом усе можливе. Здобутками

були опубліковані тут вірші О. Пушкіна, М. Лєрмонтова. П. Вяземського. В.

Бенедиктова. Воші піднесли престиж альманаху, були свідченням того, що й

харківські автори спроможні сусідити з класиками в одній книжці Тут місти­

лися російські вірші українських авторів М. Щербини. Л. Щоголева. О. 111а-

ховського, два українські вірші Є. Гребінки. Для прози, однак, першорядних

творів та авторів не знайшлося. І. Бецькому довелося задо-вольніітися текста­

ми маловідомих письменників М. Жукової. О. Кузьмича. О. Башуцького. Нау­

ковий відділ також утратив попередню різноманітність і у весь був зайнятий

розділами великої праці Максима Берлішського "Історія Малоросії". У відділі

матеріалів та джерел предстаалено важливий документ 1671 року, що яаляв

собою інструкцію російським послам до українського гетьмана Дем'яна Мно­

гогрішного. Четвертий том. укладений без В. Каразіна, Г. Квітки. М. Кос­

томарова. засвідчив вичерпання аласне харківських джерел його формування.

У цілому ж чотири книги альманаху "Молодик" стали важливим

явищем в українській журналістиці й літературному процесі. Значення

альманаху полягало в тому, що

1) був виразно засвідчений і реатізований потяг українських діячів до

створення часопису літературно-наукового спрямування:

2) розширилося коло авторів, що цікавилися українською літературою

та історією і самі писали по-українськи, активізувалася їхня діяльність;

3) побачили світ нові твори Т. Шевченка. Г. Квітки, М. Петренка. А.

Метлннського, М. Костомарова, які увійшли в історію української

літератури, в альманасі дебютував талановитий поет .Я. Щоголів:

4) були опубліковані численні праці з української історії, етнографії і

вперше - з історії літератури:

5) а також численні джерела (листи, доку ментальні матеріали) з історії

України та Слобожанщини.

.Але творчіш потенціал Харкова Поступово девальвувався, що не

загаялося позначитися й на характері харківської журналістики.

"Молодик" став по суті передостанньою спробою (далі був тільки "Южно­

русский сборник" А. Метлннського 1848 року) харківської творчої еліти

видавати свої періодичні чи хоча б альманахові віщання.

Михайлин .Л.

13ІІсторія української журналістики XIX століття

Розділ дванадцятий

Альманах "Киевлянин" М. Максимовича

Біографічні відомості про видавця. Загальна характеристика альманаху

"Киевлянин ". Зміст першого тому. Участь у ньому М. Максимовича

Другий том, головні праці упорядника "Про вірші червоноруські" та "Про

правопис малоросійської мови. Лист до Основ'яненка". Літературний

дебют в "Киевлянине" Пантелеймона Куліша. Оповідання Г. Квітки

"Добрий пан". Особливості третього тому альманаху, склад його авторів

та творів. Збірники творів М. Максимовича "Украинец" як завершення його

журналістської видавничої програми

А тимчасом Михайло Олександрович Максимович все ж таки

зреалізував задум видання в Києві альманаху "Киевлянин", про який ми

вже знаємо з його запрошення до Г. Квітки взяти участь у ньому. Усього

вийшло три книги альманаху: у 1840, 1841 і 1850 роках. Перші два томи

вийшли в Києві, останній - у Москві. Головна засада видання була

сформульована в епіграфі з О.С. Пушкіна: "Да ведают потомки

Православных Земли родной минувшую судьбу!", що виражав орієнтацію

на місцеву, київську, або принаймні українську, тематику.

М. Максимович, видавець "Киевлянина" був без перебільшення

легендою української культури того часу. "Українська літературна

енциклопедія" кваліфікує його як "ученого-енциклопедиста"103

. Він

народився 1804 року на Київщині, навчався в Новгород-Сіверській гімназії

(1812-1819). у 1823 році закінчив Московський університет, ставши в ньому

з 1826 року завідувачем ботанічним садом, а з 1833 року - ординарним

професором і завідувачем кафедри ботаніки.

У цей же час М. Максимович здійснив свій філологічний подвиг: 1827

року він видав збірник "Малороссийские песни". На той час існувала лігше

одна книжка зібрання українського фольклору. Це був збірник кн. М.

Цертелєва "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819), що

містив записи історичного фольклору, переважно народних дум. Праця М.

Максимовича мала інший характер: він уклав свою книжку з найбільш

поширених побутових ліричних пісень. Його збірка була першою в своєму

роді. Відкривала книжку змістовна вступна стаття з аналізом української

народної творчості, правил правопису. М. Максимович продовжував усе

життя розпочату працю і в 1834 році віщав другий фольклорний збірник

"Украинские народные песни", а в 1849 - третій: "Сборник украинских

песен". Він по суті започаткував українську наукову фольклористику.

Поруч з успіхами у вивченні біології та народної творчості, М.

Максимович у 1830 році виступив і як журналіст, упорядкувавши

літературний альманах "Денница" (Москва). Цим виданням упорядник

створив собі ім'я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув

103

Федченко П. М. Максимович Михайло Олександрович // Українська

літературна енциклопедія. - К., 1995. - Т. 3. - С. 269.M. Максимовича продовжувати літературну працю. У 1831 і 1841 роках

вийшли друга і гретя книги "Денницы". Кожна з них була помітним

явищем у російській словесності того часу, бо друкувалися в них твори

видатних письменників: О. Пушкіна. А.Дельвіга. П. Вяземського. Є.

Баратннського, Д. Веневітінова. М. .Язикова тощо.

Літературна слава М. Максимовича спричинилася до того, що його

колега, професор Московського університету M. І. Надеждін. розпочавши

в 1831 році журнал "Телескоп" з додатком газети "Молва", запросив його

до участі у своєму віщанні. М. Максимович опублікував у "Телескопі"

багато статей з природничих наук та філософії, як-от: "Про людину" (1831.

№ 17), "Про ступені життя і смерті" (1833. № 4). "Лист про філософію"

(1833. № 12). "Мпсленне й тілесне буття в житті рослин" (1834. № 2) та ін. У