110Історія української журналістики XIX століття

Ще на околиці вона зустріла того парубка Петра, що й досі не

одружився. Він і розповів їй про материну долю: вона знищена цілком

доччиною втечею, занепала морально, перестала займатися господарством,

тяжко захворіла, живе вона зараз у сусідах, навіть своєї хати не має. Великий

душею Петро відразу запропонував Оксані вийти за нього заміж, щоб

покрити її гріх і не пустити її на посміх односельцям. Але Оксана відмовилася

прийняти так£ жертву. Матір пробачила її, примирив її з дочкою онук. В

епізоді примирення знову виникає мотив спокути за гордощі: "А якби ти не

гордилася та не думала, щоб буллі за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і

за Петра, що дуже мені у пригоді сл ав без тебе, то було б усе не те... ”

Петро й далі залишається вірним своєму першому коханню, пропонує

Оксані одружитися. Вона не дає згоди, а пропонує звернутися за судом до

своєї Міітері. Стара Векла стала на бік доньки: як не хотілося бачити їй

славу дочки покритою, але людський поговір може спричинитися до того,

що він зненавидить жінку: тому вона пропонує: будь Оксані за брата. І

Петро приймає мудрий суд старої матері, оголошує Дмитрнка своїм сином,

усіляко допомагає матеріально коханій. Купили вони двір і хату, "і жили

собі, хвалячи Бога милосердного”.

Епілог повісті "Сердешна Оксана” подібний до заключного епізоду

Шевченкової “Катерини”. Через село проїздить капітан, зустрічає свого

сина. Петро, що був тут. розповідає йому про Оксанину долю. "О. да плут

будет матьчик, тільки й сказав капітан. - Увесь у меня”. Дав йому

гривеника на горішки та й поїхав собі. Оксана відібрала в сина монетку та

й викинула її через вікно на вулицю.

Два видатних творн у країнської літератури про експансію російського

елементу в український світ були написані незалежно один від одного, хоча

не виключена й вірогідність того, що Т. Шевченко міг читати “Сердешну

Оксану” серед Гребінчиних паперів у С.-Петербурзі. У 1940 році Т. Шевченко

надіслав щойно видрукуваний "Кобзар” до Харкова з якимсь товаришем, що

несу млінно поставився до свого дору чення: Шевченків лист взагалі загубив,

а книжку передав, істотно загаявшись. Г. Квітка розповів Т. Шевченкові про

це в листі від 23 жовтня 1840 року: “От така-то кумедія лучилась з Вашими

письмами! А книжку як розгорнув, дивлюсь - “Кобзар”, та вже дуже

вичитаний”

85

. Розглядаючи Шевченкові твори. Г. Квітка спиняється на поемі

про жіночу долю. “А що “Катерина, так так що Катерина! Гарно, батечку ,

гарно! Більш не вмію сказати. От тако-то москалики-военні обдурюють

наших дівчаток! Списав і я '"Сердешну Оксану”, от точнісінько як і Ваша

“Катерина”. Будете читати, як пан Гребінка вндрюкує.-Як то ми одно думали

про бідних дівчаток та про бузовірових москалів... ”

86

Повість Г. Квітки в системі творів альманаху “Ластівка” виглядала

програмовою. Вона була суголосною з тією програмою протиставлення

російської і української книг (а ширше - й культур), що була заявлена в

85

Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. творів: У 7 т. - К., 1981. - Т. 7. - С. 267.

86

Там само.

111Михайлин І.Л.

Гребінчиному всту пі. Це був один з провідних творів Г. Квітки. На відміну

від Т. Шевченка він не доводить до-трагічної розв'язки конфлікт у країнської

дівчини й російського офіцера, але утверджує міцність моральних засад

українського життя, показу є можливість в ньому за умов доброї волі й

бажання повернення до патріархального, перевіреного віками, а відтак і

вічного ідеалу, що може бути окреслений поняттями: Бог. господарство,

родина. Це був. безумовно, головний твір "Ластівки”. Не виключено, що

задум Шевченкової “Наймички” (1845) виник невдовзі під впливом

Квітчиної "Сердешної Оксани”: адже в поемі йшлося про повернення

матір’ю своєї позашлюбної діггини до первісних цінностей українського

світу, тобто ще далі продовжений сюжет, який під впливом життєвих

обставин спільно розвивали Г. Квітка у прозі, а Т. Шевченко в поезії.

Надрукований наприкінці альманаху "уривок з казки” "Циган” був літе­

ратурним дебютом П. Куліша як українського письменника. Його твір мало

чим різнився від фольклорних записів і може бути віднесений принаймні до

етнографічної прози. У його основі - народний анекдот про п'яного цигана,

якого непритомного пан наказує забрати в горниці, нарядити паном, викону­

вані всі його накази, а потім знову ж непритомного від пиятики повертає на

старе місце. Прокинувшись, циган намагається по-старому віддавати накази

й вимагати послуху, звикнувши за один день були паном. Демонстрація

дотепності героїв, народної вигадки й спостережливості, гарна у країнська

мова відзначають це оповідання, у якому’ марно шукати глибшого змісту.

Завершувала книжку-альманаху післямова упорядника Є. Гребінки. У

ній утримувався мотив російсько-українського протистояння,

започаткований у передмові. Хотів пустити до читачів книжку зимою,

розповідав упорядник, але як стали москалі в друкарні її складати, то

загаяли до весни. "Чи ви повірите, що над одним листиком та б'ються

тиждень або й більше”. Вже на Україну й ластівки вертаються, несучи на

крилах весну . Тому й упорядник назвав свій альманах " Ластівкою” - "нехай

летить до вас, нехай собі щебече по хуторам” (с. 379). У символічній формі

автор висловлював надію на наступне піднесення й розквіт української

літератури: незабаром прилетять солов'ї, тоді хто стане слухати ластівку.

З бурлескної стилістики, просторічного базікання упорядника з

читачем у передмові й післямові виростав усе ж образ українського

патріота, свідомого своєї гідності, окремішності від російського світу. Він

усвідомлював потребу розвитку у країнської літератури як обов'язкової

фу нкції духовного життя великого й талановитого народу.

Є. Гребінка в альманасі "Ластівка” виконав поставлені перед собою

завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки

українського освіченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні

записи. Багато творів '"Ластівки” увійшли в історію української літерату ри,

склали її золотий фонд. Книжка продемонструвала великі можливості

українського слова, його здатність обслуговувати духовне життя великого

народу. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В.

Бєлінським справу видання у країнського часопису.