87Михайлин 1.Л.

Неси мене. коню. - заграй піл сідлом.

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто Не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чу жий мені край свій, чужий мені світ.

За мною сім’я не заниє -

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт.

ГолодНИй, як рідний, завйє!

За Море, за море - Вітри сйережай,

Неси мене. Коню, за синій Дунай! <с. 63).

Микола Зеров у праці "Українське письменство XIX ст.” (1928) саме

цей твір розглядав ЯК етапний у становленні українського романтизму'.

Здійснивши широкі співставлений. він твердить: “В образі Боровиковсь-

кого перш за все впадають в око риси байроНіВського Чайлд Гарольда:

виїжджаючії проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність,

свою оДірваність від Краю та одноземців”

68

. Окрім того, цей твір стає для

М. ЗероВа свідченням відходу української літератури від бурлескно-

траВестійНпх традицій, ознакою пошуку в Ній Нового напрямку, нового

естетичного рівня художньої творчості, ототожнюваного з романтизмом.

Нові якості, принесені “Козаком”, актіівно сприймалися вже сучасни­

ками. “БоровиковськПй V "Козаці” незрівнянній. - писав Є. Гребінка до

Харкова І. КулЖННському в Ліісті від 11 Лютого 1832 року. - він ушляхетнив

мойу українську, представлену на суд публіки п. Котляревським у

ТраКтирно-бурлаЦьких формах”Л

На сторінках “Украинского альманаха” дебютував і сам Є. Гребінка,

надруку вавши романтичний вірш російською мовою “Рогдаев пир”. Це був

твір на історичну Тематику. Що мав складну побудову. Опис бенкету

слугував підставою вітвестп образ Бояна, що співав пісню про похід князя

Олега на ЦарграД. За Ще невправною Мовою і стилістикою ховалося

прагнення поСта-початківця розробляти українську тематику, заглядати в

минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. .Яковлев. П.

Морачевський. П. їноземцев. О. Афанасьєв-Чу жбинський. Вагомою була

у часть Найближчого оточення І. Срезневського - тут опубліковано твори 1.

Розковшенка та О. ШпигоЦького. І якщо перший надрукував маловиразні

російські вірші, другий помістив у Книзі українські Твори, які привертають

увагу до нього дослідників української Літератури.

Перший з них - "Марія” - являв собою переклад початкових рядків

поеми О. Пушкіна "Полтава”. О. Шпигоцький сміливо відтворив оригінаї.

мобілізувавши лексичні й сшітаксичні можливості української мови.

68

Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. // Зеров М. К. Твори: У 2 т. - К..

1990. -Т. 2,- С. 65.

69

Гребінка Є. П. Лист до І. Г. Кулжннського від 11 лютого 1832 р. // Гребінка

Є. П. Твори: У 3 т. - К.. 1981. - Т. 3. - С. 560.

ОО VІсторія української журналістики XIX століття

Другий вірш "Малоросійська балада” розробляв традиційну для баладного

жанру тематику: козак іде у військо, молода дружина тужить по ньому й

чекає його повернення; козак гине на війні, а жінка в'яне з туги, поки не

помирає в буряну ніч у лісі, де вона шукає, збожеволівши з відчаю, свого

коханого. Вірш О. Шпигоцького був не без вад, але все ж гнучкішим і

вправнішим, ніж, скажімо, потім у М. Костомарова. Поет так описував

страждання героїні:

Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;

Туга томе молодицю, нуде чорноброву...

З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,

Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна (с. 72).

Особиста трагедія розгорталася, однак, на новому для української

баладної творчості тлі: не проти турка воює козак, а проти француза у

війську, що веде “єнерал Суворий” (Суворов. - І.М.), і гине він у

Швейцарських Альпах, а не в українських степах.

На думку П. М. Федченка, О. Шпигоцькому належить і прозовий твір

“Гаркуша”, опублікований анонімно70

. У тексті були зібрані кілька

розповідей про народного героя й розбійника знаменитого у ХУІІІ столітті.

Він описувався з авторською симпатією, його діяльність спрямована проти

панства на захист простолюду. Розмови персонажів передані українською

мовою, що демонструвало її виражальні можливості.

Дебют О. Шпигоцького як українського автора в “Украинском

альманахе” був вдалим і багатообіцяючим. Шкода, що він поповнив доволі

великий ряд письменників-невдах початкового періоду української

літератури, які з огляду на несприятливі для її розвитку політичні умови

змушені були покинути творчість і загубилися в безкінечній юрбі дрібних

урядовців.

Сам І. Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут

були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами (“А.

Погорельцев”, “И”, “XXX”) п’ять його оригінальних російських віршів,

уривки з наукової прози, фольклорні записи.

З віршів І. Срезневського варто відзначити диптих “Молдавські пісні”,

оскільки воші швидше нагадують вправні переклади (або принаймні

переспіви) справжніх молдавських народних пісень, аніж оригінальну

творчість. Дане припущення тим більш вірогідне, що в Харкові тоді жила

людина, здатна познайомити майбутнього академіка з молдавським

фольклором. Це був Александру Хиждеу - молдавський письменник і

науковець, у майбутньому почесний член Румунської АН. У 1829-1832

роках він вчився в Харківському університеті, пробував свої сили в

літературі, відвідував гурток І. Срезневського. З огляду на бідність

власного літературного доробку упорядника альманаху припущення, що

диптих “Молдавські пісні” є перекладом справжніх фольклорних зразків,

зроблених за посередництвом А. Хиждеу, цілком вірогідне.

70

Федченко П. М. Матеріали з історії української журналістики. - С. 75.

89Михайлин І.Л.

У невеликому уривку з наукової прози “Думки і зауваження” І.

Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її

зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя. Приваблювала

запропонована науковцем періодизація історії будь-якої мови, де першій

період - час потреб, обмеження мови матеріальним колом понять; другий

період - час поезії і наук: третій період - час вдосконалення.-Якщо взяти до

уваги українську проекцію книжки, то не важко було домислити підтекст

статті І. Срезневського: українська мова, як і будь-яка інша подолає шлях

до вершин розвитку, це залежить від зусиль інтелігенції, спрямованих на її

обробку.

У другому творі наукової прози “Кілька зауважень про критику” І.

Срезневський виступав проти суб’єктивності в критиці, яка має бути

заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих

індивідів. "Критика є найулюбленіша дочка філософії і найщиріша подруга

логіки” (с. 104). твердив він. Її завдання не лише відшукувати вади, але й

захоплюватися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець

був близький до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

І. Срезневський відчинив свою "українську скриню” (так він називав

своє зібрання української народної творчості) і опублікував в альманасі

дев'ять ліричних пісень та дві думи: "Про Олексія Поповича і бурю на

Чорному морі” і "Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”.

Думи друкувалися без заголовків під загальною назвою “Малоросійські

думи”. І хоч вони були вже відомі раніше із збірника М. Цертелєва, І.

Срезневськнй подав нові варіанти, які збагатили українську

фольклористику.

"Украинский альманах”, незважаючи на свою зовнішню скромність і

непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду віщань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської

періодики, зокрема "Украинского вестннка” та “Украинского журнала”,

що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру,

охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко

висвітлювали місцеву тематику. Другим джерелом традицій, що їх увібрав

у себе “Украинский альманах”, були засади декабристської альманахової

літератури, передусім “Полярной звезды” О. Бестужева і К. Рилєєва та

“Мнемозины” В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на

універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в “Украинском альманахе”,

такі, як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-

літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і

літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч

російських і українських текстів, - усе це було продуктивно спріпіняте

творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду

упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем І.

Срезневського й І. Розковшенка упорядковуються наступні українські

альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української