659Михайлин 1л.

поправка, у якій значилося дослівно таке: "у вчорашньому №. на шпальті

такій-то у нас надру ковано: пуговица, читай: Богородица''. Юнк вжахну вся

більше від того, що цензор йому дорікав: " Навіщо, мовляв, виправлявся!"

Як же не виправлятися? запитував Юнк. і насправді слід було

виправитися.

Та ледве це минулося, як Юнк знову ходив по місту у ще більшому горі:

він зу пиняв перехожих і. виймаючи з жилетної кишені маленького папірця

говорив:

- Подивіться, будь ласка. - гарний цензор! ІЦо він зі мною робить! -

він мені не дозволяє виправити вчорашню помилку.

У поправці оголошувалося таке: "Вчора у нас надруковано: кияни

переважно всі онаністи, читай: оптимісти".

-Яке становище! - вигукував Юнк.

Через якийсь час Олексій Олексійович Лазов. однак, дозволив цю

насправді необхідну поправку . .Ллє був і такий випадок цензорської сваволі,

коли поправка не була дозволена. Трапилося якось, що в ста гті було сказано:

"не дивно, що за такого виховання виростаю ть недоблуди". Лазов здивувався,

що це за слово: Йому пояснили, що хотіли сказати "лизоблюди"; але коли

увечері принесли зведення номера, то там стояло: "помилково надру ковано:

недоблуди, - слід читати: переблуди". Цензор у відчаї й зовсім викреслив

поправку, остерігаючись, щоб не надрукували чогось ще гіршого"4 6

.

Проте газета поступово виходила із смішного становища, здобувата

читача і після смерті А. фон Юнка (І870) не припинила свого існування. У

І874 році почався новий період в історії віщання: дружина професора

Київського університету А. Гогоцька придбала друкарню і викупила права на

часопГіс Очевидно, нею керму вала ідея можливості перетворення " Киевского

тетеїрафа" на прибуткове підприємство. З метою досягнення цієї мети вона

запросила до участі в редакції провідних професорів університету та

визначних українських діячів: В. Антоновича, М. Драгоманова, П.

Житецького, VI. Зібера. О. Русова, П. Чубинського, Ф. Вовка. В. Беренштама,

С. Подолинського та інших. Обов'язки відповідатьного редактора виконував

Ю. Цвітковський. а фактично редакцією керував М. Драгоманов, ведучи

часопис за програмою Киршо-Мефодіївського братства й "Основи".

16 грудня І874 року газета опублікувата складену М. Драгомановим

заяву, у якій передбачаюся висвітлювати життя різних верств південно-

західного краю, але передусім тієї його частини, яка складає переважну

більшість, звертати особливу увагу на потреби і прояви життя народної

маси. З цього часу "Киевский телеграф" фактично перетворився на трибуну

новітніх суспільних ідей. 23 грудня І874 року газета опублікувала статтюЛ.

Новнцького "Про козацьку вольницю", у якій українською мовою були

наведені автентичні уривки зі спогадів старих запорожців, а в передмові

науковими цілями обгрунтоване право на це.

476

Лесков Н. С. Печерские ангнки (Отрывки из юношеских воспоминании) //

Лесков Н. С. Собр. соч.: В 12 т. - М.. 1989. - Т. 10. - С. 290.

660Історія української журналістики XIX століття

У статтях М. Драї оманова "Політичні й культурні сили південних

слов'ян" (1875. № 17) і " Боротьба національних чеських партій" (1875. №

38) висвітлене змагання слов'янських народів за свою державність.

Особливу вагу мала перша стаття, у підтексті якої містилося спросту вання

ідеї російсько-українського об'єдиннтельства. оскільки йшлося в ній про

неможливість погодити інтереси таких близьких народів, як серби і

хорвати. Про їх єдність можна лише мріяти але насправді вона недосяжна,

такий висновок випшвав з авторського викладу.

Газета приділяла велику увагу висвітленню становища українців у

Галичині. Цьохіу. зокрема, були присвячені статті С. Полонинського

"Руське і польське населення Галичини" (1875. №№ 34. 35). "Міщансько-

робітничі товариства самодопомоги в Галичині" (1875, № 53) і цілий ряд

подорожніх нотаток (1875. №№ 63. 67. 70. 80. 89). що постали внаслідок

його подорожі по Австрії.

Проти напряхіку оновленого "Киевского телеграфа" виступили проуря-

дові газети "Киевлянин" (Київ). "Голос" (Петербу рг), орг ани польської преси.

Вони відверто сигналізували урядові про появу в Києві українського

демократичного віщання. Цензор Пузиревський отрпхіав з Петербурга

застереження про необхідність особливої причепливості до хіатеріалів газети,

аби не допустити в ній статей, що провадять українські тенденції.

Популярність газета росла, але це вже не радувало її аласницю. Перелякана

можливими політичними наслідками й донесеними до неї чуткахш про нахіірн

жандархіерії закрити газету , вона надіслала редакції ультимату м, вихіагаючи

зхпнп курсу газети. На знак протесту українські автори залишили редакцію,

опубліку вавши заяву "От выходящих сотрудников" (1875. № 90).

Сподівання а. Гогоцької. що газета зхюже н далі хщштіі в інших руках

не справдилися. "Киевский телеграф" невдовзі занепав, став збитковім і

власниця припинила його віщання. Газетою зацікавився В. М. Юзефовнч.

який на підставі аналізу її діяльності і праці Південно-західного відділення

Російського імператорського географічного товариства подав до уряду

записку "О пресечении хіалоросснйской деятельности", наслідкохі розгляду

якої став Ехіський указ. Знову на кілька років в Україні було придушене

ду ховне жштя.

Але царський уряд відчував все хііцніші хвилі народного обурення,

наростання революційного руху. 1880 року для з'ясування дійсного стану

справ на місцях у провінції неосяжної імперії були наираалені урядові

ревізори. До Києва з цією хіетою прибув сенатор Половцев. За наслідкахш

своєї місії він подав до уряду доповідь, де висловився за необхідність

послаблення національного тиску на все українське. Ця полія співпала з

іншою: у 1880 ж році до Києва з Полтави переїхав на постійне проживання

О. Лазаревський - палкий прихильник віщання наукового українського

журналу. Разохі з В. Антоновичехі він у зявся знову за цю справу.

Ініціатори журналу добре розуміли що видавати його від іхіені Старої

іромади немає ніякої хюжлнвості. Більше того, часопис хііг відбутися .лише за

умов. якщо справжніх його організаторів старанно замаскувати Необхіднобуло знайти цілком благонадійного редактора і нав'язати йому ідею видання

не політичного, а суворо наукового журналу, обіцяючи йому всебічну

підтримку української наукової громадськості. В. Антонович і О.

Лазаревський повели тонку дипломатичну гру. Вони звернулися з

пропозицією зайняти посаду редактора нового наукового журналу до Петра

Лебединцева. протоієрея Софійського собору. Той відмовився, але

запропонував кандидатуру свого брата Феофана Гавриловича Лебединцева

(1828-1888). який у чині дійсного статського радника з посади начальника

навчатьної дирекції у Царстві Польському 29 серпня 1880 року звільнився у

відставку за власним проханням. Він мріяв повернутися на батьківщину н

зайнятися корисною, ате й прибутковою справою. Брат Петро запропонував

йому дві сфери: спорудження житлових будинків у Києві і віщання наукового

історичного жу рналу. Феофан Гаврилович схопився за останню ідею.

Була алаштована спеціальна нарада науковців з редактором проекто­

ваного часопису, на якій визначили його назву і програму. Нарада відхи­

лила пропоновані назви: Украинская старина". "Запорожская старина".

"Украинский архив". - і зупинилася на заголовкові "Киевская старіша".

Журнал.

лшв займатися виключно нау ковими питаннями і висвітлювати на

своїх сторінках історію, етнографію й літературу Південної Русі за типом

тодішніх наукових часописів "Русская старина" і "Исторический архив".

, Цадщ- політичного в ньому не повинно бути. В. Антонович передав

вцдздідеві частину з 25 тис. крб.. які меценат В. Симиренко виділив на

/Уйлідаькі справи.

' гайфцня 1881 року Ф. лєоєдіінцєв звернувся до Головного упрааління в

спрааах.іДруку з проханням дозволити йому видавати науковий журнал

"Киевская старина" без попередньої цензури. Підключився до справи й О.

Лазаревський. Він звернувся до брата Василя, який жив у Петербурзі, мав

чин таємного радника і займав посаду члена ради міністерства внутрішніх

спраз і головного управління в справах друку, з проханням посприяти

«Держанню офіційного дозволу. 23 жовтня 1881 року Головне упрааління в

справах друку повідомило київського окремого цензора про дозвіл Ф.

Лебедпнцеву видавати журнат "Киевская старіша" з умовою попередньої

цензури. Сам Ф Лебедннцев вважав, що підцензурне віщання влаштував

йому все той же М. В. Юзефович. 20 січня 1882 року київський окремий

цензор В. Л. Рафатьський підписав до виходу в світ перше число журналу

"Киевская старина". Так розпочалася історія журналу. якому судилося стати

найбільш тривалим і видатним явищем української журналістики в Росії.

Віщання "Киевскоц старины" тривало 25 років (1882-1906). За цей час

вийшло 300 чисел жу рналу, об'єднаних у 94 томи. -Як ц£ руло і з деякими

іншими часописами, припинення віщання пов'язане не із його закриттям, а

(Трансформацією програми і перейменуванням. Після скасування в процесі

Першої російської революції 1905-1907 років заборони на українське

публічне стово і відновлення української жу рналістики в Росії журнал

"Киевская старина” з 1907 року перейшов на українську мову віщання і

прийняв нову назву - "Україна". У гарячій політичній ситуації це наукове

Михайн .Л.Історія української журналістики XIX століття

видання успіху не мато і згодом зазнало дальшої трансформації,

перетворившись у "Записки Українського наукового товариства в Києві"

(1908-1918). Більшість дослідників журналістики, проте, слушно вважають,

що перейменовані віщання, маючи нову програму, занадто віддалитися від

"Киевской старины", аби вважатися її спадкоємцями. А відтак завертають

історію цього часопису 1906 роком.

Упродовж існування журнал пережив три періоди в своєму розвиткові,

пов'язані зі зміною редакторів.

Пернппї період припадає на час його редагування Ф. Г. Лебединцевим

(1882-1887). Це був відповідальний час станоалення віщання, коли

визначалося його обличчя, вироблялася програма історичного журналу з

українськими проблематикою та забараленням. складалося коло авторів,

коли найважливіше було просто утримати існування журналу, незважаючи

на несприятливу суспільно-політичну...ситуацію, лютування цензури,

неприхильність уряду, негативне ставлення з боку монархічних,

проурядових віщань: за цей час необхідно було привчити наукову

громадськість і суспільство в цілому до того, що таке видання просто існує,

завоювати своє місце в інформативному полі Росії.

Другий період (1888-1892) припадає на час ведення журналу

Олександром Лашкевичем (1888-1889) і Євгеном Кивлнцькнм (1889-1892).

Це був час посилення виливу Старої громади, розширення кола авторів,

урізноманітнення змістової й жанрової палітри журналу : необхідно було

перенести перший удар, пов'язаний з розчаруванням першого редактора

мати сталі прибутки з віщання жу рналу і його рішенням припинити зовсім

віщання; Стара громада перешкодила зникненню журналу, відшукала для

нього нового приватного власника й редактора, сформувала видавничий

комітет, який узяв на себе підготовку матеріалів до друку. Журнал вистояв

за несприятливих умов, як корабель у шторм.

Третій період пов'язаний з перебуванням на редакторській посаді

Володимира Нау менка (1893-1906). Це був період розквіту жу рналу , коли

ще більше посилився вилив Старої громади, журнал повів боротьбу за

право друкувати художні твори й наукові статті українською мовою,

домігся права розгляду українських творів не в Головному упраалінні в

справах друку, а київським окремим цензором: журнал перетворився на

центр єднання поступових українських сил. наблизився до сучасних

політичних питань, послідовно й наполегливо відстоював право

українського народу на своє ку льтурне й політичне жіптя.

Програма журналу, затверджена міністром внутрішніх справ М. II.

Ігнатьєвнм 17 жовтня 1881 року, передбачала:

1. Самостійні дослідження з історії Південної Росії і різноманітні мате­

ріали до неї у вигляді особливо цінних історичних докуменлів. мемуарів,

хронік, щоденників, записок, спогадів, розповідей, біографій, некрологів і

характеристик, описів матеріальних пам'яток південноросійської

старовини і заміток про все взагалі, що складає належність і характерну

особливість народного побуту або є проявом народної творчості й

663Михайин .Л.

світосприймання, як-от: недосліджені звичаї релігійні, правові і т. ін..

стародавні співи, думи, казки та ін.

2. Бібліографічні відомості про нові вітчизняні та закордонні віщання,

книш і етапі з історії Південної Росії, що супроводжуються критичними

зауваженнями4

.

У відповідності до цієї програми й розпочав Ф. Лебединцев віщання

першого українськогол історичного журналу . Він прагнув залучити до

участі в ньому провідних нау ковців, що працювали над у країнознавчими

дослідженнями.

З великим циклом статей "Люди старої Малоросії" виступив О.

Лазаревський, умістивши в перший рік існування "Киевской старины"

біографічні нариси про родину Лнзогубів (1882. № 1). Милорадовичів

(1882. № 3). Мпклашевських і Свічок (1882. № 8). Його праця відзначалася

глибоким знанням історичного матеріалу і разом з тим розкриттям

людських характерів, була нашісана в дусі белетризованих біографій.

Історик реконструював долю цілого роду, простежу вав біографії усіх його

членів, зафіксованих в історії. О. Лазаревський і далі продовжував свою

працю, подавши портрети родин Марковичів (1884. № 1). Голу бів (1884. №